Апостол черні
Шрифт:
Через хвильку він глянув туди, відтак зняв капелюх і пустився спокійним, рівним, наче військовим, кроком вперед. Воздух був чистий, повний запаху зі свіжої стерні й ледве замітний вітрець овіяв його чоло, очі й щоки.
Він згадав Еву.
Як чудово все зложилося. Судьбі захотілося, щоби молоді коні о. Захарія сполошилися, щоб він їх здержав, боровся з ними, від чого ще й по нинішній день остався на правій долоні, лиш йому відомий, знак, — що «спас» подорожніх, з чого вийшли запросини, й будучи в дворі, зайшов хоч-не-хоч до них.
Які добрі були вони всі для нього. Почавши від батька, матері і — які ввічливі. А і як противно було йому сюди заходити вперше, й як і змінилося все на інше чудно…
Так. Несказанно
Родичів? Та що се? Прокинулась в цій хвилі погорда до хати своїх батьків? Соромився? Щезла вже любов до тієї хатини, де панувала жіноча праця, мовчазно, невтомно, під руками його золотоволосих сестер, яких матір мов освячувала своїм усміхом доброти й благаючим поглядом видержувати те, що йшло від непривітних життєвих обставин і їх батька, невмолиме, суворе, строге, примусове.
По його молодих устах перебіг сумний усміх, він похилив голову й потонув у думках.
Нараз зі сторони лісу гукнув хтось. Він здригнувся й поглянув туди. Се був Едвард Ґанґе, що стояв на вузькій пільній дорозі з фельдштехером в руці… й дивився в його сторону. Та пізнавши в самітнім мандрівникові свого вчителя й товариша, він спустив шкло , котре висіло йому через рамено… і обидва підійшли до себе.
«Я за тобою, бо не міг тебе діждатися. Дві години ти перебув на парохії. Що там взяли тебе, може, в який фамілійний полон?» — і при тих словах розсміявсь.
Юліян легко нарум’янився.
«Нічого подібного. Балакав трохи довше з о. Захарієм».
«А прочі?»
«Виїхали в місто, й саме отець мене просив, що, коли стріну їх по дорозі… що мало б дедалі статися… переказати їм, аби не вступали ніде, а вертали впрост додому».
«То значить… ти будеш мусіти десь тут по шляхові блукати, щоб їмость й панну Еву… стрінути й бажання батька переказати».
«Як стріну», — відповів Юліян, зморщивши нетерпеливо брови, й замовк.
«Коли так, то ходім. Добре, що я далекогляд взяв з собою. Підійдім он там на той горбок, де ся доріжка завертає до нашої покутівської направо, й трохи далі наліво й провадить до А., куди ходимо часом на пошту. З того горба видко на всі сторони. Там є й добре джерело, нап’ємося води, бо мені вже добре в горлі висохло, поглянемо по дорогах і будемо знати, бо час уже й додому.
Юліян поглянув на годинника й пішли, куди означив приятель. Коли опинилися за час коло горбка, Едвард, що скорше втомився, як Юліян, ліг на землю як довгий, а Юліян, перекинувши його далекогляд на рамено, дивився якийсь час через нього.
Нараз обернувся.
«Ти добре сказав, Едварде. Все прегарно видно. І вони — їдуть. Я пізнаю по конях і фірмані».
«Дивись добре. Може, жиди з товаром!»
І дідичівський син поглянув і собі через шкло.
«Пізнаю, Pfarrt"ochterlein, Pfarrt"ochterlein» [57] — і…
«Хто та дама коло їмости?»
«Не пізнаєш її?»
Юліян здвигнув плечима.
Едвард сказав: «Се теща о. Захарія, Frau Orelecki [58] . Але бач! Pfarrt"ochterlein неабияку бутлю на колінах держить. Що се?»
57
З нім. — лошичка, лошичка.
58
З
Юліян перебрав шкло й переконався — Едвард не глузував.
На малім сидженню проти обох старших пань, сиділа Ева й держала велику бутлю з чимсь на колінах. Едвард розсміявся збиточно. Може, там морожене… але як і чим їсти?
Юліян оглянувся зчудовано на нього й, віддаючи йому далекогляд, сказав: «Вони вже зближаються — я йду до них».
І справді. Бричка зближилася до горбка, а фірман, пізнавши Юліяна та панича з двора, зняв капелюх і здержав коні.
Юліян збіг до пань — їмости і Еви, котрі, врадувані його несподіваною появою, всміхалися до його. Ева, не надумуючись, простягнула до нього праву руку, через що освободила з одної сторони бутлю. Та ледве що Юліян вспів переказати бажання о. Захарія, коли зайшло щось нечуване. Старша з пань, пані Орелецька, а радше «бабуня», як її назвав Едвард, що не спускала бутлю з очей, скористала з руху привітання внучки, вирвала їй бутлю з лівої руки й, піднявши її сильними руками вгору, припала до її отвору жадібно й глотала з неї сивуху з такою жаждою, начеб перший раз в житті гасила спрагу.
Молода дівчина крикнула й майже рівночасно заховала лице на колінах матері, не звертаючи його більше до молодого мужчини.
Їмость поступила інакше. Вона кинулась виривати матері бутлю з рук. Але це оказалось неможливим. На той вид вдарив фірман коні сильно, що ті, сіпнувшись, пігнали далі, а Юліян остався й глядів з побілілим обличчям ще довго-довго. Мов побачив примари між від’їхавшими.
Звільна відійшов відтак до Едварда.
Сей бачив все й реготався… придавлено в себе.
«Чоловіче! — кликнув Юліян, що не міг опам’ятатися зі страшного виду. — Що се?»
«Що? Тобі це тайна? Grossm"utterchen [59] Орелецька — а л к о г о л і с т к а».
Юліян наче без зрозуміння дивився на нього. Опісля, не сказавши ні слова, вдарився в чоло. Т о м у…
Без сміху й заміток, як звичайно, вернули оба молоді додому.
59
З нім. — бабця.
По дорозі довідався Юліян, що пані Орелецька була жінкою одного українця, почмайстра з гір, що хоч і сама з лиця не гарна, та мудра, дотепна, з роду польського, вийшла за нього ради маєтку… й керувала ним, мов залюбленим гімназистом.
Коли їх одинока донька числила ледве 4 роки, помер батько.
Під час жалоби й, може, вже й перед тим пізнала ледве 24-літня вдова одного військового добродія, в котрого залюбилася так шалено, що коли він не звертав на неї уваги, сама йому освідчилася, ставлячи йому свій маєток до виплачення його довгів до диспозиції, що, здавалося їй, було йому найважніше. Він, хоча вдовець і як на той час, правда, в грошових клопотах, не прийняв її предложення, й вона з жалю, а може, з деяких інших причин покинула — гори. До року по тім, постаралася о пошту в містині А., куди й перенеслася, спродавши посілості по мужу. Зложила часть капіталу в банк, другу — в землю в А. і Покутівці, умістила доньку кудись на виховання і… і провадила, яко молода, маюча вдовиця, бистроумна, дотепна й гостинна, доволі безжурне життя, уряджуючи ріжні забави із танцями при чаю й трунках і т. п. Добродушна… що підпирала не лиш вбогих ріжних націй — головно українців і поляків… і давала радо на ріжні добродійні цілі, без надуми, скоро їй лише о те предложено просьбу, з’єднала собі з часом в цілій околиці симпатію й прихильність. Помимо того, що чим раз частіше бачили її надобре підхмелену.