Буденщина
Шрифт:
– Звичайно - звичайно згаяти десять років життя, та ще такого як зараз, шкода і дуже. Але ти молодій і у тебе все ще попереду. Так що поживи з рік безтурботним вільним птахом, відпочинь, придивись, що до чого зараз. А там вже сам облаштовуй подальше своє життя, як твоїй душі забажається, - і з цими словами міцно і енергійно потис на прощання руку.
– І ще запам'ятай, Володю! Зараз суспільство кожному своєму молодому громадянину надає хоч ще і не супервеликі, але головне рівні і справедливі можливості для старту в доросле життя. І хоча вірний вибір - це в якійсь мірі є доля, але і про, золоту середину забувати все ж не слід. Бо, як любила повторювати моя покійна бабуся Горпина: усі люди, пробач мене, Володю, за такий вульгаризм, в одне лайно не вкачаються! Так що простягай ніжки по одежці. Враховуй не тільки свої бажання, але і наявні природні задатки ...
І після батьківського: "Усіх благ!" - аудієнція у головного управляючого для Володимира Маніна закінчилась.
І отримав він нарешті свободу і рівність у рідній стороні.
З замираючим серцем пройшов хлопець через численні автоматично (як у давнішніх американських фільмах) відкриваючись і зачиняючись двері, над кожним із яких височило невблаганне і неусипне "телеоко", і через, напхану, до не можна, сигналізацією та моніторами, прохідну вийшов на потопаючу у зеленім буйстві літа пустинну вулицю.
Із зовні не дивлячись на увесь цей благородни й камуфляж: різні карнизи, ролети і ажурні решітки, сором'язливо прикриті пишними занавісками, спецсанаторій для психічнохворих усе рівно виглядав, ну, як що не так як тюрма, то як неприступна фортеця, але "бійницями" усередину. (А таке спорудження, яке не можна вільно покинути, як не крути і іменується в'язницею.)
Район лікарні - санаторію розташувався на пагорбу і звідтіля було добре видно, що це окраїна якогось невеликого, але дивного міста.
"Судячи по розмірам - це явно провінція, але по забудові здорово схожа на столицю якоїсь із західних держав минулого десятиріччя," - вдивляючись у далечінь і дивуючись подумав Володимир. І в останній раз поглядівши на будівлю невільного свого притулку, де провів десять безпам'ятних років, хотів було "відчалити" , але не тут то було.
Скляний фасад прохідної у цю мить автоматично розчинився і зімкнувся, і молодий хлопець у мить опинився в оточенні змінившегося після чергування медперсоналу.
– Поздоровляємо! Поздоровляємо з видужуванням! почулося з усіх боків.
– І з "визволенням". А ти "підйомні" вже отримав? Адже з тебе нашій зміні могорич належить! Так як ми тебе вважай з того світу назад повернули, - санітар Віктор був прямолінійшим за ідіота.
– Можливо ми з Борисом і були твоїм хрещеними батьками. Гадаючи, що ти вже жмурик, ми тебе у мертвецькій так об лаву грюкнули, що всі "шарики" враз на місце поставили, - і молодий санітар зареготав задоволений собою і багатообіцяючим шансом дармової випивки.
– Ти запитуєш про кредитну картку?
– здогадався Володя і дістав пластикову "колоду".
Не "тасуючи" і не приміряючись Віктор як заправський шулер із тієї, як оком зморгнувши, витягнув потрібну.
– Я пригощу усіх вас з радістю, але, чесно кажучи, я поки що не знаю, як усім цим користуватися, - трохи збентежившись промовив Володимир і хотів було оставити свою кредитну картку у Віктора в руках.
– О ні! Мені банкомат по твоїй картці не дасть ні копійки. Та і менти ураз загребуть. Ця паскудна річ зараз суворо індивідуальна, як презерватив, - заперечив молодий санітар і з очевидним почуттям жалю розстався з прямокутним кусочком пластика.
– Ідемо з нами!
– запропонував Борис у нервовому очікуванні сабантую ковтаючи слину.
– Там у кав'ярні біля метро і банкомат є. Там і посидимо.
– Ви не проти?
– поцікавилася зараз "вільна" Катя і томно погледіла на ще більш знеяковівшого Володимира. (Діло в тім, що як зразковий сім'янин, кожного ранку Нестор Богданович поспішав до дружини і діточок і від'їжджав після чергування одним із перших на власному, хоч і не супер дорогому, але кожен рік новенькому авто.)
– Звичайно ж я "за", - завірив замершу в очікуванні компанію Володя і вдячна Катя взяла його галантно під руку.
…
При видачі "путівок у життя" вчорашнім випускникам середніх шкіл (а Володя по трактуванню законів юристами буквоїдами йшов саме по цій категорії) нове суспільство не дуже щедро відпускало грошенята на початкові "кишенькові" витрати, так званні "підйомні" . Дві тисячі на ніс і не гривни більше. Але ось первинна вартість довічного іменного робочого сертифікату для купівлі робочого місця з кожним роком зростала і зараз вже складала двадцять п'ять тисяч. Так це було вже дещо, але отримати із цих грошей готівки та ще витратити по не призначенню було неможливо.
Так що на дві тисячі "підйомних" не дуже вже розгуляєшся.
На частку цих грошей, природно подумки, розраховували медики направляючись у кав'ярню. Але коли банкомат показав, що Володін кредит обмежується величезною сумою аж у сімдесят сім тисяч, В усіх зібравшихся за столом молодих людей (дядя Вася і Алевтина Миколаївна угледівши в кав'ярні когось із знайомих з явним жалем ураз "згадали про термінові справи" і вибачившись "відкланялись") прямо таки щелепи відвисли.
– Так ти у нас багатенький Буратіно!
– довідавшись, що це разова винагорода від вчених - фармацевтів, вигукнули хором заздрісні санітари і впродовж дня вони разом з "Мері" і "Кет" злегка пощипали крайці цього жирного "пирога".
Після тривалого і гучного гульбища в нічному ресторані (а до цього у день були ще і катання на водних лижах, і рибалка з ловлею величезних, і майже "ручних", коропів у штучному з критими берегами водоймищі, і похід на природу з шашликам и та ще і, хоч і невеликим, але бочонком пива), у шикарній "золоченій" кареті з справжнім візницею і справжньою трійкою породистих коней Володя розвозив по домівках своїх нових друзів.
– Не підкажеш в якому готелі мені переночувати до завтрашнього ранку?
– запитав він Катю, висаджуючи - Її останньою із цього "давнішнього" екіпажу. (Впродовж дня вони стільки разів пили на брудершафт, що хлопець міг собі дозволити таку фривольність перейшовши з малознайомою дамою на "ти".)