Чорна рада
Шрифт:
єсть на душі, усе козак своїм щирим жалібницям розкаже. На біду, в Петра не було ні сестри, ні матері; мав він за порадників тілько старого, грізного панотця да жартовливе товариство. Ходить він, сновидає по гаю і сам не знає чого. Місяць став уже на небі нижче; світить навскось по траві, по кущах, по березах. Ніч уже на ісході. Як ось чує
Петро - тупотять коні… Усе ближче, ближче. Розпізнає нешвидку ристь двох ступаків. Звернув з доріжки за кущ, щоб ні з ким не зустрітись. Як ось чує й людську мову. По зорі усяке слово доходить до його чисто. Зараз пізнав Кирила
Тура голос, а по чорногорському бре да море пізнав його побратима. Кирило Тур говорить: - Що то, брате, скажуть ваші отмичаре про запорозьку хисть, як ми підхопим оцю дівойку. А Чорногор йому: - Бре, побро! Мені усе здається, що ти тілько морочиш мене. Не впевнюсь, поки не побачу дива на свої очі!
– Місяць ін скоро зайде,- каже запорожець,- побачиш, не повилазять.
– Як же ти отмеш дівойку, не наробивши гвалту?
– Еге ге, пане
– Море!
– каже Чорногор - Ти б уже хоч мене своїм характерством не морочив!
– Що за дурна в тебе голова, брате,- каже Кирило Тур.- А за що б же мене обрали отаманом? Хіба за те, що добре горілку лигаю? Є в нас на се діло іще луччі мистеці, а характерників не багато знайдеш. Тим часом од'їхали вони далеко, і не стало чути їх розмови. Тепер Турові речі за вечерею не здавались уже Петру жартами: мабуть, справді скрутивсь од жиру запорожець! Спершу був кинувсь Петро до гостиниці будити козаків, далі зупинивсь.
– Чого я,- каже,- біжу? Чи видане діло, щоб украсти дівчину з-посеред миру?
Запорожець сказивсь, а я й собі біжу, як божевільний. Да й пішов тихою ступою. «Треба ж отак із юродства да зайти в голову!
– думає йдучи Петро.- Отеє не удавай із себе химородника, не бурли, як кабан у кориті!.. Рад би я був, коли б
Сомко за сей жарт звелів, жартуючи, погріти йому киями плечі!» Пройшовши з гони, став так іще думяти: «А що, як справді він характерник? Чував я не раз од старих козаків, що сі бурлаки, сидючи там у комишах да в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволі невольників да й самих туркень, іноді так мудро, що справді мов не своєю силою. Не дурно, мабуть, іде між людьми поголоска про їх характерство…
Угікає од татар, розстеле на воді бурку да й попливе, сидя, на другий берег…
Ну, то вже дурниця, що ляхи з переполоху провадять, буцім запорожці' ростуть у
Великому Лузі з землі, як гриби, або що в запорожця не одна, а дев'ять душ у тілі, що поки його вб'єш, то вбив би дев'ятеро простих, козаків. Може, не зовсім правда й про бурку. А що запорожцеві вкрасти, що задумає, то мов із гамана тютюну дістати. Вони напускають ману на чоловіка.» Да й надав, як у старого Хмельницького сидів у глибці такий, що ману напускав
«Що ви,- каже,- що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав'яжіть мене в мішок». Зав'язали його да й притягли да трямки, аж він і йде з-за дверей: «А що, вражі діти! Встерегли?» «Що ж,- думає,- як і се такий химородник? Піду скоріш, щоб справді не вкоїв він якого лиха». Да ступивши швидкою ходою ступнів з десяток, зупинивсь ізнов, наче об стіну вдаривсь. «Що,- каже,- я за куряча голова! Кого я йду рятовати? Хіба в неї нема жениха боронити? Що я за вартовий такий? 3 якої ласки не спати мені по ночах, щоб який опияка, підкравшись, не злякав гетьманської молодої? Коли ти йдеш за гетьмана, то нехай поставить тобі на всіх дверях і воротях варту; а мені яке діло? Хоть нехай усіх вас перехапають сі розбишаки!.. Бачу я тебе заздалегідь, ясновельможний пане, як ти довідаєшся, що вкрадено в тебе з-під поли молоду!
