Апостол черні
Шрифт:
«А вам що до мене?», — відзивався, коли яке слово дійшло до його уха.
«Що? Я свій пан, свій ґазда. Як схочу, знов поїду. А тепер я на своїм родиннім клапті, та на тім, що найшов. Хочете знати, що найшов? Гній і вас дурних, спутаних, що видять і знають лише те, що під ніс йому лізе. Йди, мой , один з другим в світ, не ньоркайся тут — учися… але тут учися, а там… працюй, і аж тоді… вертай й говори. Моя Домна пішла заскоро в яму, я б ще раз туди вернув, де машини й гроші світ обертають. Ех, мой, гроші, гроші… а ті машини… гадаєте, ми варті щось без них?»
«Ади, який розумний! — відказували знайомі й сміялися. — Розум лишив при
«За тим щось є», — закинув Юліян.
«Було б, якби була більша просвіта».
«Так, просвіта й організація».
О. Захарій притакнув головою. «Але і боже слово нехай має своє місце в душі народу. Наука Христова не захитає його ґрунту під ногами… як не скріпить».
Він замовк на хвилину, ніби задумався, а відтак додав; «Я маю гарних людей в своїй Покутівці, добрі й не без охоти до просвіти й організації, це й є мені нагородою за мою працю між ними. Коли б лиш Господь здоров’я дав… а то жию з дня на день… Роблю, що можу. Гадаю кільканадцять як виховаю таких, з яких вийдуть зразки культури… й я не жив дурно». Він замовк і відотхнув…
Юліян сперся ліктями на коліна, опустив голову в руки і задумався.
Він чув кілька разів в дворі й поза двором, що о. Захарій був, так сказати б, ідеальним душпастирем, хоча, може, й оригіналом в своїм роді. Був без лакомства на матеріальні здобутки… викладав дітям під голим небом Христову науку, вчив їх любити й шанувати один другого… держати кріпко з собою, любити землю й поборювати брехню, хоч би яку дрібненьку, що їм дуже подобалося й інше.
Так його стадо йшло, наче насліпо, в важних моментах до нього. Рівночасно, одначе, як хтось з поважніших громадян оповідав, не менше ревно обкрадали й обманювали в господарськім керунку… як де лише була нагода. Він відносився до того, коли його про се переконано, як діткнений болючо батько хибним поступованням деяких своїх менше вдалих дітей і без огляду на те старався однаково уморальнювати слабших характером, нарушених «чорними плямами» — як називав їх злі вчинки.
Їмость, що була іншого успособлення й поглядів від свого духовного, нарікала голосно й одверто перед своїми сільськими приятельками, ґаздинями та помічницями на невдяку тих або інших виховників, що не бояться Бога, свого доброго й чесного душпастиря — рівно Юди [52] — за плечима кривдити; а та жіноча її гвардія, вихована нею вже роками, що не менше була прив’язана до своєї духовної «мамки», як та до них, кидалася по селу, мов розлючені оси, й накликувала таку бучу на мужеську безсоромність за «чорні плями», що, по недовгім часі їх акції, з’являлися тайком у о. Захарія літні ґазди з самими виновниками, що, намовлені ними, признавалися до своїх зловчинків , умотивовуючи причини їх сповнення, або як се було неможливо — винагороджували свого душпастиря іншим способом заподіяну йому кривду й просили прощення, щоб лиш сором не розходився по селу й далі.
52
С. 85 — Юда (Іуда)— ім’я одного із дванадцяти апостолів Ісуса Христа, який зрадив Учителя за тридцять срібняків. Вживається ще й у переносному значенні — зрадник. О. Кобилянська розгорнула тему зрадництва на тлі Першої світової війни в новелі «Юда» (1915).
Так
О. Захарій на часок замовк, опершися о спинку фотелю, між тим, як Юліян, задуманий, крутив папіроси, укладаючи рівно у свою папіросницю на пізніше.
Здавалося, оба думали чи не про одно й те саме. О. Захарій неначе з журбою в душі, а Юліян поважно. «Отже, Ви… як згадували мені недавно, — перебив мовчанку душпастир, — не рішилися ще справді, до якого факультету вам забратися?»
«Ні, — відповів сей. — Родичі бажають, щоб я йшов на богослов’я, між тим, коли мене богослов’я не манить. Батько мотивує, що воно дає найскорше кусень хліба, мати хоче мене лиш душпастирем бачити, бо вся її родина походила з священицького стану».
«Ваш батько з якого роду?» — закинув о. Захарій питання.
«Мій дід був військовим. Помер капітаном».
«Ваш батько не є звичайний годинникар, як інші його товариші і професіоналісти ?»
«Се так. Він потрохи дивак і свого роду філософ. Його симпатію й поважання не легко здобути».
«Чи був завсіди такий?»
«Відколи я його як таким знаю, був все такий».
«Отже, з військового стану…» — сказав о. Захарій, мов більше до себе.
«Мій дід вчасне й несподіваною смертю помер. Моя прабабуня по смерти моєї бабуні, а її доньки… й свого зятя, себто мого діда, жила в убожестві, щоб виховувати внуків. Енергічна й мудра, як оповідав батько, все-таки посилала дітей до школи. Мій батько, хоч і як вчився добре, не міг скінчити середньої школи. Дійшовши до 7-ї кляси гімназії, взявся до професії, в котрій йому щастилося; оженився вчасно, став, яким є. Похмурим, строгим, але з традиціями, виявленими гордою прабабунею, й невмолимими засадами. Сестра його, моя одинока тітка, вийшла заміж за старшого й чесного чоловіка, живе глибоко в горах, і лиш рідко коли, а то раз в рік, в день його уродин, обзивається до нього або відвідує його. Як сам сказав, душа мого батька без тепла й чувства повна погорди. Особливо до слабосилля й прощання людських хиб , до всього, що м’яке, наколи б деякі моменти в його життю, що зроджували в нього глибоке чувство…»
«Чудно, — відповів о. Захарій. — Коли ми дитиною терпимо, не маємо доволі вигріваючого сонця, любови, її радощів — я не говорю тут про надмірний процент сього природного багатства — то любови батька і матері, а лише нормально ми затягаємо і сірість і в пізніший вік свого єства. Ви казали, що ваша прабабуня була горда і енергічна, була невмолима… хто знає, який вплив ішов від тої жінки на розвій його дитинної душі. Хто знає!»
Юліян підсунув брови вгору й дивився через хвилю, мов в зачудованню на душпастиря. Через його розум переволіклося щось, мов спомин з якоїсь сірої давнини, в яку була й прабабуня вмішана й котрий то потонув в забуття і осталося йому в пам’яти — що буцімто хтось загнав собі «кулю в лоб».
Так коли про те дещо чув з уст батька, в кімнаті батька, де бавився дитиною на землі й розпитував пізніше молодим хлопцем в своєї матері, вона вмісто відповіді погладила його по лиці пестливо й запевняла, що йому, мабуть, щось подібного снилося. А прабабуня не була вовчицею, лиш добра й спокійна й тулила його не раз до грудей… і благословляла пошепки, коли батько був надто строгий проти нього. Та про те він не згадував о. Захарію.
«Цезаревич», — вимовив нараз о. Захарій ім’я молодого чоловіка, наче пригадуючи собі щось.