Чорна рада
Шрифт:
Се то ми знаємо! Так, отже, ні! Козацький бунчук переважить бурмистерську патерицю! Пан полковник сам давав мені бунчука, щоб я його рукою займав собі займанщину, скілько за день конем об'їду. Цілий день не вставав я з своїми з коня, і тепер нехай ніхто не говорить, що се [не] моє добро!
– Послухай, пане князю, ти мене, старого Пугача, - каже поважно січовий дід.-
Старий Пугач ні для кого в світі душею не покривить. Нехай міщане дечим і поживились од козаків у польську заверюху, та вже ж і козаки почали тепер нагинати їм шиї справді по-шляхетськи. Засівши в їх магістрати, в ратуші, старшина козацька орудує їх війтами, бурмистрами і райцями, як чортяка грішними душами. Коли тобі полковник дав займанщину, то нехай воно так і буде; тілько ж не обіжай добрих людей, верни їм їх воли. Помовчав трохи Гвинтовка да, глянувши на Шрама, й каже: - Ні, нехай шукають їх у бурмистрів, що поробили в моїх гаях прикмети; а я докажу їм, що я в своєму добрі
– Ох, швидко сі гевали зроблять вас гамаликами!
– сказав тоді батько Пугач.- Не поможуть вам ні шаблі, ні бунчуки! Дурні ви, дурні з своєю пихою, та й не каєтесь! Дітки мої!
– обернувсь до міщан.- Плюйте ви й на його гординю, й на його здирство! Ми вернем вам ваше добро десятерицею.
– О, спасибі ж тобі, батьку, що хоч ти за нас уступився!
– кажуть міщане.-
Просимо ж до нас на вечерю. Не погордуй уступити до нашої простацької господи.
Прощай, пане князю. Прийде й на нашу юлицю празник.
– Потривай, пане добродію,- каже Гвинтовка,- я не хочу сперечатись із тобою через личаків. Нехай беруть воли к нечистій матері, а ти оставайсь вечеряти.
– Не до вечері тепер нашому брату,- одвітовав Пугач.- Будуть хутко наші сюди під
Ніжень. Ось ідуть уже царські бояре; ми їх до Переяслава не пустимо. Гарний город і Ніжень для чорної ради. Дак не до вечері вже нам тепер. І, не дожидаючись одповіді, насунув шапку да й потяг із хати. Міщане за ним. А Гвинтовка оставсь тепер перед Шрамом ні в сих ні в тих. Бачить, що вже Шрам розкусив його. От же ще таки хотів замазати щілку то козацькими воскликами - на се був дуже здатен,- то лестивими привітаннями; да вже Шрама нічим не розважив.
Насупивши брови, сидів старий за вечерею; а другі гості, бачивши, що він такий похмурий, і собі сиділи мовчки. Узяла Гвинтовку досада; напавсь на бідолашну княгиню. А княгиня, не сідаючи за стіл, усе ходила слідом за дівчатами, що подавали до столу страви. Жодна страва не прийшлась йому до смаку: усе не так, усе йому на лядський лад приправлено.
Давай коренити ляхів і всі їх звичаї. А бідна княгиня, бачучи, як він розлютовавсь, аж тремтить уся, що та билина од вітру. Порядкує і сама не знає, що куди і до чого; далі якось зачепила рукавом срібну коновку, повну вишнівки, да й розлила по всій скатерті. А Гвинтовці, мабуть, аби найти приключку.
– Чортова кров!
– крикне так, що аж вікна затремтіли, да й пхнув од стола княгиню. Бідна так і брязнулась об землю.
– Гей! Черті!
