Апостол черні

Кобылянская Ольга Юлиановна

Лежав розкішний, темно-зелений під берегом лісу й в хвилі непорушно спокійно.

Вона глянула цікаво на юнака й по її устах заграв любий й тріумфуючий усміх. Що він каже про став на отсім місці?

«Рай», — відповів коротко. Коло густо виростаючої трощі, що буйно затягнулася недалеко берега, заслоняючи собою парохіальний паркан, лежав невеликий човен.

Се її човен, сказала, мов рекомендуючи йому якогось свого доброго товариша. А там, далеко… на противній стороні берега, бачите? Се човен… І вже більший… панства Ґанґів. Пізнаєте?

«О так. Вже поорієнтувався».

Чи

вода глибока неприманчива? Коли вона сама приходить сюди по якімсь гніві чи зворушенню, то їй так мило й вона вспокоюється. А п-ні Др. Емі, противно, не любить воду. Називає її «Unheimliches element» [48] . А знову бабуня заходить, так як і вона сюди, лише крадькома, аби родичі не знали… й ніхто зі слуг не знав, не слідкував за нею. І тут вона висипляється. Тоді вона сторожить над нещасливою, щоб та не скотилася часом у воду… водяний холод… її з блуду опритомнює.

48

З нім. — «Ворожа стихія».

Юліян поглянув, як недавно, на неї, але не сказав ні слова.

Став тягнувся у всій своїй величині попід ліс, а коли сей скінчився, відслонив вид на поля. На деяких пишався ще золотистий хліб… деякі загони перемінилися в стернину … а все було рівне… рівнесеньке… й здавалося… ген в далечині з небозводом.

Обоє стояли й гляділи мовчки на воду. Обернені вже спиною до лісу, мали, крім виду на став, ще й впрост перед собою за ставом, хоч і далеко, вид на сільську дорогу, що бігла паралельно, ніби здоймаючися незначно вище нього… в інші сусідні околиці, а він… десь чим раз більше, як здавалося, звужався й зник.

Вони вернули берегом і лісом додому… зачиняючи щільно фіртку за собою.

Заким вийшли з-над берега ставу й лісу — Юліян сказав: «Ви, певно, маєте й тут десь своє улюблене місце?»

Вона притакнула головою.

«Де саме? — він оглянувся… — Тут або там? Або там, може… там, де лавка? Я її саме аж тепер відкрив».

«На однім з тих… недалеко лавки… коло неї бабуня висипляється».

«Близько берега — неправда? Троща все закриває. Як живий параван . Тут повинна десь недалеко гойдалка висіти, — сказав він знов, мов непритомним взором, — звернена в глиб лісу… й глядіть, тім казкам в лісі… які тче і виявляє ліс».

Вона дивилася на нього без слова…

Він пішов, ледве подавши їй руку.

Вона так само мовчала. Ніколи не виявляла просьбу, щоб приходив, а він нічого не обіцяв. Лише коли, здавалося, минув якийсь час і надносив з собою… тугу… й порожнечу… він з’являвся. Тоді не бачили ні родичів, ні нікого іншого між собою… лише подавали собі руки і йшли в сад. Він став їх обов’язком, їх сумлінням і там розворожувались їх язики.

*

В дві неділі пізніше настала сльота . Дощ падав безнастанно грубими краплями й зсувався з дня на день, і по шибках. Він полокав деревину по садах і лісу, розмокав стернину й не хотів уставати. По ночах хлипав, бився з вітром, а в днину сік. Так вже чи не третій тиждень.

Одної такої сірої днини по обіді, коли Ева сиділа при вікні й дивилася дожидаючими очима на ліс, котрого найвищі дерева гнулися й подавалися, куди їх вітер силував, як з нього, а може, ще більше і з ставу, здоймалися легкі мряки, воліклись кудись сірим серпанком і не вертались і нудились. О. Захарій перебував в своїй канцелярії… їмость зі слугою… в амбарі … де млинковано збіжжя на свіжий хліб, і тишина стала грізлива.

Сидячи так, мов потонула всією душею в погляді мряки, зачула раптом тупіт коня, а майже рівночасно майнув перед вікном якийсь їздець і щез.

Цезаревич!

Вона жахнулася й погнала до своєї кімнати. Се сталося так скоро, так несподівано, неначеб хто вдарив п’ястуком в шибу — а сам втік. Краска, що загоріла на її блідавім обличчю, мінутно зникла, лиш раптовий переляк потряс нею, а в серце ніби молотом вдарило.

Ще воно товкло сильно… ще чуло себе… ніби на електричних спружинах, а відтак відітхнула й протерла чоло, стиснула уста, сперлася на крісло й ждала.

З притикаючих до її кімнати покоїв мусів кождої хвилі вдарити й голос. І справді.

Вона не помилилася. За хвилин кілька зачула голос батька, а за тим і голос Юліяна Цезаревича. Дзвінкий, свіжий, і, як їй здавалося, повний чогось такого, що задрожала, «як вівця», сказала собі й викривила молоді уста.

Його голос з батьковим мішалися. Його голос з своїм «чимось» був так далеко від всього того, що було тут.

«Панна Ева вдома?» — питав він.

«Так».

«Я б хотів на хвилинку й до неї, як можна».

«Прошу, — відповів батько. — Вона буде в своїй кімнаті».

«Передше була в їдальні. Зайдіть, а я тим часом залагоджу справу для дідича, в якій прибули».

«В якій приїхали?» — повторився в ній голос батька.

«В справі».

Юліян Цезаревич увійшов.

Чи то скора їзда верхом нагнала йому краску в обличчя і надала очам яркішого блеску, як звичайно, чи що інше… він видався їй, крім того, наче змішаний, ось він вставився. Чи бажала, чи ні, прийшов. Але дощ і таке інше спиняло… час так скоро збігає. Що вона поробляла за всю ту сльоту..? В лісі й над ставом не була, се само собою розуміється. Але так. Читала? Чим займалася? Бо йому за всей той час «ніяково» було, хоч все чимось займався. Він відгорнув волосся з чола, переїхав рукою по очах — сів і дивився через хвильку на дівчину. Була бліда.

Вона уникла його погляду. Він видався їй проникливим. Сьогодні боялася тих темно-синіх, чорно отінених поглядів.

Вона… час справді скоро минав. Коли вона пригадає, що вже за три неділі має лагодитися до виїзду, щоб побирати дальші студії — їй не хочеться тому вірити.

Він підсунув брови.

Вона переїде в столицю?

Так. Так обрадили з Др. Емі й іншими професорами родичі. Вона мусіла там в деяких вчителів побирати лекції.

Тому вона кине Покутівку. І не буде їй жаль?