Бачу й тебе, горда паніматко, чи так поглядатимеш звисока і тоді на нашого брата, як твій гетьман із сонцем на лобу проспить молоду не згірш од іншого гультая! Бачу й тебе, ясная крале, як замчить тебе отсей шибайголова між чорногорці. Там жінкам не дуже догоджають. Скакатимеш ти через шаблю в сього дикото Тура; не раз згадаєш пісню: Любив мене, мати, запорожець,
Водив мене босу на морозець…» Мізкує так собі Петро, аж ось ізнов закопотіли коні. Слухає і сам собі віри не йме. «Невже таки справді сей запорожець знається з нечистою силою?
– думає він,- Да постій, чи не самі вони вертаються?.. Ні, справді везуть!.. Проклятий! Мчить, як вовк овечку!»
Коні над'їхали ближче. Дивиться Петро - Кирило Тур держить перед собою Лесю на сідлі, як дитину. Аж сумно йому стало. Леся була зовсім як очарована. Сидить, голубонька, схиливши голову, а рукою держиться за плече запорожцю. А той одною рукою піддержує бранку, а другою править коня. Сердешна тілько стогне, мов уві сні щось страшне бачить. Щось неначе й говорить, да за солов'ями не можна розібрати: солов'ї перед світом саме розщебетались. Жаль Петру стало Лесі; уже хотів вийти з-за куща, заступити отмичарам дорогу да й битись, не вважаючи ні на які чари; да вхопивсь, аж при йому нема шаблі. Уже вони й обминули його, а він іще стоїть, не знаючи, що чинити. Аж ось Леся зразу закричала, мов прокинувшись. По гаю пішла луна, а голос її так і пройняв мого Петра до самого серця. Бігом кинувсь він до подвір'я, ухопив шаблю, допавсь коня, скочив на його охляп. Василь Невольник, прокинувшись, думав, чи не цигане пораються коло коней, да підняв ґвалт.
– Не кричи, Василю,- каже Петро,- а буди козаків: украдено Череванівну з покоїв! Василь Невольник підняв ізнов галас на весь двір; а Петро, не слухаючи його, виїхав у хвірточку, схилившись, да й помчавсь, як вихор. Тим часом отмичари держали свою дорогу, поспішаючи вибратись за ночі з київської околиці. Бідна Леся, мабуть, добре ковтнула знахорчиного зілля од переполоху: хилялась, як п'яна, і нічого не знала, що з нею діється; прокинулась тілько, як пройняв її холодний вітер з поля. Гляне, аж вона серед пущі, на
– Що за дурний,- каже,- розум у сих дівчат!.. Щоб оце я, після такої праці, випустив із рук самохіть свою здобич! Ні, голубонько, сього в нас не буває. Та й чого тобі убиватись? Хіба я не зумію кохати тебе так як і хто інший? Не плач, моє серденько: привикнеш, дак житимеш за мною не згірш, як і за гетьманом.
Дівка, кажуть, як верба: де посади, там і прийметься. Не дуже вгамовалась Леся од такого розважання; рвалась, кричала, здіймала до неба руки.
– Моє ти коханнє!
– каже тоді, одмінивши голос, Кирило Тур.- Не кричи, коли не нажилась на світі. Ти думаєш, як нас наздоженуть, дак я тебе живу випущу з рук?
Чорта з два кому після мене дістанешся! Цить, кажу! Ось бач, яка цяця! І блиснув їй перед очима турецьким запоясником; а очі так поставив проти неї, що сердешне дівча й помертвіло од страху. Виїхали з пущі на поле, аж уже на сході сонця зоря перемагає місяць. Почервоніло небо; починає на світ займатись. Дорога то спускалась униз, то знов підіймалась угору. З'їхавши на високий кряж, озирнувсь Кирило Тур, аж із під гаю хтось мчиться навзаводи на сивому коні. Він зупинивсь да й каже: - Не буду я Кирило Тур, коли оцей їздець не за нами! І коли хочеш знати, чи бистре в мене око, то скажу тобі й хто се. Се молоде Шраменя. Пішло по батькові, як орля по орлові. Враг мене візьме, коли я не догадуюсь, який заряд імчить так швидко сю кулю!