– крикне Гвинтовка на свої слуги.- Візьміть ік бісовій матері сю лядську погань! Вибігли дівчата з кімнати, підняли да й повели з світлиці свою панію. Черевань поглядував на Шрама, що то він тепер скаже; а Шрам сидить понурий, буцім нічого й не бачить. Не сказав нічого й Черевань, і всі мовчки скінчили вечерю. Шрам по вечері сказав тілько господареві, що завтра рано на зорі поїде в
Батурин, а Петра оставляє, яко недугуючого, одпочивати у його хуторі. З тим і порозходились на спочинок. XI Уставши вранці, пішов Петро у станю, а на стані вже панотцевого коня й немає: ще до світу махнув старий у нову дорогу; десь його й сон не взяв. Тяжко було на серці моєму Петрові. Одна думка усюди його проводжала: жалковав на своє нещасливе коханнє. Ось бо спершу нудив світом, що горда дівчина на його байдуже; далі скільки-то перегоріло у його в серці огню од того несказанного жалю, що інший перед його очима взяв да й веде її до вінця; а тепер ще нове горе: знає, що вона його любить щиро, да треба розізнатись навіки. А боже мій милий! Як би то й назвати теє щастя, щоб жити з нею в парі, як голуб із голубкою! Так-то вже тому бідному козакові любощі очі затуманили, що, здавалось, тілько там, де вона, і сонце сіяє, і божий мир красен; а без неї усюди тьма і пустиня. Інший то, може б, не вважив, що панотець не благословить і що вже вона заручена другому; махнув би, може, з нею в дикі степи, на Хорольські хутори, да й насміявсь би над лихою долею. А Петрові й думку таку було страшно допустити у голову. Він добрий був син і щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік преогорчити і золоту свою славу гряззю закаляти. У його інша була думка: умислив собі, після панотцевої смерті, ійти на Запорожжє да, поробивши власним коштом човни, з охочими козаками турецькі городи пліндровати і жизнь свою по-лицарськи, на полі чи на морі, за християнську віру положити. А поки що уложив собі од Лесі якомога одбігати і на самоті перемогати тії нещасні любощі.
Тим-то й тепер, походивши, посумовавши по стані, не схотів вертатись у будинок, щоб не зустрітись із своєю несудженою дружиною, а пішов своїм звичаєм блукати по пущі, чи не розжене свого смутку. Взявши на ліву руку од дороги, пішов узенькою стежечкою, і як не звертав свої думки то на панотця, де то він обертається, то на тривоіу по Вкраїні, а серце знай своє шепче. Вже час немалий іде він пущею, коли ж виходить на лощину, гляне
– кінець лощини із-за дерева димок. Сонце вже піднялось геть-то, так
і хатка мріє оддалекй. Вже він хотів звернути набік, щоб не тривожити дурно чужих собак; коли ж гляне - іде супротив його од хати середнього віку чоловік, у козацькій жупанині, а його під руку веде молода, чорнява дівка. А чоловікові тому, мабуть, і не треба чужої підмоги; однімає од неї руку да й каже: - Та ну, Настусю, к нечистій матері! Що ти мене ведеш, мов п'яницю з шинку? Я сьогодні хочу пограти конем по полю, а ти мене водиш, наче дитину. Геть, кажу, оступись! Як же здивовавсь Петро, пізнавши Кирила Тура! (бо се він самий і був). І, дивне діло! Так йому зрадів, наче рідному братові; а що недавно бились на смерть, про те йому й байдуже. І Кирило Тур зрадовавсь; привітавсь так, як із давнім приятелем.
– Поздоровляю,- каже,- по ліках! Ну, не думав я, щоб після такої руки ще ти дививсь на божий мир. Та й сам я - мовити правду - не хотів би більш підійматись на ноги. Бог знає, чи трапиться вдруге так гарно вкластись спати.
– Не знать що ви говорите, братику!
– каже йому дівчина, дивлячись люб'язненько йому в вічі і ще таки держачи його за руку.
– Мовчи, бабо!
– сказав Кирило Тур.- Ваш брат у сьому не тямить сили. Вам жизнь
іздається казнає-чим. Хата, піч, подушки - ото вам і все щастє. А козакові поле не поле, море не море, щоб ізнайти долю. Козацька доля в бога на колінах. Туди і рветься наша душа, коли хочеш знати… Та чи з тобою ж про сі речі вести розмову? Я вже, братику,- обернувсь Кирило Тур ізнов до Петра,- покидав зовсім сей світ, набитий бабами та всякими химерами, уже був і ногу поставив на поріг, щоб іти в далеку дорогу, так що ж? Учепились за мене добрі люде і таки вернули назад. Думають, куди яке добре діло зробили, що не дали вмерти! Їм здається, що й нема вже в бога нічого кращого над оцю мізерну жизнь; а от у кого товку є хоть за шеляг, то всякому скаже, що вона не стоїть ніякогісінького жалю!
