Буденщина
Шрифт:
Звичайний автобус - то - звичайний, але у салоні прості р і прохолода і два пасажира на інвалідних візках заїхали і з'Їхали без усякого клопоту.
Літак теж був хоч 1 невеликий, але новий і якоїсь незвичайної конструкції.
Пасажирів набралося усього троє. І розташувалися вони разом з льотчиком автономно, як потім узнав Володя, в аварійній капсулі.) А решту місця у літаку зайняв вантаж.
Крісла були м'які і зручні та ще як в автомобілях з пасками безпеки.
– Ти що на таких літаках ще не літав?
– побачивши, як Володя крутить головою на всі боки, поцікавився пілот, виконуючий за одно і обов'язки стюарда.
– Так, лечу вперше, - не став дуже уточнювати хлопець.
– Та це ж АН - супер! Стовідсоткова безпека для пасажирів. Плавне планерування і екстрене десантування - ось головні козирі цього "коника - горбунка".
– А я не із полохливих, - усміхнувся Володя.
– А я і не лякаю - я горджусь, - повернулася назад посмішка. "Горджусь, горджусь тобою, горджусь країною, - ще одне новомoдне слівце", - подумав Володимир вдивляючись в ілюмінатор, як уходить униз твердь земна і від "блаженства" на мить хлопець навіть очі прикрив.
"Я лечу! Я лечу! співала душа колишнього безпритульного, колишнього в'язня божевілля і уперше, але тільки на коротку мить, він відчув себе частинкою (так частинкою, але ж не мізерною, а рівноправною) великої сім'ї над чиєю спільною, рідною і вже оновленою оселею взвився угору цей сріблястий птах.
Глава З
Джерела
– Постій бо, Шурику , не спіши! Поглянемо, що ж це за такий цінний вантаж хазяйці на хутір аж літаком доставили, приказним тоном розпорядилася заводила - Євгенія.
– Та не Шурик я, не Шурик, а Олександр! Не бачиш чи що, який у мене красивий грецький профіль?!
– жартома хмурячись гучним надприродним басом прогудів молоденькі й шофер, але мотор автобуса усе ж вимкнув і знову відкрив тільки-но зачинені дверчата.
Молоді дівчата і хлопці співробітники "армії ледарів" знову висипали усі із салону. ("Армією ледарів" може і не зовсім справедливо прозвали у народі роботяг Загальнонаціонального трудового резерву. Тих притягали до роботи від нагоди до нагоди і то лише, в основному, у разі стихійного лиха чи то надпланових врожаях. А решту часу, цілком законно, вони відсиджувалися дома. Били баклуш і отримували за це непогану, між іншим, зарплатню. А завести своє діло чи то піти працювати у солідну фірму не було, бачите чи, у них бажання і охоти.)
Але зараз усі вони з інтересом стежили як невеликий літак майстерно здійснює посадку на крихпному приватному аеродромі пані Стефанії Поліщук.
Хазяйка була легка на спомин і ось вже почулося звичне: - Чому затрималися з виїздом? Я бачу мені цей рекордний врожай яблук боком вийде. І не які гроші не компенсують мені витрачених на вас нервів ...
Але ж у більшості своїй сердитість Стефанії була напускною. Бо новим людям чи то нежданим гостям, чи то навіть сезонним робітником, яких вона наймала час від часу, господарка схованої поміж полів ферми завжди була рада.
Свинотоварне виробництво, на якому в основному спеціалізувалася її господарство (яблуневий сад це була дань моді: сучасна профілактична медицина радила кожному у день з'їдати хоч би по одному яблуку і цьому на них цілий рі к був стабільно - підвищений попит) працювала вважай в автономному автоматичному режимі зводячи нанівець участь у ньому малопродуктивної фізичної праці, але порою дуже впливаючого людського фактору. (Це на своїх близьких можна кричати і лаятись стільки скільки душі забажається: вони народ призвичаївшийся і загартований, а у тварин, істот ніжних і вразливих, від такого з ними поводження можуть бути погіршення апетиту, і навіть сердечні напади.)
