Чорна рада
Шрифт:
Да ми вас, вражих дітей, батогами! Ось нехай лиш рушать раду - ми вас повернемо в земляну роботу! Дамо ми вам знати козацькую вольность! Так вигукував військовий писар, і байдуже йому, що круг його наче море іграє. І, так як от хвилі розходяться перед байдаком, а ззаду знов, буркочучи, зливаються, так тії козаки спершу розступляться, щоб дати дорогу писарському поїзду, як же проїде, то й зачнуть іззаду вигуковати: - Чи чуєте, що пан писар глаголе? Ми мужва! Нас батогами! Сипати вали по городах нас приставлять! Дак ми будемо працьовати, а старшина одпасувати боки, орудуючи нами? І так ще мало нам зневаги? Вали сипати? Не діждуть же вони сього! Не діждуть, не діждуть!
– гукали ще голосніше тії, що були дальш од писарського поїзду. А військовий писар, хоть і чув, да не озиравсь. Він своє козакам провадив.
– Пане писарю,- каже Сомко, перестрівши його,- що отеє в тебе за порядок? Хіба на те я дав тобі бунчука? А той уклонивсь, правда, низенько да й каже: - Та от, пане ясновельможний, яке тут лихо.
– крикне Сомко, що аж покрив увесь галас.- Хіба в тебе й опріч мене
єсть гетьман? Так убирайся ж до його їздити на свинях!
– і вирвав у його з рук бунчук гетьманський. Почувши Сомків голос, зараз круг його всі замовкли.
– Гетьман, гетьман прибув!
– пішло скрізь по таборові; і, скоро рознеслась така чутка, зараз деякі бурли схаменулись, подумали про свою голову. Сомко-бо жартів не любив. Щирий і незлобивий був лицар, да вже ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен. У таборі в його або в поході знай свою лаву - не так, як у
інших. Тим-то й били сомківці неприягеля всюди, де тілько стинались. Знали, чого стоїть Сомко, усі старії, значні козаки; а військова чернь про те байдуже: їй аби воля. От під сю-то волю й під'їхав Іванець із своїми запорожцями, і пішло усе, як у казані кипіти.
– А що, пане гетьмане?
– каже Шрам.- Може, ще й тепер за свого писаря заступишся? Сомко тілько махнув рукою і поїхав до свого намету.
– Дай лиш, сину, мені свою бунчука,- каже Шрам,- я ліпше од якого небудь недоляшка в тебе попорядкую. Сомко оддав йому мовчки. «Бідна козацька голово!
– подумай сам собі Шрам.
– Отак-то завсегда доводиться нам та честь да слава! Збоку дивляться люде, дивуються, що блищить, сіяє, а в серце ніхто не загляне. Тут день і ніч мізкуєш розумом, не знаючи спочинку, а тут під боком гадюки сичать і на твою душу чигають». Так собі мізкуючи, обійшов він з бунчуком увесь табір і всюди постановив варту, щоб ніхто вночі з табору не вештавсь і до табору нікого без оклику не звелів пускати. Да й ні на часиночку не дав собі одпочинку. Де козаки чи кашу варили, чи круг огнища з салом на спичках сиділи, тихії речі не про що вже, як про чорну раду, ведучи, він до їх і пристане; і як спом'яне старого Хмельницького, як тоді в козаків була воля й дума єдина, то козацтво наче й протверезиться. А іншій громаді Христову притчу розкаже, схиляючи буї душі до кротості да до любові; то козаки, так як тії бджоли од кропила, погудуть та й осядуть. І добре б воно було; може б, Шрам і до кінця козаків утихомирив; так от же, як за тим сіятелем по ниві, так і за Шрамом паволоцьким слідом ходив диявол і всівав плевели в пшеницю. А той диявол не хто був, як полигач Брюховецького -
Вуяхевич. Надувшись, мов той сич, проходив він із своїми підручниками мимо козацькі купи і, бачся, нічого злого й не діє, тілько то там, то сям що-небудь блявкне, да так же то козаків гірким словом зневажає, так їм те нещасне панство да гетьманство в вічі тиче, що козаки, прислухаючись, тілько уси кусають. І як от рибалка, їздячи човном, кукольван розсипає, так той потайний зрадця Вуяхевич розсипав гіркі слова в козацькії душі. Аж ось наступила темна, глуха ніч; і добре й зле опочило. Чи спав же то
Сомко-гетьман, чи ні, а Шрам не змигнув оком і на годину. Ніхто б не розказав, ніхто й не списав би всіх його думок. З тяжкою од клопоту головою ходив він од варти до варти, частенько поглядаючи против Романовського Кута. А в
Романовського Куті широкі дуби од огнищ світяться; через поле чути глухий гомін; ячать здалеку людськії голоси, наче та хвиля на морі перед лихою бурею.
