Апостол черні
Шрифт:
За чим?
За тим всім тут, в чім виросла, й що гарне.
Хіба за лісом… за бабунею… бо батько буде, певно, щотижня в неї… мати помириться за господарськими клопотами з її відсутністю.
А за ставом?
Вона усміхнулася.
Вона й сьогодні була коло нього і вчора.
В дощ?
Іменно. Він посміється. Але що вона любить приглядатися воді, коли великі, особливо раптові, краплі дощу скачуть і тонуть в поверхні його, вона ходила над його берег і приглядалася. Але не довго. Було надто мокро й під парасолею не вигідно. До того вона боїться саламандрів і водних змій, що їх хоч не часто, а все-таки інколи видно недалеко води. В лісі було краще, так тихо, так успокоюче, лиш листки шелевіли між собою. Вона мимоволі обняла руками одного дуба й притиснула чоло до нього. І було сумно. І скоро відти вернула. Ох…,
Найшла? Що?
Чотиролисткову конюшинку. «Щастя» зовуть його. І він то, певно, знає.
Знає. Хай сховає. Його сестри все ховали отаке щось в молитовнику.
Вона зчудувалася.
Його сестри по-старосвітськи виховані. Моляться. Молода дівчина видивилася на нього побільшеними очима.
Дуже побожні. А вона?
Вона зігнулася почерез стіл і відповіла пошепки: «Відколи я прочитала такі діла, як Бюхнера [49] „Kraft u. Stoff“ і Дрепера [50] , я стала іншою… ах, пане Цезаревич, які були греки й римляне! Др. Емі знає чудово старинну історію. Які відмінні були їх ідеали від наших. Від теперішних. Я боюся, що з часом забуду й „Отче наш“ [51] ; чого я не хочу. Я цілком напевно сего не хочу, — впевняла. — Особливо, коли бачу, як іноді моя мати навколішках молиться. А раз я навіть бачила, як вона хрестом лежала в церкві й молилася. Не знаю, за кого молилася — чи за здоров’я татуньця, чи за її одиначку, щоб їй вдалася по волі. — Ні, ні, — додала майже з переляком. — Ми не сміємо Господа Бога і Христову науку, як впевняв татуньцьо, занедбувати. Правда? Коли грім з страшним лоскотом в супроводі блискавки вдаряє — я скоро хрещуся. Чому так? Чи ми маємо в крові наказ? А греки й римляне… Греки зробили гарне людське тіло образом совершенства, так, що доперва з того виробили образ бога, прославляючи совершенне тіло на землі, як божу істоту, що перебувала в небі й відти кермувала. Сей погляд, як знаєте, витворив і грецьку різьбу. Статуя, що була найкращою з усіх, мусіла певно зображати якогось бога, бо виражала безсмертний супокій, яким Бог нас перевищає. Ах, скілько можна про них, їх ідеали, культуру й працю говорити. Я великий поклонник старинного світу, лише замало про нього поки що знаю».
49
C. 81 — Бюхнер Людвіг (1824—1899) — німецький лікар, філософ, природознавець. Його праця «Kraft und Stoff» (російський переклад «Сила и материя») — 1855 р. зробила його одним із найвідоміших представників матеріалізму того часу. Перебував під сильним впливом філософії Феєрбаха, Кабаніса. Захищав ідеї соціального дарвінізму; основою соціального розвитку вважав боротьбу за існування (конкуренцію).
50
С. 81 — Дрепер (Дрейпер) Джон Уїльям (1811—1882) — вчений, філософ, автор праць з фізіології, хімії, фізики, а також з історії і філософії, в яких розвивав позитивістські ідеї. Дрейпер вбачав у гармонії, що панує в природі, вияв божественної сили. Продовжуючи раціоналістичні ідеї просвітителів XVIII ст., Дрейпер відкидав церковні авторитети, різко критикував інквізицію. Найвідоміші його праці «Історія розумового розвитку Європи» (1862) та «Історія відносин між католицизмом і наукою» (1874).
51
С. 81 — «Отче наш»— молитва, яка називається Господньою, тому що її дав сам Господь Ісус Христос своїм учням, коли вони просили його навчити, як їм молитися. Тому ця молитва — найголовніша з усіх молитов. У ній ми звертаємося до Бога Отця, першої особи Святої Трійці.
Ева держала чотирилистковий листочок «щастя» в руках і слухала. Коли він скінчив, вона зітхнула.
Відтак підсуваючи йому листок через стіл, сказала: «Я поділюся з вами отсим щастям. Хочете?»
