Апостол черні
Шрифт:
Юліян легко спалахнув.
«Після запевнень деяких авторитетів з державного стану відомо, що нарід не вдячний, і потрібує або Христа [55] , або надчоловіка [56] між собою, щоб з ним зносився й не став жертвою його темноти й з того виникаючих дисгармоній».
О. Захарій не обзивався.
«Добре було би передовсім і себе самого спитати, скільки в нас тієї любови до народу».
Тут Юліян здержався на хвильку й поглянув наново на душпастиря. Чи не заопонує він йому?
55
С. 90 — Христос, Ісус Христос(помазанник, месія) — це син Божий, друга іпостась Святої Трійці. Він — істинний Бог, як і Бог Отець, і Бог Дух Святий. Його називають Спасителем, тому що він врятував від гріхів і вічної смерті. Найважливіша частина імені — Христос — є перекладом грецькою мовою іудейського релігійного терміна «месія» (букв. «помазанник», у перекладі — посланець Божий, рятівник людей). Засновник однієї з основних світових релігій — християнства.
56
С. 90 — надчоловік, надлюдина— оспівування культу надлюдини — це одна із позицій філософії Фрідріха Ніцше (1844—1900) — німецького філософа, представника ірраціоналізму та волюнтаризму, одного із засновників «філософії життя».
Сама О. Кобилянська в ранній період була під впливом цього філософа. В автобіографії «Про себе саму» (1921—1922) письменниця наголосила: «Щодо Ніцше, то правда, він мене займав своєю глибиною й деякими думками на будуче, але щоб я вже так дуже віддавалася впливу цього модного філософа, то ні».
Але ні. Сей мовчав і притакнув головою.
«Тієї любови, отче, про котру кажуть і пишуть, що вона „змиває ближнім ноги“ й служить їм. Крім того, треба собі також бути й того свідомим, о скільки й в якім відношенню стоїмо ми с а м і д о Ц а р с т в а Г о с п о д н ь о г о».
«Я з вами згоджуюсь, пане Цезаревичу, — сказав душпастир з якимось, як здавалося, внутрішнім вдоволенням. — Ви говорите, як з книжок. З вас виробився би з часом неабиякий проповідник».
Юліян, як перше, змінив барву, вийняв наново папіроску й закурив її. Але не чинив се довго. Потягнув кілька разів і кинув її позад себе на подвір’я.
«В сій хвилі не говорю з книжки, отче. А — хоч би. То чи книжки не пишуть люде? Не черпають їх зміст по більшій части з життя? Вони ж на те й пишуть, щоб ми їх читали й розуміли, та до життя щоліпше пристосовували. Відносно до моєї особи, я скажу лише се на сю тему, що не доріс до праці між народом в тім змислі. Вона мозольна й поважна й без поваби своїм характером д л я м е н е».
«Ви ще молодий і можете в собі помилятися».
Юліян поглянув на о. Захарія. В його очах щось загоріло.
«І ще одно, отче, до чого признаюся одверто. Я загордий зі вдачі, занеподатливий, щоби бути, як-от, приміром, ви, як оповідають про вас; вашу терпеливість, безкорисність, непохитну віру, добрі людські прикмети й те, що з зерна, котре засіваєте, мусить колись лише саме добре вродити. Ви!!» — о. Захарій перервав раптом дальшу бесіду на сю тему наказуючим рухом мовчання… й спитав, чи він, Юліян, говорив коли зі своїм батьком подібно?
«Ні. Не зазивав його батько ніколи до виявлення своїх поглядів у тім напрямі. Він привик мовчати, а може, мовчання й унаслідував по батькові. Що я з вами так одверто говорю, ви самі винні, шановний отче. Мені здається, що перед вами мусить кожда душа сама відкриватися». Він замовк, але не відводив очей з обличчя душпастиря. По лицю сього перебігло мов легкий смуг притаюваної доброти, але й він не обзивався.