– Скажи ж мені,- перебив його мізкованнє Петро,- як отеє ти опинивсь на сім боці?
– А так,- каже,- що взяли добрі люде та й давай няньчити, сповивати, купати, наповати усякими зіллями, а далі й сюди з собою завезли. Дуже тут мене треба! І куди ж утрапили? Якраз у хату до моєї матері! Тут уже баби як попали мене в свої лапи, то от, як бач, ніяким побитом не одкараскаюсь. Притьмом кажуть, що я нездужаю; а я так нездужаю, що ведмедя б за ухо вдержав. Коли б не божий чоловік, то довелось би з нудьги пропасти між плаксивим бабством. Той, спасибі йому, розважить таки інколи душу козацькою піснею та й на божий мир дивиться по-людськи.
– А побратим же твій де?
– спитав Петро.
– Побратимові,- каже,- моєму тепер доволі діла. Хочемо задати перцю городовій старшині, так шатається тепер по всіх усюдах, наче ткацький човник по основі.
Нап'яли братчики вам добру основу; витчуть вам таку сорочку, що ні руками, ні ногами не повернете.
– Слухай, брате,- каже Петро,- коли казати, то кажи ясно, а не загадками.
– Кажи йому ясно!
– засміявшись, мовив запорожець.- Який тепер чорт скаже тобі що-небудь ясно, коли звідусюди нахмарило? Виясниться вам хіба тоді, як заторохтить грім та заблискає блискавиця. А вже до сього не далеко. Казав побратим, що вже над Остром, у Романовського Куті, наші і кош заложили.
Сьогодні, тривай, чи і сам Іван Мартинович не прибуде з отаманнєм; а к завтрьому
ік ранку, щоб і бояре царськії не над'їхали. Чорний люд збирається під Ніжень, як сарана. Кажуть, у Ніжені під раду великий урожай на кармазини… У Петра од таких речей аж мороз пішов поза шкурою. Перш усього подумав він про свого панотця і вже хотів був бігти до хутора, щоб його сповістити, да згадав, що панотець у дорозі. Друга його думка була про Лесю: боявсь, щоб як-небудь і їй у козацьких чварах не досталось, а ще більш боявсь, щоб Кирило Тур, під сей каламутний час, удруге не вкрав її, так як у Києві. Що ж тут чинити?.. «Заведу про неї річ із запорожцем!» Да й натякнув про Лесю.
– Ге-ге-ге!
– каже, зареготавши, запорожець - Невже ти ще й досі не викинув з голови тії дурниці? Мені здавалось, досить пустити чоловікові піввідра крові, щоб одумавсь, аж, мабуть, ні! Мабуть, вас няньки вже змалечку загодовують такою кашею, щоб і з сивим волосом не перестав чоловік липнути до баб!
– А ти, вразький прудиусе,- каже сміючись Петро,- невже б то занедбав дівчину, що бивсь за неї, мов скажений?
– Пху!
– аж плюнув з серця запорожець.- Став би я тепер думати про таку пакость!
Один тому час, що чоловік іскрутиться. Тепер давай мені хоч копу таких дівчат, то, їй-богу,- от велике слово «їй-богу»,- усіх оддам за люльку тютюну! Полегшало в козака на душі.
– Ну, куди ж,- каже,- отеє ти ідеш?
– Та от бач, божий чоловік звелів мені проходжуватись по пущі, а баби мої… се сестра моя, коли хоч знати, а там у хаті ще й мати є… так баби мої не ймуть віри, що я одужав. Та вже я їм сьогодні докажу, що пора їм од мене одчепитись: осідлаю коня та проїду по полю так, щоб аж ворогам було тяжко, як мовляв