Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
Кара стояла нерухомо, втупившись на ейдж незрячим поглядом. — Це було після того, як він потрапив в Народний Палац. Річард цього не пам'ятає. Я не думаю, що в той час він міг згадати навіть власне ім'я — Денна тримала його в стані марення. Від того, що вона з ним робила він був на межі божевілля… І я провела з ним один день. Цього Ніккі не знала. Вона застигла, боячись вимовити хоч слово. Вона поняття не мала, що тут можна сказати.
— Денна взяла Річарда за чоловка, — сказала Кара. — Не думаю, що вона розуміла любов інакше, ніж Джеган або Даркен Рал. Тим не менш,
— Але поки Денна мучила його, я не раз бачила, як він висів там, безпорадний, весь в крові, і благав вбити його. — По щоці Кари скотилася сльоза. — Милостиві духи, я теж змушувала його благати про смерть, як інші.
Раптово Кара усвідомила те, що тільки що вимовила вголос. Паніка затопила її очі. — Прошу тебе, не кажи йому нічого. Це було так давно — все кінчено, тепер все змінилося. Я не хочу, щоб він знав… що я теж… — Сльози потекли по її обличчю. — Прошу тебе…
Ніккі обома руками взяла руку Кари. — Звичайно, я нічого не скажу. Я розумію, що ти відчуваєш, адже я теж чинила йому зло, тільки набагато довше, ніж хто-небудь ще. Ти вже сказала, що все скінчилося. — Ніккі глибоко зітхнула. — Гадаю, ми втрьох тепер трохи знаємо про те, що таке любов… І що не є нею.
Кара кивнула, дякуючи не тільки за допомогу, але й оцінюючи щирість Ніккі.
— Потрібно наздогнати лорда Рала.
Ніккі жестом вказала у бік стайні. — Річард говорить з родичами загиблих із загону Віктора. — Вона легенько постукала себе по лобі. — Я відчуваю його за допомогою мого дару. — Вона потягнулася і витерла сльози зі щік Кари. — У нас є час привести в порядок наші обличччя, перш ніж підемо туди.
Коли вони повільно рушили в бік стайні, Кара запитала.
— Ніккі, можна тебе запитати… про щось особисте?
Воістину, це була ніч несподіванок.
— Звичайно.
— Ну… — насупилася Кара, підбираючи слова. — Коли лорд Рал прийшов щоб зцілити мене, він був так близько.
— Тобто?
— Я хочу сказати, що він лежав зі мною в ліжку, обіймав мене, захищаючи і зігріваючи. — Вона потерла руку, немов від спогаду знову замерзла. — Мені було так холодно, — вона скоса швидко глянула на Ніккі, — І мені здається, ну, в загальному, я теж обіймала його.
Ніккі підняла брову. — І що?
— І коли його розум з'єднався з моїм, увійшов до мене… Якщо ти скажеш йому хоч щось, я вб'ю тебе. Клянуся.
Ніккі посміхнулася і кивнула погоджуючись.
— Ми обидві турбуємося про нього. Думаю, якщо ти говориш мені все це, то тільки тому, що піклуєшся про нього.
— Вірно. — Кара знову потерла руки і продовжувала. — Коли він прийшов, щоб повернути мене, чи що там ще, він був у мені, в сенсі, в моєму розумі. Це теж була свого роду близькість.
— Одного разу лорд Рал вже лікував мене. Тоді я теж була серйозно поранена, але все було по-іншому. Деякі з відчуттів були схожі, було те ж почуття його щирої доброти і турботи, але все ж не так. Тоді він зціляв фізичну рану. — Кара нахилилася ближче, прагнучи краще передати свої думки. — На цей раз зло було в мені, отруювало мене, позбавляло бажання жити.
Вона випросталася, засмучена тим, що не знає, як краще все пояснити.
— Я знаю, що ти хочеш сказати, — допомогла їй Ніккі. — На цей раз зв'язок між вами був інтимний.
Кара кивнула, задоволена, що Ніккі зрозуміла її.
— Правильно, інтимний. Більш тісний. Набагато більш тісний, — видихнула вона. — Було схоже, що поряд з ним лежала моя оголена душа. Частково це було схоже… ну добре, не важливо.
Далі Кара йшла мовчки. Ніккі намагалася зрозуміти, чи сказала вона все, що хотіла, але вона продовжила.
— Вся справа в тому, що він відчував більшу частину моїх найпотаємніших думок. Ніхто ніколи…
Кара знову замовкла, на цей раз очевидно засмучена тим, що не може підібрати слів, щоб пояснити те, що відчувала.
— Я розумію, Кара, — підбадьорила її Ніккі. — Правда, розумію. Я лікувала людей, і знаю, як це буває, хоча можливо і не так глибоко, як було в тебе. Я ніколи б не змогла зробити те, що зробив Річард, але відчувала схожий стан, коли лікувала когось. Особливо, коли намагалася зцілити Річарда.
— Це добре. Значить, ти знаєш, що я хочу сказати. — Кара ніяково покопувала камінчики, йдучи по дорозі. — Не думаю, що лорд Рал здогадується про це, але коли він міг відчувати мої думки, я також вловила те, що відчуває він. — Вона обірвала себе. — Я не повинна була говорити цього. — Вона махнула рукою. — Забудь про те, що я говорила.
Ніккі не була впевнена, що вона закінчила. — Кара, якщо ти не хочеш говорити мені, то не треба. Ти знаєш, як я дбаю про добробут Річарда, але якщо ти думаєш, що, сказавши щось, вийдеш за межі ваших з ним стосунків, тоді, можливо, тобі варто довіритися своїй інтуїції.
Кара зітхнула.
— Можливо, ти права.
Ніккі ніколи не бачила Кару настільки схвильованою. Якщо і було щось непорушне — то це її рішуча впевненість. У будь-яких обставинах вона завжди точно знала, що потрібно робити. Ніккі не завжди вважала, що Кара чинить правильно, вона знала, що і Річард погодився б з нею, але вони завжди могли розраховувати на Кару. Вона завжди чинила так, як було необхідно для блага Річарда. Якщо вона відчувала, що це необхідно для захисту лорда Рала, наслідки не мали значення — будь це її загибель або його незадоволення.
Коли вони йшли по темній доріжці, Ніккі за допомогою свого дару чула віддалені голоси людей. Вона не намагалася розрізнити слова, просто чула звуки бесіди. Це говорили люди, які зібралися в стайні. Ніккі розрізняла м'який голос Річарда, який відповідав на питання. Деякі з людей плакали.
На розі, де доріжка повертала до дверей стайні, Кара різко схопила Ніккі за руку, змусивши зупинитися, поки вони були в тіні.
— Ти і я, ми обидва намагалися погубити лорда Рала.
Спантеличена, Ніккі було подумала, що не зовсім підходящий час, щоб вдаватися в такі подробиці.