Чорна рада
Шрифт:
Старий попрощавсь із мертвим тілом мовчки і без плачу й жалю поблагословив на погреб. А тепер ось іллється сльозами, мов на похоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три дні гримали самопали, три дні сурмили смутно сурми, три дні лились козацькі сльози.
– Батьку мій!
– каже гетьман, приступивши до Шрама.- Що за біда тобі склалась?
– Мені!
– каже, піднявши голову, Шрам.- Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.
– Так чого ж, бога ради?
– А хіба ж нічого?.. У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапається за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім байдуже!
– Десять ге'іьманів, кажеш? А нехай хоть один за неї вхопиться, поки я держу в руках!
– А Іванець? А Васюта?
– Васюта старий дурень, з його химери сміються козаки, а Іванець гетьманує тілько над п'яницями. Давно я потоптав би сю ледар, да тілько честь на собі кладу!
– Так, ледар то вони ледар, да й не дають твоїй гетьманській зверхності розширятись по Вкраїні!
– Хто тобі сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом, бо в
Козельці на раді всі полковники, єсаули, сотники, всі значні козаки присягли мене слухати.
– Аже ж сьому
– Правда, і якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що покійний
іетьман із Гладким.
– Ну, і тому правда, що Іванця в Січі огласили гетьманом?
– І тому правда; так що ж? Хіба не знаєш юродства запорозького? У них що ватажок, то й гетьман.
– Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим-то й боюсь, щоб вони не заподіяли тобі якої пакості. Окаянна сірома нишпорить усюди по Вкраїні да баламутить голови поспільству. Хіба не чув ти поголоски про чорну раду?
– Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш виїдуть у Переяслав царські бояре, побачимо, як та чорна рада устоїть против гармат! Запорожців тоді я здавлю, як макуху, гетьмана їх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхність! Подумав Шрам да й каже: - Од твоїх речей душа моя оживає, яко злак од божої роси. Тілько смущає мене, що запорозькі гультаї баламутять не одно сільське поспільство, бунтують вони й міщан нротив козацтва.
– Знаю й се,- каже Сомко,- і, правду тобі сказати, воно мені й дармо. Нехай наш казан закипить іще й з другою боку, щоб ізварилась каша.
А то козаки дуже вже розопсіли: «Ось ми-то люде, а то все грязь! Нехай годує нас поспільство, а наше козацьке діло - тілько по шинках вікна да пляшки бити».
Потурай тілько їм, то якраз заведуть на Вкраїні шляхетськії звичаї і заколотять миром не згірше. Уже ж, здається, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Ні, нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своь право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила. Шрам за сі слова обняв і поцілував гетьмана.
– Дай же,- каже,- боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловіка на
Вкраїні!
– І дай, боже, - додав Сомко, - щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву! Я отеє, скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю.
Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки з Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю! Шрам аж помолодшав од такої речі.
– Боже великий! Боже милосердний!
– каже, простяглій руки до образа.- Положив
єси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу!
– Годі ж уже про великі діла,- каже Сомко,- давайте ще про мали. Не добро бути чоловіку єдиному. Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. От же ознаймую перед усіма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панією Череванихою за її дочку
Олександру. Тепер благослови нас, боже, ти, панотче, і ти, паніматко! Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обоє батькові і матері.
– Боже вас благослови, дітки мої!
– каже Череваниха. А Черевань щось хоче сказати, да не зможе вимовити й слова, а тілько -
«бгатику!» да й замовкне. Шрам глянув на свого Петра, а Петро стоїть коло вікна білий, як крейда. Може, старому й жаль стало сина, тілько не такий Шрам був батько, щоб дав кому догадатися.
– Що ж ти нас не благословляєш, панотче?
– каже Сомко Череваневі.
– Бгатику,- каже Черевань,- велика мені честь оддать дочку за гетьмана, тілько вона вже не наша, а Шрамова: учора в нас було півзаручин.
– Як же се так сталось, паніматко?
– обернувсь тоді Сомко до Череванихи. Вона хотіла вимовитись, но Шрам припинив її, взявши за руку, і рече: - Нічого тут не сталось, пане ясновельможний! Я сватав Лесю за свого Петра, не знаючи про ваш уклад. А тепер лучче я свого сипа оддам у ченці, ніж би став тобі з їм на дорозі! Нехай благословить вас бог, а ми собі ще найдем. Сього цвіту, кажуть, багато по всьому світу.
– Ну, будь же ти в мене за рідного отця, і благословіте нас укупі. Тоді Шрам став поруч із Череванем; діти їм уклонились до землі; вони їх і благословили. Як ось під вікном хтось: - Пугу пугу!
