Чорна рада
Шрифт:
Шрам.- Уже коли ти був раз Золотаревським, то Золотаренком ізнов не будеш! Ну, що ж старшина?
– А старшина,- говорить Білозерець,- почала його усовіщувати: «Побійся бога! Чи тобі ж довго жити на світі? Нехай би молодшії гетьмановали. Ей, пане полковнику!
Не удавай Сомка на Москву зрадником! Держись за його; то ще й сам, і всі ми поживемо з упокоєм». Куди! Розходивсь наш дідуган: «Скоріш у мене волосся на долоні виросте, ніж переяславський крамар буде гетьманом! За мене бояре на
Москві тягнуть, за мене Брюховецький з запорожцями стоятиме. Ось я послав уже посланці до Зінькова».- «Не йми, - кажуть йому, - віри запорожцям: вони тебе уочевидьки ошукують. Приїжджають до тебе з Січі задля узяття тілько подарунків.
Ми тебе гетьманом,
– кажуть.- Прощайсь, пане полковнику, з гетьманством. Там запорожці таке провадять, що аж слухати сумно».- «А князь же що?» - «А що князь? Князь із запорожцями запанібрата, а твої подарунки прийняв у сміх, бо в його й свого доволі». Васюта й руки попустив. Тоді старшина за його, а піхота й собі потягла за старшину; та до того прийшлось, що трохи сам Васюта не наложив головою. Як ось од Сомка лист до
Васюти.
– Од Сомка?
– питає Шрам, здивовавшись.
– Од його самого, од Якима Сомка.
– Із Переяслава?
– Ні, із Ічні. Сомко вже в Ічні.
– Не сподівавсь я, - каже Шрам,- щоб Сомко так скоро переміг себе.
– Еге!
– одвітує Білозерець.- Крута година наступила. Пише до Васюти: «Во ім'я боже, ти, пане полковнику ніженський, і всі, під його рукою будучії, послухайте мого голосу, не погубляйте отчизни. Чи вам,- каже,- лучче оставатись під рукою свинопаса Іванця, чи під лицарською рукою переяславського Сомка? Забудьмо всякі чвари. Не час нам тепер враждовати, час за козацьку честь постояти. Я,- каже,- жду в Ічні. Хто єсть вірний син своєї отчизни, збирайтесь до мого боку. Не попустимо гетьманської булави в ледачі руки…» Бачить тоді Васюта, що нікуди дітись, давай старшину до Ічні прохати, да й рушили всі з Батурина. І я отеє, дещо впорядкувавши, туди ж іду. Так намовились між себе, щоб уже всіма голосами
Сомка обрати і присягу йому виконати, і при йому всім стояти.
– Так чого ж гаятись?
– каже Шрам.- На коней да до Ічні!
– Господи!
– сказав, дивуючись, Білозерець.- Чи тебе господь сотворив із самого заліза, чи що? Ні рани, ні літа тебе не одоліваюгь. А Шрам йому: - Як треба рятовати Україну, байдуже мені і літа, й рани. Обновиться яко орля юность моя. На коня, на коня! Нічого гаятись!
– Да вгамуйсь, бога ради! Хоть дух переведи, хоіь чарку горілки випий да закуси. Сяк-так осадив Білозерець Шрама. Шрам уже й сам тоді почувсь, що треба дати собі пільгу Виїхали з Борзни. Чи проїхали з десяток верст, чи ні, як назустріч гонець до
Білозерця, щоб простовав уже під Ніжень.
– Військо гетьманське пішло,- каже,- туди ще зранку, а Сомко-гетьман з Васютою і з іншою с гаршиною тож із Ічні рушили. Уся старшина присяіу виконала Сомкові на послушенство в ринковій церкві ічанській да, почувши, що вже бояре під Ніженем, просто з церкви на коні да й рушили до Ніженя.
– Заворушились наші!
– каже Шрам.- Слава тобі, боже! Ну, не тратьмо ж часу й ми. Повернули коней на Ніженську дорогу; їдуть спішно. Виїжджають на Ічанський шлях, недалеко од Ніженя, як глянуть - і Сомко з Васютою іде. Старшина за ним купою.
Повітавшись, Шрам зараз і питає: - А що, пане гетьмане, яково?
– Не журись, батьку,- каже Сомко,- усе буде гаразд Уже як ми з паном
Золотаренком узялись за руки, то нехай устоїть проти нас хто хоче. Лубенський,
Прилуцький і Переяславський полки я виправив з Вуяхевичем під Ніжень, а
Чернігівський буде туди сьогодні на ніч. Чого ж ти іще супишся?
– Ти кажеш, пане гетьмане, що з Вуяхевичем полки виправив?
– питав Шрам.
– З моїм генеральним писарем,- одвітує Сомко.
– Да то ю ж! Не дав би я йому гетьманського бунчука під таку годину. Е, батьку!
