Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Для композиції заключного роману трилогії, що відтворює багато історичних, політичних подій того динамічного часу, десятки епізодів збройних сутичок, боїв, засідок, нападів, переслідувань, суттєво важливим є розширення соціального простору, де в полі зору автора не тільки «команда» гімназистів, а й весь народ, широкий суспільний фон. Роман справді епічного звучання не перетворюється на історичну хроніку, цьому сприяє особлива увага до розвитку сюжетних ліній, пов'язаних із гостродраматичною долею таких типових героїв часу, як поручик Вацлав Парчевський, що переходить на бік революційного народу, як молода Катря Крос, що мужньо витримує нелюдські катування і не видає нікого на допиті, з одного боку, і викриття плутаного
Трилогія Ю. Смолича, безперечно, є вершиною його творчості довоєнного періоду, здобутком усієї української радянської прози.
За проблемно-тематичним характером, способом відтворення революційного минулого молодого радянського мистецтва до трилогії примикає автобіографічна повість «Театр невідомого актора» (1940). Поєднуючи риси спогадів, мемуарів, проблемно-публіцистичного нарису з питань театрального мистецтва, новелістичного циклу, твір, як формулював автор свій задум, — це «розповідь про театр на зламі двох епох — про старий театр віч-на-віч з новим світом та новий театр віч-на-віч з світом старим». У розділах-новелах повісті йдеться про формування нового мистецтва: новий репертуар, нового героя, новий естетичний ідеал, нового глядача, нового актора, новий театр. Тут своєрідно висвітлено й проблему народності нашого мистецтва, органічного зв'язку революційної маси з творенням цього мистецтва, високої відповідальності й глибокої поваги до митців: «Червоноармійці жадали мистецтва більше, як чистої сорочки. Бійці ставали струнко, коли артисти проходили повз них».
Із глибокою симпатією змальовані образи «мецената театру», командира бронепоїзда «Верный», бойового червоного моряка Князьковського, талановитої актриси старого театру Олександри Іванівни, начальника агітпоїзда товариша Моржева, піаніста Нізвольського, який під обстрілом грає для червоноармійців Шопена. Твір про становлення радянського мистецтва, формування культурних смаків бійців та будівничих революції, а водночас — про формування нового покоління української творчої інтелігенції, зберігає своє значення й сьогодні.
За розвитком «внутрішнього сюжету» цей твір продовжують написані через десятиліття повість у новелах «Gaudeamus igitur…» (1975) та книга мемуарів «Я вибираю літературу» (1970).
У роки Великої Вітчизняної війни Ю. Смолич всі сили віддає справі боротьби проти фашистських загарбників. Його творчість цього періоду значна за обсягом, це насамперед збірки оповідань «Народ воює»(1941), «Новели» (1942), «Битва», «Мирні люди» (1943) та ін., систематичні виступи в пресі, роман «Вони не пройшли» (1944–1945). Кращі новели воєнного часу, позитивні герої роману, чиї долі будуть висвітлені далі в романі «Ми разом були в бою» (1948), розкривають джерела патріотизму радянського народу, його витримку і героїзм у смертельному двобої з ворогом.
У післявоєнні роки гучно лунає голос письменника, патріота, інтернаціоналіста, на захист миру, проти імперіалістичних паліїв нової війни (збірки «Після війни» — 1948, «Вороги людства та їх найманці» — 1953). Широко відомі гострі публіцистичні виступи Ю. Смолича проти найманців заокеанської реакції — українських буржуазних націоналістів.
Ю. Смолич належав до числа тих митців старшого покоління (його треба згадати поряд з П. Тичиною, М. Рильським, М. Бажаном), які щедро ділилися своїм багатющим творчим досвідом, передавали його літературній молоді, невтомно дбали про її виховання. Його «Перша книга» (1951), «Розмова з читачем» (1953), «Разговор с читателем и писателем» (1960), «Про хороше в людях» (разом з М. Рильським, 1965 р.) — своєрідні цікаві й цінні книжки, які
У різних жанрах, напрямах працює у повоєнні десятиліття Юрій Смолич — романіст, публіцист, редактор, вихователь творчої молоді, один із керівників Спілки письменників України. Та найважливішим, найдорожчим для себе вважав він створення двох нових великих циклів — історико-революційної романістики і мемуаристики.
Першим з циклу історико-революційних романів широкого епічного плану був «Світанок над морем» (1953). В основу роману лягли справжні події — боротьба за визволення в 1919 р. Одеси від іноземних загарбників. У цьому творі письменник прагне ширше охопити історичний матеріал, піднестися до великих узагальнень, відобразити народну боротьбу за світле майбутнє.
Однак історична канва сама по собі ще не стає сюжетом, просте слідування фактам історії не створює фактів мистецтва, не дає естетичної правди. За допомогою узагальнення і конкретизації історичних явищ письменник зображує типові характери в типових для даної епохи і суспільного середовища обставинах, які у своїх провідних рисах визначаються конкретно-історичною обстановкою; тому хід історичних подій, що відтворюються в повіствуванні, визначає і організацію самого сюжету.
Композиційним принципом, що характеризує радянську історичну прозу взагалі, є такий добір і такий показ найважливіших подій епохи, який розкриває неминучість перемоги передового, прогресивного, загальну і реальну перспективу руху. В системі образів такого роману відображується співвідношення непримиренних сил, історичній приреченості реакційних сил протидіє всенародна сила більшовизму, рух найширших народних мас, очолюваний комуністами.
З величезного матеріалу історії Одеси в роки інтервенції і громадянської війни, до краю насиченого боротьбою, суперечностями, Ю. Смолич виділяє основну ланку, яка допомагає глибоко розкрити суть відображуваних реальних подій. Письменник головну увагу приділив пролетарській Одесі, діяльності більшовицького підпілля. Поринувши в стихію героїчної боротьби, добре орієнтуючись у фактах і подіях, Ю. Смолич говорить про найбільш істотні етапи роботи підпілля — об'єднання комуністичних сил, організацію загального страйку, перевибори Рад робітничих і солдатських депутатів за умов жорстоких переслідувань. Яскраво, темпераментно написані фінальні сцени відкритого виступу Ради і переможної збройної боротьби трудящих.
Розповідаючи про події громадянської війни, Ю. Смолич закономірно звертається до тих персонажів, що реально існували, до справжніх організаторів і героїв боротьби. Такими є образи Жанни Лябурб і Жака Елліна, керівників славнозвісної Іноземної колегії підпільного обкому. Діяльність Іноземної колегії серед французьких солдатів і матросів, вплив революційної боротьби, ідей більшовиків призвели до того, що армія інтервентів стала небоєздатною, солдати відмовлялися виступати проти своїх братів по класу, протестуючи проти антинародної війни в Росії.
Багато уваги приділено в романі образові Миколи Яасточкіна (партійна кличка російського пролетаря більшовика Івана Федоровича Смирнова), який за завданням партії об'єднує і спрямовує роботу підпільного обкому, готує збройне повстання. Відповідно до особливостей задуму і самого характеру обдарування письменника, що тяжіє до романтики таємної боротьби, певної аваитюрності сюжету, на перший план висувається постать Котовського. Він відіграв величезну роль у формуванні й озброєнні бойових дружин і загонів одеських робітників. Проникаючи в табір ворога, Котовський здобував цінну інформацію про задуми інтервентів і білогвардійців.