Сомко усміхнувсь: - Се,- каже,- наці юродивий Кирило Тур. І звелів одвітовати по-запорозькії:
«Козак з Лугу», бо запорожці здоровкались, мов хиже птаство на степу.
– Не знаю, синку,- каже Шрам,- що за неволя тобі водиться з сими пугачами.
Городовому козакові треба стерегтись їх, як огню.
– Правда твоя, батьку,- каже Сомко,- низовці зледащіли після Хмельницького, а все-таки між ними єсть люде драгоцінніі. От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз він мені ставав у великій пригоді. Добрий він, і душа щира, козацька, хоть удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває.
– Щоб їх лихий злизав із їх юродством!
– каже Шрам.- їм усе смішки! Не раз і самому Хмельницькому підносили вони гіркої.
– А все-таки не скажеш, батьку, щоб і між ними не було добрих людей.
– Гріх мені се сказати!
– одвітує Шрам.- Раз, чатуючи з десятком козаків у полі, попавсь був я у таку западню, що без їх я раз поліг би головою. Обскочили меіїе кругом ляхи. Уже нас сталось тілько четверо; уже підо мною й коня вбито; я одбиваюсь стоя. А їм, окаянним, хочеться взяти мене живцем, щоб поглумитись так, як над Наливайком і іншими бідолахами. Коли ж тут звідки не візьмись запорожці:
«Пугу пугу!» Ляхи врозтіч! А було їх із сотню. Дивлюсь, а запорожців нема й десятка.
– О, між ними єсть добрі лицарі!
– каже Сомко.
– Скажи лучче, синку, були да загули. Перевелись тепер лицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова.
– Овва!
– гукнув тут на всю світлицю Кирило Тур, показавшись у дверях. Увійшов у хату, не знімаючи шлика, узявсь у боки да й дивиться на Шрама, покрививши губу. Шрам так і загорівсь.
– Що то за «овва»?
– каже, підступивши до запорожця. А той ізнов: - Овва, панотче!
– да й заложив за вухо лівого уса (себто - знай, не боюсь тебе).- Перевелись?
– каже.- Де тобі перевелись? Хіба ж дармо співають: «Течуть річки з всього світу до Чорного моря»? Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ сонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну
– Іроде!
– сказав Шрам, грізно насупивши на його білії брови,- коли б не таке місто, то навчив би я тебе шановатись!
– Себто вийняв шаблюку та сказав: «Ану, Кирило, поміряємось, чия довша?»
Козацьке слово, я оддав би шалевий свій пояс за таку честь! Та сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвоє од чуба до матні, а я не зніму руки на твої шрами і на твою рясу! Знав бо, що й сказати, запорожець. Зараз старий і вгамовавсь.
– Чого ж ти, каже,- осо, од мене хочеш?
– Нічою більш, розкажи тілько, як ти добравсь піхтурою до табору.
– Пху! Сатано!
– каже тоді Шрам, усміхнувшись.- Розкажу, тілько не доводь мене до гріха. Ото й порозбігались к нечистій матері ляхи, а ватажко тоді: «Е, батьку! Да се в тебе коня нема!.. Братчики, добудемо йому коня!» - да й припустив за ляхами.
– Що ж, добули?
– Добули вражі діти; вернулись із добрим мерином. Здивовались ми тоді з козаками. Як же й не здивоватись, що в самих коні потомлені, а жеребця такого доскочили, що так і йграє на поводі?
– Еге! Знай наших! Наш брат неспроста воює: часом низовець і чортом орудує. Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи вуси і поглядаючи на всю компанію, а очі такі лукаві, що разом, здається, й щиро говорить, разом і морочить.
– Да і в мене самого,- каже Шрам,- така думка, що тут без нечистої сили не обійшлось. Питаю: «Як ви доскочили такого огира?» - «Нам теє знати, батьку.
Сідай да їдь собі з богом: ляхи не за горою; часом жах у них проходить швидше од похмілля».
– Ага! У нас так!
– каже Кирило Тур.- Наші не кудкудахчуть, ізнісши яєчко. А воно було ось як. Припустили братчики за ляхами, а ляхи огледілись, що їх женеться жменя, та й зупинились. Поки ж вони до мушкетів, а отаман приціливсь та
і влучив їх ротмістрові якраз межи очі. Ляхи тоді врозтіч! А я за коня… Чи то пак отаман за коня!..
– Що за вража мати!
– каже тоді Шрам, протираючи очі.- Да се ж ти, бачу, сам і отаман! Запорожець тоді в регіт.
– Ага,- каже,- пане полковнику! Так-то ти шануєш давніх приятелів?
– Ну, вибачай, братику, каже Шрам, обнявши його.- Чи не розкололи ляхи мені голови шаблями да келепами: щось не держиться в їй пам'ять!
– А що ж отеє ми так заговорились?
