Чорна рада
Шрифт:
– І сотої нема!
– закричали усі гурбою.- Хоч тисячу таких красних жупанів ізложи докупи, то все-таки не буде Шрам! Усі були раді з такої вигадки; інші аж реготали: клюкнули вже зранку добре. Як ось під'їхав і сам Шрам. Скоро загледіли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть і повиходили до його назустріч. Господар із пляшкою й чаркою попереду.
– От наш старий Шрам!
– кричали міщане.- От наш батько!
– Що се, Тарасе?
– каже тоді Шрам господареві (а господар колись був у охочих козаках у Шрама сурмачем). Супротив кого се ти заложив такий табор? Здається ж, тихо на Вкраїні?
– Де тобі тихо, пане полковнику чи панотче?.. Я вже не знаю, як тепер тебе й величати, - кажеТарас Сурмач.
– Де тобі тихо? Сьогодні народивсь у мене такий лицар, що аж земля затрусилась. Дав мені бог сина, такого ж, як і я, Тараса Коли миш голови не одкусить, то й він по-батьківськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.
– Нехай велик росте да щаслив буде!
– каже Шрам.
– Чим же тебе шанувати, вельможний пане?
– Нічим не треба, Тарасе.
– Як то нічим? здивовавшись, каже Сурмач.- Хіба зарок положив?
– Не зарок, Тарасе, а,
– Добродію мій, - каже, - любезний! Коли б я знав, що така мені па старість буде честь од пана Шрама, то враг мене візьми, коли б я засурмив вам хоч на один приступ! Хіба ж ти не рад моєму Тараскові, що не хочеш попорськати його пелюшок?
Тобі, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий козак, чи закорявіє, як жидовча!
– Рад я йому з щирого серця,- каже Шрам, пошли йому, господи, щасте й долю; тілько ж не та пора тепер, щоб гуляти напідпитку.
– Та на добре діло, добродію, завсегда пора. Дивись, скільки возів коло хати!
Ніхто не одцуравсь моьі хліба солі. Інший на ярмарок брався, інший у гай по кіллє, інший з пашнею до млина; та отже коли припало пильне діло, що треба привітати нового чоловіка, то нехай ярмаркує собі хто хоче, нехай свині лазять у город, а жінка рве на собі волоссє,- тут ось треба запобігги, щоб новому чоловікові не гірко було на світі жити. А то скаже: «От у мене батько такий сякий був! Поскупивсь ісправити як слід родини, а тепер і їж хліб пополам із слізьми!» -Одумайся, бога ради, Тарасе! каже Шрам (уже йому докучило слухати п'яне верзяканнє).
– Чи до речі ж осе чоловікові, приїхавши до церков божих, до мощей святих, застряти на хрестинах?
– Та що чи, куме, коло ньою панькаєш?
– сказав хтось ізбоку товстим голосом. Хіба не знаєш, що се таке? Знай нас, панів! От воно що! Сказано - кармазини. Себто вже наш брат їм не куппанія,- от воно що! Як сказав, то паче іскру в порох укинув. Усі так і загорілись, бо міщане вже давно на городозе козацтво да на старшину важкім духом дихали.
– Е, пек же його матері! закричало десягеро разом.- Так ми тілько тоді кунпанія кармазинам, як треба виручати їх із-під кормиги лядської?
– Пхе,- каже господар,- якого ж чорта нам коло них панькати?
– К дияволу кармазинів!
– загукала громада, роздрочившись, як бугаї.- Вони тілько вміють бряжчати шаблями; а тоді де були сі брязкуни, як безбожний
Радзівілл загуркотав із гармат у городські ворота? Закипів же й Шрам, почувши такі речі.
– А ви ж,- каже,- прокляті салогуби, де тоді були, як ляхи обгорнули нас під
Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тоді були, як припекли нас з усіх боків, що трохи не половина війська википіла? Ви тоді бряжчали не шаблями, а талярами да дукатами, що понабирали од козаків за гнилі підошви да діряві сукна! Га! А
Радзівілл прийшов, так ви, окаянні, не одвітовали йому й разу з гармати!
Плюгавії страхополохи! Оддали самохіть Радзівіллові місто і, як тії баби, заголосили: «Згода!» Як же запалав Київ да почали литвини душити вас, що овечок, так хто підскочив до вас па підмогу, коли не козаки? Бідолаха Джеджелій із жменею тих сіромах улетів у Київ, як голуб у гніздо за шуляком; а ви підперли його, зайці нікчемнії? Дурень покійник був! Я не Литву, я вас би сік да рубав, бісові діти! Я вас навчив би боронити, що одвоювали вам козаки!
– Який гаспед одвойовував наше добре, опріч нас самих?