XIV Розкажемо ж тепер, що діялось у дому в Гвинтовки, як отак працьовав наш паволоцький Шрам. Мабуть, тоді вже така година була, що й тут якось не було ладу ні між жінками, ні між чоловіками. У жіночій громаді не йшла в лад ота княгиня, жона Гвинтовчина. Одно, що вона пані великого коліна, а друге, що з діда, з прадіда вона ляшка й католичка, так уже тут як не підходь, а не потоваришиш щиро. А в чоловіків вийшло своє безладдє. Череваневі було якось дивно, що Гвинтовка наче іншим чоловіком зробився. Знав він його замолоду добре. Жвавий був козак.
Як було пустить Хмельницький по Польщі загони, то вже ніхто дальше його не пробереться; і говорять було козаки: «О, далеко паша Гвинтовка досягає!» І чи вже в компанії, чи що, так Гвинтовка друзяка, да й годі. Тим-то й полюбив його
Черевань і сестру в його засватав. От же й тепер він, бачся, той же, да ні: усе в його стало якось хистко, і слово його хоть і бойке, да не таке тверде й щире, як правдиво-козацьке слово. Простий був чоловічина Черевань, а й йому стало розумно, що тут щось да не так.
– Як отеє, Михайле, в вас учинилось,- питається Гвинтовка в Череваня,- що ти свою Лесю заручив за гетьмана?
– А чом же, бгате,- каже Черевань,- чом нам не заручити дочки хоч би й за гетьмана? Хіба ж ми зроду з гетьманами хліба-солі не їли?
– Хто ж се говорить?
– сказав Гвинтовка.- Дочка моєї сестри зуміє показати себе на всякому місті; тілько що зробили ви діло спішно, да коли б воно не вийшло смішно!
– Проти чого се ти закидаєш?
– питає Черевань.
– Против того, що тепер, під сю
– Ге-ге!
– Гвинтовка йому.- Спотикались і луччі од твого Сомка. Виговський, здається, добре сидів на гетьманському столі - от же Гадяцькі пункти і того зіпхнули. А кажуть, що Сомко хоче теж із москалем по Гадяцьких пунктах торговатись. Коли б свого не проторговав! От Іван Мартипович ліпше видумав, що без торгу береться до гетьманства. Тим-то й цар його, кажуть, у великому пошанованню має.
– Іванцеві, бгате,- Черевань Гвинтовці,- нічого торговатись: він давно вже чортяці душу запродав, так йому тепер чи турок, чи православний - усе однаково.
Ось побачиш, коли він од царя не перейде до турка! Не ждав Гвинтопка од свого зятя такого одвіту. Нічого, однак же, не промовив.
Буцім і не він, повів свого гостя оглядувати господарство. Там токи, повні збіжжя, там овечі кошари, там млини з ставами, там по лугу ходить табун коней; усього надбав собі Гвинтовка, на всю губу був пан. Дивовавсь, розглядаючи все те, Черевань: який то його шуряк учинивсь дука! А сам собі подумав: «У мене нема ні таких гаїв, ні таких широченних лугів, ні таких вешняків; да зате жоден міщанин київський не подивиться скоса на Хмарище; і поки стоятиме на магістраті башта з дзигарами, поти ніхто не скаже, що Черевань не по праву зайняв Хмарище.
За готові лядські дукати купив я його в магістрата, і всяке знає, що за ті дукати збудовано магістратську башту». ОгледІли, вернулись. Аж ось приїхав із Ніженя сотник, Гордій Костомара.
– Що ти, - каже, - тут, пане осауле, сидючи дома, робиш? Там у місті коїться лихо!
– Яке ж там у вас лихо?
– питає повагом Гвинтовка.
