Апостол черні
Шрифт:
Тета Оля піднялася із свого місця.
— Він на такого не виглядає, — боронила пані Цілля молодого, гарного офіцера, — а зрештою, що він нас обходить?
Директор поглянув на годинник і звернувся до тети Олі:
— Час додому, Ольго.
Пані Гаджі протестувала, щоб їй забаву не переривати, але Альбінський настоював на свому. Перебившись крізь юрбу гостей, віднайшов Дору.
— Доро, зозулько, тобі час додому.
Вона подивилася з острахом на нього.
— Вже? Не можна одробину пізніше?
— Ні, дитинко. Тета Оля вже в гардеробі. Чей же не схочеш, щоб вона у футрі на тебе ждала. А я, як ми умовились, залишаюсь тут. Не їжджу ночами.
Юліян поглянув на свій
— Дідо! — вирвалось їй з острахом упівголос з уст.
Але Юліян ані не оглянувся, тільки вбирав її далі і подав шапку. Він зробив це все з такою повагою і природністю, що всі довкола вважали це за щось самозрозуміле. Відпровадив Дору до саней, де сиділа вже панна Альбінська.
Надворі падав сніг і віяв гострий вітер.
— Ви також уже від’їжджаєте, пане надпоручнику? — кликнула тета Оля, роблячи Дорі місце коло себе.
— А ви гадали без мене вертатись, тето Олю? — відповів він, усміхаючись, і помагав Дорі вигідно сісти. Обтулив її теплою бараницею , сів коло фірмана і погнали в темну ніч. Коли доїхали до місця, де дорога роздвоювалася, візник зупинився, Юліян скочив із саней.
— Ви до двірця хочете? — спитала здивована Дора, не знаючи, що він ще цієї ночі мусить вертатись.
— Так, служба. — І, обтулюючи її ще раз бараницею, попрощався з панною Альбінською і ледве чутно, начеб лише для себе, просвистав мелодію німецької пісні: «Still wie die Nacht, tief wie das Meer, soll deine Liebe sein» [126] .
— До побачення! — сказав уголос, підніс комір плаща, затиснув шапку глибше на чоло і щез у сніжній ночі.
126
Тиха, як ніч, глибока, як море, твоя любов повинна бути.
Настало Різдво.
На латинські свята їздила Дора з дідом у столицю, а на грецькі [127] була дома.
Тета Оля влаштувала їй окремий Святий Вечір, який відсвятковували, як щороку, на економії. Роздали убогим дітям деякі потрібні речі і різдвяне печиво, а опісля Дора, зладивши пакуночок, казала Олексі запрягти коні.
— Дідуню, — сказала, — я прийшла повідомити вас, що я їду на гору побажати пані Рибко та її рідні щасливих свят.
127
C. 363 — «На латинські свята […], а на грецькі […]»— йдеться про дві системи лічення великих проміжків часу, два календарі. У 46 р. до н. е. Юлій Цезар запровадив новий, так званий юліанський календар (старий стиль). У народі дати за національним календарем називаються латинськими. Неточності у цьому календарі виправила календарна реформа, яку здійснив у 1582 р. Папа Римський Григорій XII. Григоріанський календар (новий стиль) запровадили з 14 лютого 1918 р. Різниця між юліанським і григоріанським календарями зростає: у XVIII ст. вона становила 11 днів, у XIX ст. — 12 днів, у XX і XXI ст. — 13 днів. У народі григоріанський календар звуть грецьким.
Так, наприклад Різдво
Альбінський читав часописи і поглянув з-поза окулярів на неї.
— Що таке? Я не дочув.
Вона повторила свої слова. Він насупив брови і хотів уже спротивитись, але змовчав. Він пригадав собі, що вона недавно піддалася без найменшої опозиції його бажанню і поїхала з ним до доньки у столицю і тепер, коли побачив на її обличчі знаний йому вираз рішучої постанови, сказав:
— А позакривайся в санях добре, щоб не простудилася. Я чекаю на своїх звичайних гостей до тарока.
Юліян приїхав до мами на Різдво у хмарному настрою. Мав грошові клопоти. Чоловік Еви Захарій, якого вона уповажнила управляти унаслідженим по бабуні Орелецькій маєтком, стягав тепер усі позички. І до Юліяна прийшло візвання сплатити довг, затягнений свого часу отцем Захарієм для нього у бабуні Орелецької для його хорого батька. О. Захарій, позичаючи ці гроші, леліяв уже тоді у свому серцю надію, що дає їх свому майбутньому зятеві, отже, особою, яка матиме право впоминатися по його смерти за довг, не буде ніхто інший, як його власна донька — Ева.
Несподіване візвання до сплати довгу в імені пані Еви Кави нагнало Юліянові не лише нагле почування сорому, але і острах, що не зможе найти засобів, щоб полагодити такий прикрий свій обов’язок. Із хвилиною, коли він вступив до війська, опинився нараз перед несподіваними видатками, мов перед безоднею, і був відразу примушений робити довги. А що не мав нікого, хто в такій потребі міг би ручити за нього, то робив це на офіцерське слово чести. Виплачувати такі довги точно, хоч і невеликими квотами , із своєї ґажі було його святим обов’язком.
Останній лист від Кави був із заміткою, що коли не поладнає довгу, то це потягне кошта процесу і покривджені звернуться до військової влади.
— Деградація або перенесення до іншого полку, — сказав він сам до себе, прочитавши гострого листа.
Юліян звернувся з пригадкою та проханням до колишніх товаришів-богословів, тепер уже на посадах, щоб сплатили йому позички, якими він ставав їм у пригоді, але кожний відповів відмовно. Кожному з них велося « сорокато », майже всі з них були вже подружені і, якби змовились, радили йому женитися з якоюсь багачкою, щоб побити все лихо нараз. До родини він не звертався за поміччю, бо не звик до цього від наймолодших літ.
«Честь, честь, честь!» — говорив він собі і кривив зневажливо уста над самим собою. Виринули перед ним усякі можливости: стрілити собі в лоб, відбути військову кару потайки, виїхати. Чи просити в кого поруки? Товариші радили йому оженитися з одною багачкою, про яку було відомо, що була йому прихильна, а батько її був також військовий. Тоді думав про ту, яка зближалася до нього з добротою і покорою, мов просила прощення за віроломство Еви. Він протиставляв їй недовір’я чужинця і жорстокість мужчини, даючи їй виразно пізнати, що бачить у ній лише представницю ворожої йому народности. Тоді вона відступила в тінь. Та чим більше вона відходила від нього, замикалася в собі, тим більше тягнуло його до її чистого характеру. Він відчув її силу над собою від тої пам’ятної хвилини, коли перебравши шклянку з її рук, опустив її на землю. Подружжя з багатою байдужою йому дівчиною, яку раяли йому товариші, відкидав як неморальне. Але чи Альбінський видасть Дору за військового, ще й за українця?