Боцман з Тумана
Шрифт:
Агєєв подивився на годинник. Ліг лицем до землі… Високо в небі стояло сонце, спина була тепла, але живіт леденів, легкий озноб пробігав по тілу… Що ж, він чекатиме, поки ворог не вигляне з-за каменя, скільки б часу не забрало це чекання…
Це чекання тривало майже вісім годин…
Уже сонце перетнуло небозвід, уже не раз Агєєва змагала непереборна дрімота, голова хилилася на каміння. Боцман узяв гострий осколок, поставив вістрям догори… І коли голова падала сама собою, сильний біль уколу знову приводив його до пам’яті, проганяв дрімоту.
Із-за
Боцман не стріляв.
Плече поворухнулося, зникло, висунулося знову.
Агєєв похмуро дивився. Усміхнувся, вистрілив. Смикнувшись, плече зникло за скелею.
Агєєв не вставав із-за каменя.
Він знав усі тисячу й одну хитрість первісної гірської війни. Ставкою в цьому поєдинку було не тільки його власне життя.
Він підняв гіллястий жовтобурий, неначе відшліфований, ріг оленя, який лежав серед каміння. Засунув ріг сторч між двома каменями. Прив’язав до нього довгий і тонкий шкертик, який завжди носив з собою в кишені. Зняв свій круглий шерстяний підшоломник, розправив, надів на верхні розвилки рога.
Розмотуючи шкерт, він відповз убік, щільно притиснувшись до землі, не показуючись із-за каміння. І як тільки відповз кроків на десять, узяв на приціл дальню скелю, де зникло плече ворога, і обережно потягнув мотузку.
Випробувана хитрість північних снайперів!
Ріг ворухнувся, підшоломник, як жива голова, кивнув з-за каменя. Агєєв побачив: з-за скелі швидко піднялася рука з пістолетом, підшоломник смикнувся, пробитий навиліт.
Пістолет розвідника гримнув двічі. Зброя ворога злетіла в повітря, впала на плоскі плити.
— Он ти який хитрий, — пробурмотів Агєєв. — Замість плеча пустий комбінезон підставив? А тепер що робитимеш з простріленою лапою?
Сонливість зникла, серце калаталося, відразу загострилися всі почуття. Тепер загибель ворога — справа вирішена.
Перележав фашиста, перехитрив його, треба чекати результатів.
Але він радів недовго. З-за скелі, де лежав поранений диверсант, потяглася тонка, нерішуча струмина диму.
Вона ставала ширшою, густішала, зігнутий бурий стовп виростав, повільно гойдався над камінням.
— Своїх підзиваєш, гад? — здивовано, розлючено пробурмотів Агєєв.
Зщулився в клубок. Серце стукало боляче і шалено. Треба піти на риск, не можна гаяти ні хвилини! Величезними стрибками, не ховаючись більше, Агєєв кинувся до місця, де сховався ворог.
Назустріч, крутячись, вилетіла граната, кинута нетвердо, лівою рукою. Агєєв припав до каміння.
Як тільки пролунав вибух, знову схопився на ноги. Роблячи зигзаги, добіг до місця схованки. Два постріли не влучили в нього.
Перед ним без комбінезона, у рожевій трикотажній сорочці, що обтягувала жирні груди, стояв мнимий О’Греді, підтримуючи лівою рукою закривавлену кисть правої. Страшенна зненависть була на гладкому синюватоблідому обличчі, в широко відкритих, запалених очах.
Вони вистрілили водночас, Агєєв, може, на секунду раніше. Диверсант хитнувся, впустив пістолет, упав навзнак головою до багаття, що димилося.
На потріскуючих березових гілках тлів обгорілий комбінезон. Ворог лежав, готовий, здавалося, крикнути, мідні вусики настовбурчилися над напіввідкритим ротом, білки, помережані кров’яними жилками, дивилися в тьмяніюче небо.
Боцман старанно затоптав багаття, озирнувся навколо, засунув у кобуру пістолет.
Сонце, як і раніше, виблискувало на камінні, як і раніше, було навколо безлюддя і тиша кам’яної пустелі. Після гуркоту бою ця тиша здавалася ще прекраснішою і повнішою.
Агєєв глибоко зітхнув. Сів на камінь. Обережно витяг з кишені свою завітну люльку.
Вийняв кинджал і передусім зробив на мундштуці останню, шістдесяту зарубку. Знав, що повинен іти, але саме зараз, хоч кілька хвилин, хотілося навтішатися перемогою.
Він виконав зарок. Знищив убивцю Кульбіна, шпигуна. Має, нарешті, право накуритись досхочу.
Із задньої кишені стьобаних штанів він витягнув плоску маленьку жерстяну коробочку, повну тютюну. Як довго, як дуже довго носив він її з собою, не розкриваючи жодного разу! Як дбайливо набивав тепер поліровану чашечку люльки, намагався не розсипати ні крихітки. З подивом помітив: широкі вузлуваті пальці дрібно тремтять.
— Ех, боцмане, боцмане, з нервами в тебе не гаразд!
Узяв у зуби рубчастий мундштучок, чиркнув запальничкою, затягнувся глибоко, до солодкого запаморочення.
Саме тоді настала мить, розповідаючи про яку потім, Агєєв відразу втрачав добрий настрій і дар мови.
Він охоче, з неослабним здивуванням розповідав про відчуття, які супроводжували першу затяжку. Якось незрозуміло, дивно, але йому відразу відхотілося курити. Він сидів з люлькою, затиснутою в зубах, відчуваючи несподівану слабкість у колінах, біль у тілі, побитому камінням.
Тютюн втратив для нього колишній смак! Може, занадто довго і часто мріяв він про ці затяжки… Дуже хотілося повернутися на Чайчин дзьоб до друзів, дізнатися, чи не сталося ще чого-небудь в цей неймовірний день. На сьогодні пригод досить, більше ніж досить для простої людини…
Може, цей хвилинний занепад духу призвів боцмана до того, що його так несподівано схопили вороги.
Вони підкралися гірським схилом з боку дороги. Агєєв говорив потім, що їх було не менше п’яти. «Інакше вони б мене не взяли!» додавав він з невластивими йому похмурими хвастощами. Це були гірські єгері, здорові і спритні хлопці. Вони накинулися на нього так швидко, що він навіть не встиг до кінця зірвати кільце з ручної гранати, яку кинув під ноги собі і ворогам…
«Живими в полон не здаватися!» Це девіз радянських військових моряків. А Агєєв не встиг зірвати кільця і вже валявся із зв’язаними руками і ногами на платформі ворожого грузовика. Його шпурляло і кидало на поворотах, біля самого обличчя бачив він важкі, підковані сталлю черевики гірських єгерів.