– каже Сомко.- Тобі-бо вже дуже зневірились люде.
– А ти, синку, дуже багато ймеш їм віри. Я чував про Вуяхевича дещо негарне.
– Е, годі! Ти мою Вуяхевича не знаєш. Ніхто
Похмурна, похмурна година!
– каже сам собі Шрам.
– Не така ще, як тобі здається,- сказав Сомко. Дай, боже! А що ти скажеш про поспільство, що купиться коло Ніженя, нехай бог криє, наче як иуло на почаїку Хмельнищини? Се все брюховці!
– Нічого не скажу. Мені більш їх жаль, ніж досадно; більш досадно, ніж страшно.
Поки в мене в таборі козаки да гармати, я ні про що й гадки не маю. Ти думаєш, може, мене дуже засмутили миргородці да полтавці з зіньківцями? Не засмутили вони мене, а преогорчили. Не те мені шкода, що три полки одпало, а те, що честь, правда поламана. «О, голово ти моя золота!
– подумав Шрам.- Коли б то так усі, як ти, держались честі да правди! А то на кого не зглянеш - усяке, мов звірюка, про свою тілько шкуру да про свій берліг дбає». Уїхали в місто. Тілько що переїхали Галатовку-урочище, аж ось перегородила їм дорогу процесія: несли мертвого. Питається Шрам.
– Кого ховають? Кажуть: - Війтенка.
– Піп сьогодні з Домонтовичем на божий суд ставав?
– Того самого. Не послужила фортуна горопасі. Тілько стялись на шаблях, зараз так і положив його вражий кармазин.
– Е, ні-бо!
– перебив тут хтось ізбоку.- Перше Домонтовиченко влучив війтенка по лівій руці - кров так і задзюркотіла. Мій батько сам там був, дак розказовав.
Шарпонув та й каже: «Годі, буде з тебе!» А війтенко: «Ні, або мені, або тобі не жити на світі!» - «Дак нехай же,- каже,- господь упокоїть твою душу»,- та й почав налягати ще більш на війтенка. Поплямував його скрізь ранами. «Ей,- каже,- годі! Пожалуй сам себе!» А той маха та й маха наосліп, аж поки дано йому так, що й покотивсь, як сніп.
– Нехай, нехай!
– каже ще один, ідучи мимо.- Візьме колись і наша! Дивиться Шрам, аж за труною того війтенка трохи не ввесь Ніжень піднявся; і все самі міщане: жодного в кармазинах. Дивиться Васюта, аж за міщанами сунуть і козаки ніженські; і все тілько товариство: жодного сотника, ні отамана. Ідуть, утупивши очи в землю, і мов не бачать ні гетьмана, ні Васюти з старшиною. Шрам тілько похитав головою. Нічою не сказав і Сомко, дивлячись, що козаки, замість табора під-містом, опинились на війтенкових хуторах, наче в свого полковника, да ще під такий великий час. А старшина тілько між собою зглядувалась. Зрозумів, мабуть, щось і Васюта; бо, скоро перейшли похорони, зараз, одклонившись гетьманові, повернув до свого двору. Старшина Ніженського полку теж роз'їхалась по дворах; а з других полків поїхали за Сомком до табора. А табор Сомків стояв під Ніженем, за Біляківськими левадами. Доїжджають до табора, аж у таборі ще оддалеки чути гомін, галас. Приїжджають ближче, аж округи табора жодних бекетів. Козаки змішались, як у бразі гуща; той туди, той туди йде, а жодного порядку між ними немає. А тут ще почало темніти, так Сомкове військо - наче те море, що спереду ще хоч видно, як хвилі ходять, а дальш, у темноті, так уже тілько реве да бурхає. Добравшись до свого намету, Сомко зараз звелів позвать перед себе Вуяхевича.
Кинулись шукати його по табору, да не так-то його й знайти у такій мішанині.
Сомко напавсь на підручників генерального писаря, сердивсь, кричав; далі бачить, що тим серцем мішанині таборовій не запобігне, розіслав старшину по всьому обозові козаків гамовати, а сам сів на коня і поїхав поміж наметами. Шрам їхав за ним, похмурний, як ніч, що надходила. Аж ось і генерального писаря уздріли. Той давно вже їздив по табору, гамуючи козацтво, тілько од його гамовання іще гірш підіймавсь гомін.
– Вражі діти!
– кричить.- Пічкуріг! Навчимо ми вас старшину шановати! Не будете ви в нас копилити губу, як тії запорожці, що всі в їх рівні. Порівняємо ми вас так, що й не захочете. Мало чого не буває, що запорожцям усюди своя воля, що з ними старшина й гетьман запанібрата. Пожалуй! У їх нема ні вбогих, ні багатих; так на те ж вони запорожці, козаки над козаками. А ви що? Мужики! Тая ж мужва!