Він усміхнувся.
Ні, відповів, се її власність. Яке діло йому
Ну, коли він не хоче з нею поділитися щастям, яке вона знайшла на березі ставу, то нехай візьме його на пам’ятку свого побуту в Покутівці.
Він усміхнувся й похитав головою.
Він і сього не хоче. Але він зробить інакше. З тими словами сягнув в грудну кишеню свого суртука й виймив звідти щось невеличке, завите в білий шовковий папір. То поставив перед нею.
Вона не рухнулася. Вона не знає, що там є. Він так само остався спокійний.
Вона гляділа на звиток, і Евині очі… цікавість її побідила. Розвела осторожно білий шовковий папір і зігнулася. Білий, як пушок, кучерявий китайський гвоздик запишався перед її очима. А!.. ну… і який вже гарний! — Ні, вже такий білий.
Вона підняла його й повела до носа й уст, подаючи головку трохи взад, і упивалася запахом цвітки. І з двома білими вусиками всередині — «гадайте собі, пане Цезаревич».
Він усміхнувся вдоволено. Відтак додав нараз: «Не знаю, чи побачимося ще».
Вона змінила барву — й, не підводячи очей, сказала: «Як гадаєте, пане Юліяне…»
Він мовчки подав їй руку й вийшов з кімнати. Заким вона вспіла його здогонити — він був вже далеко й лише тупіт коня остався ще в воздусі.
За якийсь час зайшов Юліян знову на парохію. Застав лише самого о. Захарія вдома. Їмость виїхала з Евою й тещою в сусіднє містечко за справунками для хати й він ожидав її тут. Попросив гостя посидіти з ним на ґанку, звідки було видно на дорогу, на ціле обійстя й було близенько — лиш наліво — й до фіртки, що вела до зільника й до саду. Отже, неабияке місце для контролі. Межи чотирма великими олеандрами, що пишалися по кутах просторого ґанку в деревляних коробках, сиділи оба на старосвітських, вже надобре витертих, фотелях і розмовляли.
О. Захарій оповідав дещо цікаве з своєї парохії, з життя своїх парохіян , про процент «свідомих» та знов «несвідомих», їх відношення до властей, називав їх великими дітьми, котрих не можна самих своїй власній кермі полишити, щоб не накоїли собі якої біди, з котрої б користали їх неприхильники. Доторкався також мимоходом і виїзду таких за море, що хоч і вернули з грішми, з зверхньою політурою , але в душі привозили ту саму некультуру, з якою поїхали, били своїх жінок, запивалися і… оправдувались, що… мовляв, сам заробив, сам і пропив… що кому до того.
Нужда й жадоба побільшити своє майно, чи сплачення якихось довгів , витягає людей з своєї оселі в той новий світ, в котрім наш чоловік з’являється й відріжняється в тамошніх обставинах, мов справжня тварина.
«Чого йдете до Канади, Михайло?» — спитав він одного, не дуже вже молодого, ґазду, що мав свою добру хату, невеликий шматок землі, жінку й двоє дітей і був чи не найзручніший робітник в селі, за яким всі рвалися. Він здоймив капелюх з голови, почухався й відповів: «Та я бачте, єгомость, гадаю, що не слід сидіти всім на місці, де го родичі породили. Поїду на яких кілька років, попробую. Зароблю що — добре. Не зароблю — верну. Їдуть другі, то поїду і я».
І справді.
Поїхав і за три роки вернув. Коли вернув, а люде розпитували про всяке й про подорож морем, він між іншим казав: «Коли нас корабель віз, то він не віз отаке, як-то кажуть, „людей“. Ні. Він віз цілий один край, в котрім нічого не було, крім нужди, лахів, голоду й плачу, а між ними був і я».
«Ти не пішов з нужди, Михайле. В тебе була земля, хата й жінка, діти… Ти мав де й на чім заробляти».
«Було», — відповів якось глухо, мов чим-то провинився.
«І привіз гроша?» — спитав Юліян зацікавлено.
«Привіз. Небагато їх там мав. Але й то пропив. За час, як був за морем, хата згоріла, жінка скоро по його повороті померла, а він сам тепер чим раз більше морально зуживається».
«Се Канада з нього зробила», — говорили чоловіки і жінки, бачучи, як він іноді непевним кроком додому вертав, а капелюх з якоїсь досади аж на вухо зсував.
«Нема кого вдома бити, — говорили. — Хлопців своїх порозганяв по службах , дарма, що ледве від землі відросли, та й сам став волоцюгою».