– Море, драгий побро!
– крикнув Чорногор.- Чого ж ми гаємось? Утікаймо!
– Не такий, брате, в його кінь, щоб утекти нам із отмицею. Та й на що воно здасться? Ні, лучче станьмо та даймо бій по-лицарськи.
– Бре, побро! Що ж із того буде? Нас двоє, стріляти нам проти його не приходиться, а на шаблях Шраменкові не врадиш ти нічого. А хоч і врадиш, то нехутко, ще надбіжать та й однімуть дівойку.
– Знаю я, брате,- каже Кирило Тур,- як Шраменко рубається; тим-то й не хочу у такому разі показати йому свою спину. Поглянь, поглянь, як махає шаблею! Мов запрошує добрих приятелів у гості. Нехай я буду казна-що, а не запорожець, коли сьогодні з нас один не достане лицарської слави, а другий лицарської смерті!
– Дак ти хочеш, побро, один на один битись?
– А то ж як? Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного! Тим часом Петро над'їжджав усе ближче да ближче, а як побачив, що Леся махає хусткою, то ще більш почав гнати коня. Запорожці тілько що перехопились через узенький місток над проваллєм, що промила вода з одного байрака в другий. Кирило Тур спустив бранку додолу і передав побратимові, а сам зліз із коня, розібрав ветхий місток і покидав пластини в проваллє. А на дні в проваллі рине й реве вода, підмиваючи крутії береги.
– Що оце ти твориш, побро?
– питає Чорногор.
– Те, щоб Шраменя перш доказало, що згідне воно битись із Кирилом Туром.
– Бре, побро! Коли думаєш, що через проваллє йому не перескочити, покиньмо його, а самі доберемось скоріш до тайника.
– Еге! Може, у вас у Чорній Горі так роблять, а в нас над усе - честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала.
Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство кйзацьке всякому розкаже! Тим часом, як низовий розбишака мізковав про лицарську славу, Петро мчавсь на його з шаблею. Уже близько. Як ось кінь - тиць! Зупинивсь над проваллєм, уперсь передніми ногами да аж захріп, настороживши уші.
– Ге-ге-ге!
– каже по другий бік. Сміючись, запорожець.- Мабуть, не по нутру тобі такі ярки!
– Іродова душа!
– крикне йому Петро.- Так-то оддячив ти пану гетьману за гостину!
– За гостину?
– каже.- От велике диво? У нас у Січі приїжджай хто хоч, устроми ратище а землю, а сам сідай, іж і пий хоч трісни - ніхто тобі ложкою очей не поротиме. А сі городові кабани усе мають за власне, що перші забрались у баштан!
– Юда ти беззаконний!
– кричить Петро.- Тебе обнімають і цілують за вечерею, а ти умишляєш ізраду - Га-га-га!
– зареготав Кирило Тур.- Хто ж їх, дурнів, силовав мене ціловати? Я
їм кажу у вічі, що вкраду притьмом панночку, а вони здуру мене обнімають. Да що про те балакати Ось лучче перескоч через рівчак, то ми з тобою покажемо отсьему юнакові, як б'ються козаки! Обернув Петро коня, розігнавсь - думав якраз перемахнути,- а кінь ізнов зам'явсь. Заглянувши в про-валлє, як там рине вода, аж затрусивсь да й посунув назад, жарко хропучи і водячи очима. А вражий запорожець аж за боки береться, регочу чи.
– Ото проява, а не лицар!
– гукає.- Подивіться на такого лицаря! Дівка ось на коні вдвох ізо мною перескочила через рівчак, а він прибіг та й задумавсь!
– Я б тобі швидко заткнув пельку,- каже Петро,- якби не забув ухопити пістолі.
– Зроду я не пійму віри,- одвітовав Кирило Тур,- щоб син старого Шрама бивсь по розбишацьки, маючи в руках чесну панну шаблюку! Може б, і я зумів би зсадити тебе з коня кулею, та, отже, жду, поки ти надумаєшся, чи скакати, чи додому вертатися.
– Проклята шкура!
– каже Петро, зскочивши з'свого коня.- Вовки б тебе їли!