Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
Але Біллі крадькома вишмигнув з дому, коли сиділка десь одвернулася, і поїхав у Нью-Йорк, де сподівався виступити по телебаченню. Він хотів розповісти світові про те, що дізнався на Тральфамадорі.
У Нью-Йорку Біллі Пілігрим зупинився в готелі «Ройялтон» на 44-й вулиці. Випадково йому дали той номер, в якому колись мешкав Джордж Жан Натан, критик і видавець. Натан, згідно з земним поняттям часу, помер 1958 року. Згідно ж із тральфамадорським поняттям, Натан, звичайно, досі ще десь живий і буде живий завжди.
Номер був невеликий і простий, єдине тільки, що він містився на найвищому поверсі
Вечір видався прохолодний, і невдовзі Біллі повернувся в кімнату й причинив балконні двері. Ті двері нагадали йому медовий місяць. В їхньому любовному гніздечку на мисі Енн теж були такі засклені двері — вони й досі є і будуть завжди.
Біллі ввімкнув телевізор і став клацати перемикачем: він шукав програми, в якій би міг виступити. Але для програм, в яких люди можуть висловлювати свої думки, було ще зарано. Був лише початок дев’ятої, отож по телебаченню показували тільки всякі дурниці і вбивства. Бува й таке.
Біллі вийшов з номера, спустився повільним ліфтом, пройшов до площі Тайме і заглянув у вітрину якоїсь зачуханої книгарні. На вітрині стояли сотні книжок про статеві стосунки, збочення і вбивства, путівник по Нью-Йорку і модель статуї Свободи з термометром. Крім того, там лежали чотири романи приятеля Біллі — Кілгора Траута — в дешевих виданнях, загиджені мухами й притрушені сажею.
Тим часом на будинку за спиною Біллі неонова стрічка повідомляла новини дня, і вітрина відбивала ті новини. В них ішлося про владу, спорт, гнів і смерть. Бува й таке.
Біллі зайшов у книгарню.
Напис усередині застерігав, що до приміщення в глибині книгарні дозволено входити тільки дорослим. Там крізь шпарку можна було подивитися кінокадри з голими дівчатами та хлопцями. Одна хвилина перегляду коштувала двадцять п’ять центів. Там ще продавалися фотографії голих молодих людей; їх можна було купити і взяти додому. Ці знімки мали більш тральфама- дорський вигляд, ніж кіноплівка: їх можна було роздивлятись, коли й скільки хочеш, і вони ніколи не змінювались. Мине двадцять років, а ці дівчата так само будуть молоді, так само всміхатимуться й умліватимуть з насолоди або просто дурнувато лежатимуть, широко розкинувши ноги. Деякі з них їли тягучки або банани. Вони так само їстимуть їх і в майбутньому. І в молодих хлопців так само набрякатиме те, що дав їм батько, і так само напинатимуться їхні м’язи, немов гарматні ядра.
Але Біллі та частина книгарні не спокушала, його привабили романи Кілгора Траута на вітрині. Назви їх були для нього незнайомі, принаймні так здалося. Він розгорнув один з них. Це ніби не порушувало правил: кожен у книгарні щось переглядав. Книжка називалася «Велика дошка». Біллі пробіг кілька абзаців і пригадав, що багато років тому у військовому госпіталі вже читав це. У книжці розповідалося про земних чоловіка й жінку, що їх викрали прибульці з космосу й виставили на оглядини в зоопарку планети Циркон-212.
У своєму приміщенні в зоопарку герої роману мали на всю стіну табло, яке показувало біржові
Телефон, велике табло і телеграфний апарат були, звичайно, вигадкою. А зроблено це було для того, щоб земляни в тому зоопарку поводилися перед глядачами природніше: щоб вони підстрибували й раділи, хихотіли чи хнюпились, щоб рвали на собі волосся, вражені величезними збитками, або тішились, як немовлята на руках у матері.
Земляни чудово записували курс акцій. Так, звичайно, і було заплановано. Потім до цього домішалась і релігія. Телеграфний апарат нагадав землянам, що президент Сполучених Штатів оголосив національний «тиждень молитви» і що кожен повинен відмолитись. Перед тим у землян цілий тиждень були невдачі на біржі — зазнали невеликих збитків на оливковій олії. Отож вони ревно заходилися молитись.
І це подіяло. Ціни на оливкову олію пішли вгору.
У другій книжці Кілгора Траута йшлося про чоловіка, який винайшов машину часу, щоб перенестися в минуле й побачити Христа. Машина не підвела, і він побачив Христа ще дванадцятирічним хлопцем, коли той навчався в Иосифа теслярського ремесла.
В їхню майстерню прийшли два римські солдати з накресленим на папірусі планом технічної споруди, яку їм треба було на ранок мати готовою. То був хрест, призначений для страти одного заколотника.
Ісус із Иосифом виконали замовлення. Вони були раді, що дістали роботу. І заколотника розіп’яли на тому хресті.
Бува й таке.
Хазяйнували в книгарні п’ятеро схожих, мов близнята, невисоких лисих добродіїв, що слинили в зубах незапалені сигари. Вони ніколи не усміхались і тільки сиділи на своїх високих табуретах. Цим паперово-целюлозним борделем вони заробляли собі на прожиття. їх самих це не збуджувало, як і Біллі Пілігрима. Всіх інших — навпаки. Чудний це був магазин, усе про любов та про дітей.
Вряди-годи продавці нагадували тому чи іншому відвідувачеві, щоб він або купував, або внмітався геть, бо нічого без кінця глипати й мацати руками. А декотрі з відвідувачів дивились один на одного, а не на крам.
Один продавець підійшов до Біллі й сказав, що справжній крам у глибині приміщення, що книжки, які Біллі проглядає, про людське око.
— Це не те, що вам потрібно, запевняю! — сказав він Біллі.— Те, що вам треба, далі.
Біллі ступив кілька кроків до приміщення для дорослих. Зробив він так із ввічливості, прихопивши і Траутову книжку про Христа й машину часу.
Мандрівник у часі з роману Траута задався перевірити, чи справді Христос помер на хресті, чи його зняли ще живим, і, отже, він просто живе собі далі. Герой книжки взяв із собою стетоскоп.
Біллі заглянув у кінець роману, де герой змішався з натовпом, що знімав Ісуса з хреста. Вбраний по-тодішньому, мандрівник у часі першим видерся драбиною, прихилився до Христового тіла і нишком, щоб ніхто не помітив, приставив стетоскоп.
З висохлої грудної порожнини не чулося ані звуку. Син божий був мертвий-мертвісінький.