– озвавсь Сомко.- Давно пора по чарці да й за стіл.
– От, бгатці, розумна річ, так-так!
– каже Черевань.
– Я так отощав, не ївши зранку, ш.о й радуватись нездужаю. Випив Кирило Тур горілки да й каже: - Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоєю ласкою і мого побратима.
– Не оставим,- каже Сомко.- Я знаю, що він шаблею ворочає лучче, ніж язиком.
– Не дивуйсь, пане гетьмане, що він мовчить, наче води набрав у рот: він у мене з далекої землі, аж із Чорної Гори - десь аж за венграми. Тепер таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насмішив братчиків своєю мовою: усе тілько «бре» та «море»! А добрий юнак, о, добрий! Один хіба Кирило Тур йому в юнацтві рівня. Тим я нікого й не люблю так, як себе та його! VII Сомко почав саджати гостей своїх за довгий стіл. Шрама й Череваня посадив на покуті, сам сів на хазяйському місці, кінець стола, а Череваниху й Лесю посадив на ослоні. Запорожець примостивсь на задньому кінці стола із своїм побратимом. Шрамовому Петрові прийшлось сидіти поруч із Лесею, хоть він би тепер рад був одгородитись од неї горами й морями. Що там не вигадував той запорожець, як там не потішались гості із тих вигадок, він сидів за столом, наче в гаю.
– Ну, скажи ж мені, пане отамане,- питає Сомко в Кирила Тура,-яким вітром занесло тебе в Київ?
– Самим святим, пане ясновельможний,- одвітовав запорожець,- проводжаєм прощальника до Межигорського Спаса.
– Чого ж се ти одбивсь од свого товариства?
– Потривай, пане гетьмане, розкажу все по ряду; дай перше промочити гортань.
Тілько в нас такі нікчемні кубки, що ні в віщо гаразд і налити. Святе діло наші січові коряки! У нашому коряці утопиш іншого мізерною й ляшка.
– Пгавда, бгаге, їй богу, пгавда - озвавсь Черевань.- Я давно кажу, що тільки в
Січі і вміюгь жити по-людськи. Ій-богу, бгате, коли б у мене не жінка та не дочка, то кинув би усяку суєту мирськую та й пішов до вас на Запорожжє!
– Гм!
– каже Кирило Тур, озирнувши його тушу.- Не багато таких потовпилось би в курені! Усі засміялись, а Черевань наперед усіх. Веселий і негнівливий був собі пан.
– Я з душі люблю сього пройдисвіта,- каже гетьман Шрамові стиха.- Часом він закине й дуже вже круто, да, враг його знає, якось так щиро засміється, що нізащо на його не розсердивсь би.
– Погано тілько,- каже Шрам,- що сі братчики, сміючись, чоловіка куплять, сміючись, і продадуть.
– Що правда, то правда, батьку.По їх січовому розуму, ніщо на світі не стоїть ні радості, ні печалі. Філозофи вражі діти! Дивляться на божий мир із бочки, тілько не з порожньої, як той Діогенес, а по шию в горілій.
– Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства?
– каже Кирило Тур, спорожнивши кубок.- Ось чого. Може, ви чували коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш січовий звичай. Як не одрізняй себе од миру, а все чоловіку хочеться до кого-небудь прихилитись; нема рідною брата, так шукає названого. От і побратаються да й живуть довіку вкупі, як риба з водою. «Давай,- кажу я своєму Чорногору,-давай побратаємось».
– «Давай». От і зайшли у Братство та й попросили панотця прочитать над нами із Апостола, що нас породило не тіло, а живе слово боже; і от уже ми тепер рідні брати, як той Хома з Єремою.
– Ну, а далі!
– А далі… Се вже так завсегда буває, що скоро чоловік зробить добре діло, то сатана, не за хлібом його згадуючи, і підсуне іскушеніє… Далі дивлюсь, аж стоїть краля така, що тілько гм! Та й і оді.
– О, невже таки жіночий рід спокусив хоть раз запорожця?
– Ой-ой-ой, пане гетьмане! Та ще як! І не диво-бо: Адам був чоловік не нашого брата, та й той спіткнувсь на Єву!
– Звідки ж узялась та краля?
– Спитай її сам, звідки! Я такої пишної панни не зумію й зайняти. І поглянув на Лесю.
– Тю тю, дурню! каже, засміявшись, Сомко.- Се моя молода!
– Та мені не те горе, що вона твоя молода,- каже, здихнувши, запорожець,- а те, що зовсім мене причарувала. Усі зареготали, почувши таке диво.
– Браво,- каже Сомко,- ведмідь попавсь у тексти! Що ж тепер буде?
– А іцо ж? Ведмідь піде до своєго берлога і тенети за собою потягне.