Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Шарманка схлипнула і кінчила. Мати патетично сплеснула руками і звела очі до неба:
— Господи! Коли ж справедливість запанує на світі? Ну що то за безсердечний народ ці англійці!
— Попи і лабазники! — сказав батько. — Нуте-с? Шарманщик заспівав удруге:
Трансвааль, Трансвааль, страна моя, Кто любит тебя, как я!..Юрин старший братик і ще старша сестра, побравшися за руки, стояли проти шарманки і зачаровано дивилися шарманщику в рот. Він був високий на зріст, безперечно, невтомний, тверезий і мав досить-таки довгу борідку. Обличчя його, безсумнівно, дихало відвагою і енергією. Він був спокійний, розсудливий і, по змозі, приховував свої почуття. Крім того, оця дерев'яна ніжка
Юра вирішив раз і назавжди:
— Як виросту і буду великий, неодмінно зроблю так, щоб паршиві англійці не сміли утискувати бідних бурів!
Життя квітів починається з пролісків. Пролісок — квітка ніжна, але смілива й нетерпляча. Ще не зійде сніг, а вже крізь весняну ніздрювату сніго-льодову скоринку, прогріваючи собі тісненьку і скромну проталинку, пнеться цупкий паросток, схожий на цибульку. Сьогодні це біло-зеленаво-жовтуватий хвостик, завтра це біло-зелена гостриця, післязавтра це вже довгий зелений листок з тоненькою стрілкою всередині. Ще за день брунька на кінці стрілочки розквітає враз твердою білою пащицею. І квітів визорює так густо, що земля знову стає біла і зимна від рясного холодного цвіту.
І негайно ж заквітовує ряст. Це вже весна. Квіти рясту фіалкові — теплі і сонячні. І хоча тіло квітки ще тверде, напружене, готове до опертя холоду й негоді — її дух вже ніжний, теплий, весняний. Вона вже пахне.
Потім з'являється жовтий козелець. Це вже повна весна. Квітка гаряча, як сонце. Вона м'яка й ніжна. Дух від неї йде не сильний, але це вже аромат. І росте козелець вже не з чорної землі. Довкола вже не тільки торішнє пріле листя, а й зелена трава, якої три дні тому ще зовсім не було. Над козельцем вже схиляється зелена брость і молода парость.
І тоді рясно вибухає фіалковий цвіт.
Густим килимом вкривають теплу землю фіалки. Вони пахнуть ніжно, радісно і хвилююче. Випростовує свої м'які волохаті пелюстки тихий сон. Стрімко зводяться легкі тремтливі дзвіночки. Все затоплює, все захоплює, все укриває войовничий, невідступний, швидкий барвінок. Надходить літо.
Можливо, що народився Юра в самій Софіївці [26] . Кращого місця для народження не можна й придумати. Софіївка — це діброви, луки, переліски; це — озера, квітники, скелі з гротами, водограї і водоспади, заморські рослини, чудернацькі альтанки, мармурові статуї, білі і чорні лебеді на ставках. І насамперед це — пахощі квітів. Переліски, гроти, озера, павільйони і водограї — всю Софіївку — просто на голому місці, на рівнині, наказав кріпакам зробити для своєї коханої Софії [27] великий пан, граф Потоцький. І її зробили за якийсь рік. Потім садівники Потоцького садили троянди, лілеї, гіацинти і туберози. Тютюн і маргаритки сіяла його челядь для себе. Але фіалку, барвінок і сон ніхто ніколи не сіяв і не садив — вони виросли самі. І вони пахли над усе і запаморочливо — землею, прілим торішнім листям і сонячним теплом.
26
Софіївка — дендрологічний заповідник АН УРСР, визначна пам'ятка українського садово-паркового мистецтва доби класицизму. Розташований в м. Умані Черкаської області. Споруджений в 1796–1801 рр. в урочищі Кам'янка в маєтку графа Потоцького. У спогадах, присвячених Ю. Смоличу, журналіст і краєзнавець М. Комарницький писав: «У 1937 році до моїх рук уперше потрапила біографічна повість Юрія Смолича «Дитинство», в якій я прочитав рядки, присвячені уманському парку, і дізнався, що письменник народився в Умані, в сім'ї вчителя місцевої чоловічої гімназії, і не раз маленьким хлопчиком разом з батьками бував у Софіївці. Тут він, як і інші діти, частував шматочками французької булки білих лебедів на Нижньому саду, з радісним сміхом ловив долонями бризки фонтана «Змія». Дитячі враження від уманського дивосаду назавжди залишилися в пам'яті Юрія Корнійовича. Батько його, Корнелій Іванович Смолич, кандидат фізико-математичного факультету Московського університету, почав свою працю як викладач математики й фізики в Уманській чоловічій гімназії 31 січня 1884 року, а виїхав з Умані десь улітку 1906 року, коли його було переведено на посаду інспектора
27
Софія — графиня Софія Вітт Потоцька (1760–1822) — дружина Станіслава Щенсного Фелікса Потоцького (1752–1805), який в її честь наказав кріпосним зодчим спорудити «Софіївку».
