Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Романи, що складають трилогію «Прекрасні катастрофи», — «Господарство доктора Гальванеску» (1929), «Що було потім» (1934), «Ще одна прекрасна катастрофа» (1932), — в широкому плані об'єднані проблемою долі науки в сучасному світі, взаємозв'язку розвитку науки і суспільного прогресу. Прогрес науки служить людству лише тоді, коли науково-технічні звершення використовуються в ім'я щастя і здоров'я людей, в ім'я миру і життя на землі.
Як відомо, у нашій сучасній науковій фантастиці технічні ідеї та гіпотези вже не є самодостатніми величинами, на першому плані постають суспільно-моральні питання, філософське осмислення конфліктів і проблем дійсності. Фантастичні «допущення», екстраполяція можливих змін, гіперболізація того, що намічається у житті чи лише припускається, дозволяють —
У «Господарстві доктора Гальванеску» фантастична фабула, пригодницький план є засобами розкриття реальності проблеми гостросоціального плану. Страхітливі експерименти мракобіса від науки спрямовані на те, щоб можливості «біоконструювання» використати для перетворення людей на безсловесних роботів, позбавлених волі і свідомості, «спростити людський організм» до «організму рослини».
У романі поставлена проблема відповідальності людей науки, тих сил, що визначають її розвиток, за характер використання досягнень науково-технічного прогресу, необхідність боротьби проти того, щоб видатні винаходи вчених не ставали в руках реакційних кіл капіталістичного суспільства загрозою для людини, а сьогодні — тотальною загрозою існуванню життя на Землі. У цьому можна вбачати актуальне звучання фантастики митця, погляди якого висловлює в романі молода радянська дослідниця Сахно: «Ненормальний, неправдивий і непотрібний розвиток техніки, коли він не йде на користь людині. Людина перш за все! Життя — над усе!»
За принципом широкого соціально-історичного протиставлення розгортається дія наступного роману трилогії — «Що було потім». У центрі сюжету вже не герой-одинак, а науковий колектив на чолі з професором Тамбовським. Докорінно відрізняються й методи діяльності вчених, утверджується моральна і наукова перевага радянської науки. Наукову проблему — розгадку таємниці винаходу Гальванеску — успішно розв'язано. Проте йдеться не лише про конкретні досягнення хірургії чи фізіології. Утверджується перемога нашого світогляду, нашого способу життя, гуманістичних засад радянської науки.
Питання взаємодії суспільства і науки в іншому аспекті постає у творі «Ще одна прекрасна катастрофа». Індійський учений Нен-Сагор засновує новітнє «сонячне місто» — Геліополь, засобами геліотерапії і всеохоплюючої профілактики створює покоління нових гармонійних і дужих «сонячних людей». Поступово вчений починає усвідомлювати, що використання досягнень науки в інтересах людини в умовах колоніального режиму в тодішній Індії неможливе без здійснення «соціальної профілактики» — «соціалістичної організації життя, побуту і праці». Закономірно, що Нен-Сагор, переживши крах своїх утопічних ілюзій, опиняється у відкритому конфлікті з колоніальними властями та їхніми прислужниками від «науки», стає на бік національно-визвольного руху. Катастрофа Нен-Сагора «прекрасна», бо вона є відмовою від аполітизму і розкриває справжню перспективу розвитку науки, соціального прогресу.
О. І. Білецький, аналізуючи процеси розвитку української прози в 20-ті роки, відзначав, зокрема, й внесок Ю. Смолича у становлення науково-фантастичного жанру, «майстерність розповіді, «інтерес до сюжету, до інтриги і фантазії» — це «книги, які увійшли в історію нашої літератури» [15] . У творчості митця художній пошук стає плідним тоді, коли взаємопов'язані завдання жанротворчі,
15
Білецький О. Зібр. праць, т. 3, с. 44, 41.
