Буденщина
Шрифт:
Володя стрімким ривком висмикнув своє тіло із "пащі" м'якого "монстра" і в мить зімкнув "кораблі" борт до борту.
– Не треба хитрити, Стеша, я вже точно знаю, що сучасна система оцінки знань здійснюється по дванадцатибальній шкалі. То ж на скільки тягне моя сьогоднішня тверда четвірка?
– стиха, але з хрипцею в голосі поцікавився "педантичний" учень, ніжно і обережно обнімаючи збентежену і ще дужче тремтячу Стешу за плечі і "ненав'язливо" підправляючи її лице в найліпшій для поцілунку ракурс.
– Дев'ять, - сумирно, але ледь чутко прошепотіла Стефанія і стала танути усе менш і менш ховаючись у солодко - гарячих, але підступно - паморочних пристрастю поцілунках пройдисвіта, але зараз такого смиренного, такого ніжного і усе більш і більш жаданого.
У бешкетника Володі Маніна з математикою ще у школі були не лади і можливо цьому і зараз траплялось, що він умудрявся у такій простій арифметичній дії помилятися іноді на цілий порядок. (І як не дивно, але не завжди такі його "помилки" бували поміченими.)
Так дорослі "діти" вечорами "пустували", але межу не переступали, хоч з часом Володіни губи вже і по Стешиному тілу заблукали ...
І відомо чим би усе це закінчилося. Але у кінці вересня синоптики пообіцяли ранні приморозки і Стефанія, занепокоївшись за усе ще не зібраний врожай яблук, попросила підмоги.
На наступний же ранок прислали з десяток "перезрілих" стажерів, але людей бувалих та досвідчених, а головне уміючих працювати без хитрощів і лінощів.
Природно і їх теж розмістили на хуторі хазяйки, і тут усе і почалося.
Одна із знов прибулих дам цілими днями з Володі очей не зводила, але перші дні держалася на відстані.
– Ми з вами ні де раніше не зустрічалися, а то мені ваше обличчя здається знайомим?
– трішки ніяковіячи запитала вона, якось несміло перейшовши до працюючого у полі поряд з садом непосидючого тракториста. (Стажер як раз "ремонтував" "чергову" поломку.)
– Тільки у наших снах, - у одну мить· з головою утонув Володимир у прямо таки випромінювальному незнайомкою зачаруванні.
І дівчина полегшено зітхнула і щасливо розквітла.
Володя теж посміхнувся у відповідь і раптом усім єством своїм відчув як рідне і близьке: і цей грудний сміх, і цю бездонну синь до болі знайомих очей.
І зненацька звично і безбоязнено, як у ві сні, він ураз підхопив незнайомку під руки і посадив поряд з собою на капот трактора.
Та не злякалася і не образилася, а навпаки засміялася ще дужче і весело як на гойдалці взмахнула ногами: оголивши при цьому на мить оголене ...
І тут же чоловічі гарячі долоні знову оплели дівочий стан і пересадили бешкетницю трішки вище .. , але вже не на трактор ...
... Ви знаєте, як зриваються спілі яблука з високих дерев?! Вірно: треба драбину або плідозніймальник.
Але ось Володя садив собі свою подружку на плечі (по простонародному "на коська") і вона мліючи від щастя тривала "райські" яблука.
Певна річ, що такі "трюки" вони проробляли усамітнившись, але, як виявилося, і у дерев порою бувають очі, а ще більш сумніше усього, коли вже дуже гострі язики ...
Ранні приморозки, слава богу, сади Стефанії обійшли стороною, але вона чомусь раптом зненацька дала команду обтрясти залишки яблук на корм худобі.
І природно і у стажерах і у службовцях Загально національних трудових резервів ураз відпала потреба.
Ті трохи, правда, подивувалися такому не зовсім економічному-оправданому рішенню фермерки, але хазяйське слово - закон та і ночами зараз стало вельми зимно. (Та так, що навіть через куртки і "похідні" ковдри стало спини холодити І можна і дівчаток застудити.)
І на наступний вже ранок, коли усі стажери і робітники "Армії" - ледарів роз'їхалися по домівкам, Володя на сніданок зненацька отримав величезну чашку "домашньої" сметани, в якій гордо височила не падаюча ложка.
– Це що ж прощальний сніданок?! Мене, що теж випроваджують?
– знаходячись не у найкращому настрої не подумавши запитав Володимир, але тут же сам себе підправив, перевівши свою нетактовність у жарт:
– Не маєш, хазяйка, права! Бо у мене ще два тижня практики ...
– А у мене буде два тижня відпустки!
– щасливо і радісно сповістила Стеша.
– Вважай три роки сиджу на фермі безвиїзно, - і раптом несподівано розридалася.
– Стеша, ти чого?!
– розгубився спочатку Володя і не маючи під рукою інших лікувальних засобів, став плачучу цілувати, цілувати, цілувати ...
Невідомо скільки пройшло часу бо усе навкруги раптом покрилося густим туманом і самі не відаючи як і чому молоді опинилися високо - високо над землею ... на сіннику.
Відпущений долею час пролетів, як один день. (Та і діти Стефанії, як раз "підзадержалися" в Артеці і два тижня їм ніхто не заважав.)
І такий часом вогонь палахкотів в їх серцях, що просто диву даєшся, що обійшлося без пожежі. (Бо ізлюбленим місцем їх любовних втіх усі ці дні залишався усе той же сінник.)
Але розталися без сліз.
І попрощавшись кожен із них думав про своє.
Стеша: "А цілувався загинувший мій Микола краще, але заміж можна вже і вийти. Треба лише знайти собі якогось самотнього і забезпеченого чоловіка, щоб на дитячі гроші І не зарився. Так самотнього, але не старого .. , не утомленого ... "
А Володя? А що Володя?!
Після двохтижневого та ще і щоденного поїдання сметани у нього раптом виник гострий авітаміноз: йому до "можна" як захотілося яблук ...
Але ось у невтомної "вершниці" йому навіть прізвища довідатися не вдалося.