– кричали міщане.-
Одвоювали козаки!.. Та. хто ж були ті козаки, коли не ми самі? Се то тепер, з вашої ласки, не носимо ми ні шабель, ні кармазину. Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, палісади, башти, плати чинш, мито і чорт знає що! А чом же би і нам по козацьки не причепити до боку шаблі ча й не сидіти, зюрнувши руки?
– Козаки сидять, згорнувши руки!
– каже Шрам. Щоб ви так по правді дихали! Коли б не козаки, то давно б вас чорт ізлизав, давно б вас досі ляхи з недоляшками задушили або татарва погнала до Криму! Безумнії глави! Да тілько козацькою одвагою і держиться на Вкраїні предся Русь і благочестива віра! Дай їм усім козацьке право! Сказали б ви се батьку Богданові: він би якраз потрощив об ваші дурнії голови свою булаву! Де в світі видано, щоб увесь люд жив при однаковому праві? Усякому своє: козакам - шабля, вам - безмін да терези, а поспільству - плуг да борона.
– Коли усякому своє,- каже Тарас Сурмач (а пляшкою махає так, що аж горілка ллється),- коли усякому своє, то чом же нам шаблю і козацьку волю не назвати своєю? У козаків не ставало війська,- ми сіли на коні; у козаків не було грошей,- ми дали їм і грошей, і зброю; укупі били ляхів, укупі терпіли всякі пригоди, а як прийшлось до розквітання, то козаки зостались козаками, а нас у поспільство повернено! Що ж ми таке? Хіба ми не тії ж козаки?
– Хіба ми не тії ж козаки?
– підхопила громада, позакладавши із зневагою руки за пояси.- Хто жив із нами запанібрата, дак тепер гордує нашим хлібом-сіллю! Шрам не раз починав говорити, так куди! Галас той так і покриває слова його.
– Та постривайте, постривайте, папи кармазини,- гукнув один товстопикий синьокаптаннпк,- швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете нами!
Налетять зозулі, що нас не забули… Добрі і молодці не дадуть нам загинути.
Справимо ми вам чорну раду; тоді побачимо, хто яке матиме право!
– Ого, каже Шрам,- он воно куди діло хилиться!
– А то ж як?
– кажуть, стоячи козирем, мішане.- Не все тілько козакам на радах орудовати. Схаменулись і на нас січові братчики. Да й оглянулись на чубатого запорожця. Запорожець сидить коло хати, да мов і не він, мов і не чує, що круг нього наче море і рає.
– Еге-ге!
– каже тоді Шрам.- Так се із Низу такий вітер віє! Да й догадавсь, що вже вогню підложено, уже тілько роздуть, то й зніметься пожежа по всій Україні. Серце в його зомліло, як зміркував собі, що то з того може за лихо уродитись! Де ділась зараз і вся досада на міщан!
– Шановна громадо!
– каже.- Не думав же я й не гадав, щоб кияне пошановали
– Панотченьку ти наш коханий!
– каже йому Тарас Сурмач, бо зараз така мова його вгамовала.- Хто ж тебе зневажає? Чи се ж проти тебе, батьку, говориться? Є такії, що душать нас, узявши за шияку; а ти зроду нікому злого не заподіяв. Не вважай на їх галас. Мало чого не буває, що п'яний співає! Їдь собі з богом, поклонись церквам божим, та й за нас, грішних, прочитай святу молитву. А Черевань тим часом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив ніяких сварок; да ото, як побачив, що вже почав той гомін утихати, виїхав із-за Шрама да й каже: - Казнає за що ви завелись оце, бгатці! Дайте тілько заглянуть нам хоч у одну церкву, а тоді я отут із вами сяду і вже не знаю, хто переп'є мене в Києві, опріч пана війта. Міщане вже взяли своє: зогнали трохи криком серце; а Череваня таки й любили, і шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить. От і давай уже хоть коло сього леститись.
– Оце, - кажуть,- пан, так пан! Дай, боже, і повік таких панів! Нема в нього ні крихти гордості!
– За те ж йому господь дав таку золоту й панію,- казали деякі.
– За те ж йому дав і дочку краще маку в городі,- добавляли ще іншії.
– Ну, пропустіте ж нас, коли так,- каже Шрам.
– Пропустімо, пропустімо ясних панів!
– сказав Тарас Сурмач да й розтовпив своїх гостей. Розступились і дали проїхати верховим і ридванові. Довго їхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душі. Далі здихнув важко, од серця, да й каже, так ніби сам до себе: - Вскую прискорбна єси, душе моя, і вскую смущаєши мя? Уповай на господа! А Черевань, їдучи поруч, прислухавсь, що він собі мимрить. «Е, - думає,- отже, мабуть, вражі личаки справді допекли йому. Треба його розважити».
– Бгате,- каже,- Іване! Удар ти лихом об землю! Чого таки тобі журитись?
