Апостол черні
Шрифт:
Лежав розкішний, темно-зелений під берегом лісу й в хвилі непорушно спокійно.
Вона глянула цікаво на юнака й по її устах заграв любий й тріумфуючий усміх. Що він каже про став на отсім місці?
«Рай», — відповів коротко. Коло густо виростаючої трощі, що буйно затягнулася недалеко берега, заслоняючи собою парохіальний паркан, лежав невеликий човен.
Се її човен, сказала, мов рекомендуючи йому якогось свого доброго товариша. А там, далеко… на противній стороні берега, бачите? Се човен… І вже більший… панства Ґанґів. Пізнаєте?
«О так. Вже поорієнтувався».
Чи
48
З нім. — «Ворожа стихія».
Юліян поглянув, як недавно, на неї, але не сказав ні слова.
Став тягнувся у всій своїй величині попід ліс, а коли сей скінчився, відслонив вид на поля. На деяких пишався ще золотистий хліб… деякі загони перемінилися в стернину … а все було рівне… рівнесеньке… й здавалося… ген в далечині з небозводом.
Обоє стояли й гляділи мовчки на воду. Обернені вже спиною до лісу, мали, крім виду на став, ще й впрост перед собою за ставом, хоч і далеко, вид на сільську дорогу, що бігла паралельно, ніби здоймаючися незначно вище нього… в інші сусідні околиці, а він… десь чим раз більше, як здавалося, звужався й зник.
Вони вернули берегом і лісом додому… зачиняючи щільно фіртку за собою.
Заким вийшли з-над берега ставу й лісу — Юліян сказав: «Ви, певно, маєте й тут десь своє улюблене місце?»
Вона притакнула головою.
«Де саме? — він оглянувся… — Тут або там? Або там, може… там, де лавка? Я її саме аж тепер відкрив».
«На однім з тих… недалеко лавки… коло неї бабуня висипляється».
«Близько берега — неправда? Троща все закриває. Як живий параван . Тут повинна десь недалеко гойдалка висіти, — сказав він знов, мов непритомним взором, — звернена в глиб лісу… й глядіть, тім казкам в лісі… які тче і виявляє ліс».
Вона дивилася на нього без слова…
Він пішов, ледве подавши їй руку.
Вона так само мовчала. Ніколи не виявляла просьбу, щоб приходив, а він нічого не обіцяв. Лише коли, здавалося, минув якийсь час і надносив з собою… тугу… й порожнечу… він з’являвся. Тоді не бачили ні родичів, ні нікого іншого між собою… лише подавали собі руки і йшли в сад. Він став їх обов’язком, їх сумлінням і там розворожувались їх язики.
В дві неділі пізніше настала сльота . Дощ падав безнастанно грубими краплями й зсувався з дня на день, і по шибках. Він полокав деревину по садах і лісу, розмокав стернину й не хотів уставати. По ночах хлипав, бився з вітром, а в днину сік. Так вже чи не третій тиждень.
Одної такої сірої днини по обіді, коли Ева сиділа при вікні й дивилася дожидаючими очима на ліс, котрого найвищі дерева гнулися й подавалися, куди їх вітер силував, як з нього, а може, ще більше і з ставу, здоймалися легкі мряки, воліклись кудись сірим серпанком і не вертались і нудились. О. Захарій перебував в своїй канцелярії… їмость зі слугою… в амбарі … де млинковано збіжжя на свіжий хліб, і тишина стала грізлива.
Сидячи так, мов потонула всією душею в погляді мряки, зачула раптом тупіт коня, а майже рівночасно майнув перед вікном якийсь їздець і щез.
Цезаревич!
Вона жахнулася й погнала до своєї кімнати. Се сталося так скоро, так несподівано, неначеб хто вдарив п’ястуком в шибу — а сам втік. Краска, що загоріла на її блідавім обличчю, мінутно зникла, лиш раптовий переляк потряс нею, а в серце ніби молотом вдарило.
Ще воно товкло сильно… ще чуло себе… ніби на електричних спружинах, а відтак відітхнула й протерла чоло, стиснула уста, сперлася на крісло й ждала.
З притикаючих до її кімнати покоїв мусів кождої хвилі вдарити й голос. І справді.
Вона не помилилася. За хвилин кілька зачула голос батька, а за тим і голос Юліяна Цезаревича. Дзвінкий, свіжий, і, як їй здавалося, повний чогось такого, що задрожала, «як вівця», сказала собі й викривила молоді уста.
Його голос з батьковим мішалися. Його голос з своїм «чимось» був так далеко від всього того, що було тут.
«Панна Ева вдома?» — питав він.
«Так».
«Я б хотів на хвилинку й до неї, як можна».
«Прошу, — відповів батько. — Вона буде в своїй кімнаті».
«Передше була в їдальні. Зайдіть, а я тим часом залагоджу справу для дідича, в якій прибули».
«В якій приїхали?» — повторився в ній голос батька.
«В справі».
Юліян Цезаревич увійшов.
Чи то скора їзда верхом нагнала йому краску в обличчя і надала очам яркішого блеску, як звичайно, чи що інше… він видався їй, крім того, наче змішаний, ось він вставився. Чи бажала, чи ні, прийшов. Але дощ і таке інше спиняло… час так скоро збігає. Що вона поробляла за всю ту сльоту..? В лісі й над ставом не була, се само собою розуміється. Але так. Читала? Чим займалася? Бо йому за всей той час «ніяково» було, хоч все чимось займався. Він відгорнув волосся з чола, переїхав рукою по очах — сів і дивився через хвильку на дівчину. Була бліда.
Вона уникла його погляду. Він видався їй проникливим. Сьогодні боялася тих темно-синіх, чорно отінених поглядів.
Вона… час справді скоро минав. Коли вона пригадає, що вже за три неділі має лагодитися до виїзду, щоб побирати дальші студії — їй не хочеться тому вірити.
Він підсунув брови.
Вона переїде в столицю?
Так. Так обрадили з Др. Емі й іншими професорами родичі. Вона мусіла там в деяких вчителів побирати лекції.
Тому вона кине Покутівку. І не буде їй жаль?