Із-за екологічної безпеки, тобто від гріха подалі, свинарське господарство Стефанії Поліщук проектанти розмістили у зоні найменшого ризику, запроторивши те за тридцять кілометрів від райцентру і за п'ять від найближчого селища. (Так тепер проектується любе нове виробництво у нашій країні і промислові корпуси поряд з житловими будівлями стали нонсенсом. )
Але це звичайно ж усе нічого, якщо ти не один. (Велика ж сила один плюс один!!) Та ось вже майже три роки як Стефанія овдовіла, а зимою ще і діти перебиралися жити у школу інтернат. І молода жінка вважай усю зиму практично була одна. (Чоловік фермерки Микола загинув рятуючи життя розгубившомуся під час зливи на слизькому взгір'ї стажеру Іноземцю.
Жінка хоч і не чоловік, але теж, "по природі своїй", компанійська людина. І певна річ тужливо іноді бувало Стефанії. Правда, женихів їй постійно сватали, (хоча більше по Інтернету) але другий раз заміж іти вона усе ж не наважується. І усе із-за господарства та дітей. (Грошей синочку Сереженьці, якому у цьому році вже дванадцятий пішов і дочечці - лапочці Надійці, якій цим літом дев'ять виповнилося, вони ще з покійним чоловіком успіли зібрати, щоб забезпечити їм достатнє майбутнє. Одне фермерське господарство почитай на два мільйони тягне. 1 з таким посагом та заміж?! А як раптом попадеться п'яниця чи то, не дай боже, гравець якийсь ... Так краще вже самій поки що. Хай діти підростуть, визначаться, а там видно буде. В заміж'ї побути та з чоловіком "намучитися" завжди встигнеш ... )
Так або приблизно так подумки розміркувала тридцятидвухрічна Стефанія перебираючи як чітки звичайні свої думи, а літак тим часом успів не тільки сісти, але і висадити самотнього пасажира.
– Ой, дівонька, що за красень!!
– у захваті вигукнула Євгенія заставши і Стефанію проснуться від своїх мрій.
– Женька! Твою команду у садку давно яблука ждуть - не дождуться, - нахмуривши брови нагадала бригадиру у юбцj хазяйка, але сама нічого не виражаючим поглядом теж окинула прибульця.
– Та це ж, дівоньки, стажер! Чесне слово, стажер!!
– ледь було "не приписала" у свої трусики вельми вразлива "дєвочка", яку навіть вид любого чоловіка приводив в екстаз близький до оргазму, і від надлишку почуттів навіть у долоні заплескала. Але при усім цім того, що юна бестія не звернула ні найменшої уваги на слова господарки теж не скажеш. Бо:
– Ого, Стеша, яке тобі щастя, прямо з неба "впало"! щиро порадувалася вона і за хазяйку.
А решта? Хлопці розуміючи, "неісповідний " хід жіночих думок, поблажливо посміхнулися, а дівчата, природно, хто по молодше, (ви мене розумієте, застарілі троянди обростають колючками і зривати їх з кожним новим роком усе менше І менше бажаючих), а значить і подосвідчиніше, окинули шагаючого до будинку хлопця блудливими поглядами. (Діло в тім, і хай це буде нашим секретом від батьків цих хлопців і дівчат, що більшість із них і йшла працювати у трудові резерви, тільки тому що усі ці поїздки у відрядження з ночівлею в таборах по віддаленим польовим станам відкривали неосяжні можливості для "повноцінного розкріпощіння." (І хоча і співається в одному старому шлягері: якщо одна дівчина любить зразу двох, то це не любов, а тільки здається ... Але, на жаль, не здається .. , бо вона, ця дівчина, перевірила вже не раз і практично, що таке кохання ... , по крайній мірі, удвічі "сильніше".)