Апостол черні
Шрифт:
«І ви вірите в щось таке?» — він нараз усміхнувся весело.
«Коли я сама в лісі, тоді воно приходить мені на думку. І гарно мені в нім, і лякливо… що тоді робити?»
«Ви глузуєте!» — кликнула нараз болісно, побачивши, що в нього усміх не щезав з уст. Коло її уст здрігнулося боляче. Струнка коло них була вдарена. Ніхто не хоче її поважно розуміти.
Юліян схилився над нею, переляканий.
«Скажіть, ради Бога, відки ви таке берете?..» — спитав.
«Про вас говорять…»
«Про мене говорять, що з мене
В тій хвилі… вмовкла.
Перед ними опинилася служниця й попросила до підвечірку. Хутко по тім… Юліян попрощався.
Молода Ева дивилася якийсь час за ним… а відтак вернула… в сад. Фіртка в паркані остала не зачинена… й треба було ключ забрати.
Коли в тиждень знову зайшов, пішли, по так званій «вступній балачці» з родичами, знов у сад. Ішли якийсь час мовчки.
«Давайте, панно Ево, підемо шукати „блуд“ вдвох, — промовив він нараз весело. — Я здоровий і сильний; якщо нас незнане або блудне, хоч би й як приманчиве та страшне, стріне — в мене є відваги й сили за двох. Я підійму вас високо-високо вгору, мов смолоскип, і буду так лісом нести, аж не вернемо додому. Хочете? — Він окинув її щиро очима. — Ну, як не тепер то іншим разом, — додав звісно. — Я ж ще буду заходити до вас. Поставмо собі за ціль поглянути „блудові“ в очі».
Вона похитала головою і усміхнулася легко.
Не знає. В кожнім разі сьогодні ні. Оцей ліс дуже великий і тягнеться аж до границі чужого села. Глибина лісу мовчалива, й вона причиняється до того, що викликує в чоловікові жах і таке, на яке чоловік в своїй хаті, чи в ясній добі не впадає гадками.
«Так ми розрушимо мовчання лісу. Я один його не боюся, а над вами буду сторожити, мов над чародійною квіткою, що дає щастя. На те спустіться».
Вона поглянула йому вигрибущо в очі, а по хвилі сказала: «Може. Може, і підемо колись».
Нараз він обернувся обличчям до глибини й гукнув з усеї сили «Ево!»
…Ево… відбилося з котроїсь сторони, не то з-помежи верхів дерев, не то з боку й втихло. Він поглянув в її лице. Її очі були велико відчинені й слухали. Вона поклала палець на уста й шепнула: «Здається, на землю впало».
«Або між галузям повисло…» — відповів так само пошепки, мов дослухувався з лісової глибини кроку. Але жаден крок не зближався. Тишина панувала навкруги них і мов противно неначе чогось і собі вижидала.
…А тепер нехай вже йому по щирости скаже, хто був саме той найголовніший, що їй такі чуда в головку й груди вложив.
Її погляд пішов по нім.
Вона. Б а б у н я. Вона нещаслива й час від часу переживає страшні хвилі боротьби з блудом. І все він бере верх над нею. Якби
Коли він лиш дивився мовчки зачудовано на неї й далі не питав, вона стала інакше говорити. Про ліс, дерева; зокрема про бурі в лісі, про ліс в ясний сонячний день, в місячних ночах про твар лісу, пташню його, гадву , яка то тут, то там над берегом ставу час від часу указується й вигрівається на сонці, вховзуючи безшелесно в воду — й замовкла.
Він похитав головою. І не сподівався він в Покутівці з уст гімназистки таке почути. Він цілком зчудований.
При тих його словах покрилося її личко гарячою краскою.
Змішалася.
Другий раз він цього з її уст не почує. Добре!
Се «добре» було таким голосом сказане, неначе йому хто несподівано гарячий ніж під серце встромив.
«Панно Ево!»
«Що?» — вона стала поважна, й неначе перед його очима виросла.
«Бачите, який я? По раз другий я…»
«О… нічого… скільки голов… стільки й гадок», — відповіла.
Мовчки пішли дальше.
Нараз сталося щось несподіване. Він опинився перед нею, мов вкопаний, і сказав зміненим голосом: «Панно Ево, усміхніться!»
Дівчина глянула з переляком на нього.
«Я вас прошу».
Вона похитала поважним заперечуючим рухом голови.
«Я вас прошу».
«Я не можу. Ви глузуєте».
«Ні. Я цілком поважно прошу. Як свою сестру, усміхніться!»
Вона глянула вдруге в його очі й опустила погляд.
Вони в нього ждали, були такі повні несказанної чистої щирости в тій хвилі й просили.
Вона мимоволі усміхнулася — а з тим і на його гарнім молодім обличчі указався, мов сонячний промінь, усміх.
«Дякую», — сказав коротко. Якийсь час ішли не промовляючи до себе жадним словечком, віддалені о крок від себе, мов двоє слухняних дітей, висланих кудись матір’ю, кожде з своїми думками зокрема.
Був поважний й лише час від часу спинявся його погляд на ній, неначе взяв її від хвилі, як заговорила про силу «блуду», під свою мужеську опіку.
Нараз вона кликнула: «Гляньте, пане Цезаревич, гляньте тут — тут!» — і показала рукою направо. Тут, де росли густо дерева, дуби, береза, граби й вільхи, заблистіла проти сонця, що клонилося жевріючи, — вода ставу. Обоє направилися туди мовчки.
Він доглянув воду.
Сонце, здавалося, утікало перед ними між деревиною. По разові кидалося їм золотими клаптиками збиточно по ногах, колінах, там знов просто в обличчя, на груди, там на плечі, доки не опинилися над самим берегом ставу.