Юра з мамою вертали додому алеєю перського бузку. Мама вела Юру за руку. Юра шкандибав ззаду і все озирався. Ходити — це було не так просто. Починали боліти ноги. Власне, це вперше в житті Юра робив таку довгу прогулянку на своїх власних.
Але ходити — це було прекрасно! Небо синє, сонце яскраве, зелень рясна, квітки пахучі. Які хащі чагарника! Яка висока й густа трава! Озеро рівне, і чорний лебідь нечутно, лине вздовж берега і вигинає до Юри свою довгу, немов несправжню шию: він жде, щоб Юра кинув йому чогось їстівного. За лебедем на поверхні озера лишається довгий і швидкий слід з дрібнесеньких брижів. Невеличка хмарка перепливає через них від берега до берега. Чудно!
— Мамо! — питається Юра. — А чому хмарка пливе не по небу, а зовсім по воді?
Мама дивиться на хмарку, віддзеркалену в застиглій поверхні води, потім скидає очима вгору і дивиться на хмарку в натурі. Який неосяжний простір! Вона глибоко, тремтливо і радісно зітхає.
— Життя прекрасне, Юрок! — замріяно відповідає вона.
За ворітьми стоїть високий і худий чоловік без шапки і босий. Ноги його брудні і волосся сиве та сплутане. З худих плечей звисає лахміття, і крізь нього на животі світиться голе смуглясте тіло. Він мовчить, і права рука його злегка тремтить, простягнута до перехожих.
— Мамо! — жахається Юра. — Чого він тремтить і чого він хоче?
— Він жебрак, — каже мати, — він просить милостиню. Вона виймає з портмоне монетку і подає її прохачеві..
— Дай боже щастя вашим діточкам! — хрипить старик. Мама знову бере Юру за руку і йде далі. Юра все озирається. Він не може відірвати очей від страшного дідуся.
— Мамо! А чому він просить милостиню?
— Бо він бідний, Юрок.
Бідний — це не зовсім зрозуміло. Але Юра знає, що є й протилежне слово «багатий».
— А ми бідні чи багаті?
— І не бідні і не багаті, — каже мама, — але ж ми ситі, а він голодний.
— А чого він не ситий?
Мати безпомічно знизує плечима, безпорадна під навалою запитань.
— Ах, Юрок! Виростеш — тоді знатимеш все.
Знову це «виростеш»! Ах, ці дорослі! Раз і назавжди Юра вирішує, тільки-но виросте і стане великим, зразу ж зробити так, щоб бідних не було і всі були ситі.
Після цього він виходить наперед, бере матір за руку і тягне за собою. Швидше додому, бо він голодний і хоче їсти! Диким голосом — так, що всі перехожі сахаються, а мати затуляє вуха і благає його перестати, — Юра горлає свою улюблену пісню:
Трансвааль, Трансвааль, страна моя, Кто любит тебя, как я!..Слуху Юра не мав. Він немилосердно фальшивить. Його співи — це просто лемент і вереск. І мати від щирого серця дивується: і в неї ж, і в батька прекрасний музикальний слух. В чому справа? Матері це надзвичайно прикро. Це псує хлопчика. І потім оці ще величезні вуха. Зовсім капловухий. І веснянкуватий. І рудий…
В смерк радість потихеньку зникала. Тіні надворі робилися довгі, швидкі й скороминущі. Потім зникало й сонце. І це було смутно й тривожно, немовби якесь передчуття. Сонце буде аж завтра. А між сьогодні і завтра ще ж ціла ніч! Це так довго, що навіть невідомо, чи ж воно й прийде, те «завтра».
Особливо не хотілось лягати спати. Вечір уже давно прийшов. Мати просить і вговорює. Батько позирає поверх своїх окулярів і вже втретє каже своє коротке, але таке багатозначне: «Ну-с?» Сон зліплює повіки.
— Мамочко! Ще трошки! Ще хвилинку! Я піду зараз, як папа сяде грати.
— Ти не встигнеш і роздягтися, як я вже гратиму, остолоп! — каже батько. — Ну-с?
Доводиться йти.
Роздягнутий Юра лягає на спину, і мати укриває його до плечей. Руки Юра випростовує з-під ковдри і закладає під голову. Мати цілує в лоб і йде. Юра лишається сам. Він не спить. Він засне, як батько сяде грати. Тоді сон прийде сам. А так його вже нема. Сон завжди лякається, коли починаєш скидати черевики, штанці й сорочки. Спали б так, не роздягаючись. Все одно ж завтра одягатися знову! Чудні ці дорослі. Завтра…