Відтак перебив мовчання… «Кажіть ще щось, молодий чоловіче, бо я знаю, що вже скоро до нас не зайдете».
Юліян змішався.
«Я прийду, чому б ні. Не можу собі навіть і уявити, що, пізнавши раз ваш дім, можна б сюди й не приходити. О, отче», — вирвалося йому вслід за тим з уст. Він так прагне дальшої науки, не лиш одної фахової, але і іншої позафахової, бажає пізнати світу, того великого, культурного світу, а своїми творами чудес, винаходів, людської руховности й штуки, котра ублагороднює душу, поширює горизонти і, як кажуть, дає одиноку духовну насолоду в життю. Йому здається… що кожда днина, котра тепер минає… є для нього ущербком на будуче.
О. Захарій усміхнувся.
«Не бійтеся, мій сину. Нічого вперед себе не втратите. А може, навіть і побут в Покутівці дасть вам колись пізніше кращі моменти, щось милішого, бо…» — й тут він перервав і вмовк.
«Бо щодо шляху, на який маю вступити… то він мені сам укажеться, — докінчив Юліян». Йому ще час два роки до того. Він їх перебуде правдоподібно за границею і аж відтак на «шлях» будь він в верстві інтелігенції, селян, робітництва, чи на лоні природи — будь в рядах війська — се послідне слово вирвалося йому з уст, начеб чиясь невидима рука кинула йому його на уста; й тут він на мить урвав. «Воля й непохитна постанова доводить не одного до цілі».
Він протер чоло, наче відсвіжив себе тим, відітхнув і піднявся зі свойого місця. Йому час додому, і часу забрав отцю. А там і сонце клониться до заходу. «Але тут у вас, отче, — додав, — як недивно, з теплом і оглянувся, роблячи з простягненою рукою рух, ніби обіймає цілий виднокруг, зараз сидячим проти себе о. Захарієм, що в тій хвилі так погідно й з щирим заінтересованням слідив за кождим словом і рухом молодого чоловіка, — тут все таке мирне, повне якоїсь гармонії і безпеки, що будить щось досі дрімуче в нім, незнане й перетворює на моменти. Ах, він сам не знає, в що й — що тут зовсім інший світ…» — кінчив спішно, мов здержував себе, щоб не зраджувати якусь м’ягкість, котра намагалася перебитись на зверх, а за котру міг би соромитися.
О. Захарій усміхнувся своїм лагідним усміхом, котрий одначе все-таки, наче проти його волі, уклався в сій хвилі якось сумно.
«Могло б ще інакше бути. Краще», — сказав, тронутий, між тим, коли погляд Юліяна полетів понад головою отця, дальше на обійстя парохії.
«Хочете вже йти?» — спитав о. Захарій і піднявся й собі. Його погляд полетів, рівно Юліянового, понад господарські будинки й за обширне подвір’я на дорогу, що велася біло, ясно між зеленими левадами а й дальше, а відтак не стрінувши на ній нічого, вернув стурбовано назад. «Ідіть і приходіть знов, — сказав, подаючи руку молодому. — Ідучи, може, стрінете там де моїх. Перекажіть, щоб й скоро вертали й нігде не поступали. Правда, мали доволі орудків вилагодити в місті, але все-таки повинні вже в дома бути. Та коли їде з ними моя теща, то воно все так буває. Бачите, сину. Кожда хата має свою чорну хмару. Так і моя. Але йдіть, мені також треба до своєї праці набратися. Завтра маємо більше свято і я все люблю до проповіді приладжуватися».
Юліян обіцяв передати його бажання паням, коли стрінеться з ними, і опустив парафію.
Вертаючи сільською дорогою, застановлявся, чорез що о. Захарій допитувався його, чи не вступить до семинара й не домовляв до богослов’я, але й не підпирав його нехіть до того стану.
Та недовго видержувала його думка при тій точці. Його око полетіло по дорозі, по полях, де люде укладали з клань снопи збіжжя на фіри й відвозили додому. Сонце вже жевріло на заході й над лісом сліпило око.