– Міщане,- каже,- гуляють з козаками.
– Ну, бгатику,- озвавсь Черевань,- дай, боже, і повік такого лиха!
– Да підожди, добродію,- каже Костомара,- через що й як гуляють? Бивсь на шаблях молодий Доімонтовиченко з війтенком, да Домонтовиченко війтенка й одолів.
– Ну, так і амінь йому, дурню!
– каже Гвинтовка.
– Амінь? Ні, ще сьому ділу не скоро скажуть амінь! Ось слухайте лиш. Міщане повикочували на улицю бочки з пивами, з медом, з горілкою, роблять війтенкові поминки на ввесь хрещений мир; так козацтво поскуплювалось, як бджоли до патоки, да загуло так, що аж слухати сумно. П'ють да лають усю городову старшину.
– Ну так що ж? Нехай собі лають,- каже Гвинтовка.
– Отак!.. А се як тобі здасться, що всі значні люде, що понаїжджали на раду у
Ніжень, бояться носа за ворота виткнути? Козаки блукають купами по місту да буяють, як тії бугаї в череді,- хочуть двори ламати да грабовати старшину.
– А що ж ваш полковий суддя робить?
– спитав Гвинтовка.
– А суддя й собі звонтпив, пане осауле. Страх хоть кого візьме. Коли б ще під сю заверюху, під сю чорну раду, якого лиха не зчинилось.
– Що буде, те й буде,- каже понуро Гвинтовка.
– І тобі отеє байдуже, добродію?
– А що ж би мені робити?
– На коня та гамовати козаків!
– Отака! Гамуй йому козаків, коли полковницький пірнач у судді!
– Да що по тому пірначеві!
– каже Костомара.- Козаки судді і ухом не ведуть, а тебе і без пірнача послухають. Поїдьмо, бога ради, поїдьмо!
– Послухають, да не тепер,- каже Гвинтовка, моргнувши якось чудно бровами.- Буде час, коли вони мене послухають, а тепер, коли пірнач не в мене, так я й не полковий старшина. Нехай там хоть догори ногами Ніжень перевернуть. Моя хата скраю, я нічого не знаю.
– Еге-ге!
– каже потиху сотник Костомара.
– Так, мабуть, не брехня тому, що люде пронесли… Пане осауле полковий! Побійся бога! Мені здається, що ти щось недобре на нашого пана полковника компонуєш.
– Пане Гордію, сотнику!
– каже, засміявшись, Гвинтовка.- Побійся бога. Мені здається, що ти щось недобре на нас із зятем компонуєш. Ось обід на столі, а ти розвів не знать яку розмову. Сідаймо лиш да підкріплімось, то чи не повеселішаємо. Сів сотник Костомара обідати, да й страва йому в душу не йде. Пробовав то так, то сяк закидати одлалеки крючка, щоб вивідати, що в того Гвинтовки на думці, так той же не таківський: зараз і переверне його речі на жарти. Од'іхав назад до
Ніженя ні з чим.
– Послухай, братику мій любий!
– озвалась тоді Череваниха.- Як говорив ти з
Костомарою, то в мене чогось наче мороз поза шкурою пішов.
– Ось лихо!
– каже, обертаючи теє в жарт, Гвинтовка.- Чи не пристрів тебе, сестро, Костомара? У його, кажуть, ледачі очі: гляне на коня, завидуючи, то і коневі не минеться.
– Од пристріту, братику, я дала б собі раду; а од твоїх речей голова в мене завернулась.
– Бо не жіноче діло до них дослухатись!
– сказав понуро Гвинтовка.
– У такому, братику, великому случаю, як оця рада, що громада, те й баба. Не перебивала я ваших речей козацьких заобідом; а зоставшись на самоті, не во гнів тобі, скажу, що мені чогось страшно зробилось. Ми ж ізмалечку, брате, навчені закону божого… Душа в чоловіка одна, що в козака, що в жінки: занапастивши її, другої не добудеш… - Що то значить жити під самим Києвом!
– перебив її Гвинтовка.- Зараз і видно чернечу науку. А в нас у Ніжені так жінок розумні люде учать: жіноча річ коло припічка! Да й вийшов із світлиці. Стало вечоріти. Вернувсь ото Петро Шраменко. Розказує й сей, що бачив у