– Як чого?
– каже Шрам,- хіба не чув, що на умі в сих мугирів? Задумали чорну раду іродові душі!
– Та враг їх бери з їх чорною радою, бгате!
– От тобі на! А хіба ж їй не бачиш, звідки сей вітер віє? Се вже коїть не хто, як прокляїущий Іванець із низовими комишниками. Так хіба нам сидіти згорнувши руки, коли огонь уже підложено і ось туж-туж пожежа схопиться по Вкраїні!
– А що нам, бгате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пити або ні в чому хороше походи і й? Слава тобі, господи, буде з нас, поки нашого віку! Я, бувши б тобою, сидів би лучче дома та їв би хліб сіль з упокоєм, аніж мені битись на старіс'іь по далеких дорогах та сваритись із міщанами.
– Враг возьми мою душу,- закричав із серця Шрам, коли я ждав од Череваня такої речі! Ти Барабаш, а не Черевань! Що ж би ви думали? Черевань так і помертвів од сього слова.
– Що ж оце ти сказав, бгатику?
– ледві промовив через силу.
– Те,- каже,- що, так як Барабаш казав Хмельницькому: Ми дачі не даєм,
В військо польське не идем: Не лучче б нам з ляхами, Мостивими панами, Мирно проживати,
Аніж піти лугів потирати,
Своїм тілом комарів годувати? Так оце й ти говориш. Нехай гине отчизна, аби нам було добре! Нема ж тобі чепер у мене й другого прі звища, як Барабаш!
– Бгате Іване!
– каже Черевань, а сам аж тремтить.- Років десять назад правовався б ти зо мною за се порохом та кулею. Тепер я вже не той, тілько ж нехай враг возьме мою душу, коли я хочу зостаться з таким паскудним прізвищем.
Покажу я тобі, що я по Барабаш; іду з тобою за Дніпро так, як от сиджу на коні,- з жінкою, з дочкою і Василем Невольником, і хоч би ти, як кажеш, для отчизни кинувсь із мосту в воду, то й я за тобою.
– Отеє так по-козацьки!
– казав Шрам, да аж печаль свою забув, як побачив, що в
Череваня ще не зовсім заснуло козацьке серце.
– Дай же,- каже,- руку да обіймайсь от перед братством Сагайдачного, що держатимешся за мене у всякій долі.
– Даю і обіцяю, бгате!
– каже Черевань, сміючись: рад був, що розважив Шрама. Тут вони саме прибули до братства, що на Подолі.
– Ходімо ж,- каже Шрам,- да помолимось, щоб господь допоміг нам у нашому доброму ділі. V Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в
Києві. А вже хто був, то знає Братство на Подолі, знає ту високу з дзигарками дзвіницю, муровану кругом ограду, ту п'ятиголову, пишно, з переднього лиця, розмальовану церкву, тії високі кам'яниці по боках. От же років за двісті назад, тоді, як отой-то Шрам був у Києві, все те було інше. Тоді ще стояла дерев'яна церква гетьмана Петра Сагайдачного, і ограда, і дзвіниця, і всі братські школи, усе те було дерев'яне. Усередині в монастиреві сгояв тоді густий старосвітський сад. Була то колись благочестива пані Ганна Гулевичівна, що подаровала на братство свій двір із садом; і на тому-то дворі гетьман Сагайдачний церкву збудовав і монастир братський і школами устроїв, щоб теє братство дітей козачих, міщанських і всяких учило, людям у темноті розуму загинути не давало. Постоявши прочаен наші в церкві, подали срібла панотцям братським на школи і прогаялись геть-то, оглядуючи монастир. А було тоді на що там задивитись.
Придавсь один чернець на мальованнє і пообмальовував не то церкву, да й саму ограду округи Братства, що вже де на яку дивовижу, а в Братство миряне йшли дивитись на мальованнє. Що тілько в Біблії прописано, усе чернець той мов живе списав скрізь по монастиреві. То ж святе саме по собі, а то таки й наше козацьке лицарство було там скрізь по ограді помальоване, щоб народ дививсь да не забував, як колись за батьків та за дідів діялось. Був там намальований і Нечай, і Морозенко. Круг його горять костьоли й замки, а піп січе-рубає, топче конем ляхів з недоляшками. Іще й підписано: «Лицар славного війська Запорозького»; а над ляхами: «А се проклятущі ляхи». Знаєте, тоді ще Хмельниччина тілько що втихла, так любив народ, дивлячись, споминати, як наші за себе оддячили. А ченці собі любили мирянам у голову задовбувати, що нема в світі ворога над католика. Пали, рубай його, вивертай з коренем, то й будеш славен і хвален, як Морозенко. Був там і козак Байда, що висів ребром у турків на гаку, а не зламав своєї віри.