Набутий. художній досвід давав, письменникові змогу вирішувати масштабніші творчі завдання. Від умовності ситуацій, вигаданих персонажів Ю. Смолич рішуче й остаточно переходить до осмислення і художнього відтворення реальних соціальних-конфліктів, життєвої конкретики подій та образів.
Для середини 30-х років знаменним було звертання літератури до перших революційних днів, утвердження завоювань Жовтня на українській землі. Письменники на реальній основі подій революції і громадянської війни широко відтворюють епічну картину боротьби за перемогу нового ладу, формування нового героя нової дійсності: «Вершники» Ю. Яновського, «Мати» А. Головка, «Облога ночі» П. Панча, «Гроза» А. Шияна, «Чужу ниву жала» К. Гордієнка, кіноповість О. Довженка «Щорс», трагедія «Загибель ескадри» О. Корнійчука, твори С. Скляренка, Н. Рибака, О. Десняка та багатьох інших.
Серед цих творів помітне місце займає трилогія Ю. Смолича «Дитинство» (1937), «Наші тайни» (1936), «Вісімнадцятилітні» (1938). Своєрідність трилогії визначалася як специфікою життєвого матеріалу, покладеного в її основу, так і оригінальністю задуму. Послідовно заперечуючи спроби трактувати трилогію як твір автобіографічний, письменник наголошував, що головним для нього було «осмислити життя молодого покоління моїх сучасників», показати, «хто з них і з чим прийшов на барикади жовтневих боїв» (Розмова з читачем, 114–115)…
Олесь Гончар проникливо відзначав органічне злиття життєвого матеріалу з суто людською особистістю автора, що притаманне саме трилогії, де «якось особливо вільно, довірливо, невимушено вилилась душа письменника, його вдача, його юнацькі думи та чисте почуття приязні й дружби у ставленні до своїх ровесників, товаришів по гімназії. В юнацькій трилогії Смолича в інтелектуальному блиску постав перед нами письменник мислячий, дотепний, часто іронічний щодо себе й до інших… Смолич-белетрист відкрив перед нами в цікавій захоплюючій формі світ, до того не знайомий, отих провінційних гімназистів та їхніх вчителів, що почували себе органічною часткою народного життя і котрі вже з ранніх літ прагнули обрати для себе дорогу чесної праці, віддатись внутрішньому покликанню, патріотичному служінню народові» (Про Юрія Смолича, с. 50–51).
Тут цілком справедливо наголошено на відтворенні у трилогії шляхів, духовного досвіду покоління, широкого кола сучасників автора. Саме тому використання добре відомого і пережитого матеріалу, фактів і подій, що являють, за висловом С. Шаховського, «частину передтворчої біографії» Юрія Смолича, не лише надають оповіді характеру реалістичної точності й переконливості, а й стають основою широких узагальнень, передають самий глибинний зміст життя народу.
Три частини книги відтворюють у хронологічній послідовності становлення характеру героїв. Найменша за обсягом повість «Дитинство» охоплює найбільший час — до десяти років (приблизно 1902–1912 рр.), роман «Наші тайни» — три роки першої світової війни і час Жовтня (1914–1917), найбільший за обсягом роман «Вісімнадцятилітні» — лише один буремний 1918-й.
Поява творів, героєм яких виступає дитина, на думку дослідників, є свідченням високого рівня розвитку літератури, становлення реалістичного методу. Доказом цього в російській класичній літературі є славнозвісна трилогія Льва Толстого, твори Аксакова, Герцена, Гаріна-Михайловського, Короленка, Буніна. Звертання до образу дитини пов'язане з удосконаленням психологічного аналізу, що створює передумови для розкриття дитячої душі, діалектики формування особистості. У радянській літературі (трилогія М. Горького «Дитинство», «В людях», «Мої університети», «Дитинство Микити» О. Толстого, «Біліє парус одинокий» В. Катаєва) емоційний, внутрішній світ дитини розкривається у зв'язку із змалюванням впливу і оточення на її розвиток, дія розгортається в період рішучих соціальних зрушень, життя поступово зіштовхує її з контрастами, проявом суспільних суперечностей.