Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
Люди неохоче опустили луки. Чандален знизав плечима.
— У тебе немає сили. За тобою стоїть меч Шукача.
Келен різко викинула руку вперед і міцно стиснула його плече. Чандален закам'янів. Його зіниці розширились. Він прекрасно знав, що означає цей жест, і розумів, що швидкість його мускулів поступається швидкості думки сповідниці.
— Тільки за минулий рік я вбила більше людей, ніж ти за все своє життя, жалюгідний хвалько! — Голос Келен був схожий на шипіння розлюченої змії. Якщо ти спробуєш заподіяти Річарду зло, я вб'ю й тебе. — Вона нахилилася ближче. — Навіть
Несильно шльопнувши мисливця по щоці, вона відразу ж повернулася до нього спиною, позбавляючи його можливості як повернути ляпас, так і проігнорувати її.
Цей жест частково підняв Чандалена в очах власних людей. Тепер якби він захотів відновити сварку, це стало б проявом дурості та слабкості. Своїм вчинком Келен показала, що сама вона дотримується вимог честі, а про поведінку Чандалена надає судити його одноплемінникам. Воювати з жінкою негідно чоловіка. Втім, Келен — не звичайна жінка. Вона Мати-сповідниця.
Келен перевела дух і, повернувшись до Савідліна, стала дивитись, як опускається дракон. Стояча поруч Везелен міцно притискала до себе сяючого від щастя Сіддіна. Подумавши про те, якої страшної долі уникнула ця дитина, Келен мимоволі здригнулася, — З тебе вийшов би хороший вождь, Мати-сповідниця, — зауважив Савідлін. — Ти вмієш викласти людині урок честі і змусити прислухатися до себе.
— Краще б такі уроки взагалі були не потрібні, — сказала Келен. Савідлін пробурчав у відповідь щось схвальне.
Знову зметнулася пилюка, піднята могутніми крилами, і Скарлет приземлилася.
Келен застебнула рукав.
Обличчя Птахолова злегка позеленіло, але очі сяяли. Широко посміхаючись, він шанобливо поплескав Скарлет по червоній лусці. Келен підійшла ближче, і Птахолов попросив її перевести дракону слова подяки.
Келен засміялася і кивнула:
— Птахолов хоче сказати, що ти зробила йому найбільшу честь, подарувавши нове бачення світу. Ще він каже, що, якщо коли-небудь тобі і твоєму малюкові знадобиться надійний притулок, вас завжди з радістю зустрінуть на цій землі.
Величезні зуби блиснули в драконячої усмішці.
— Передай йому, що я задоволена і дякую йому теж. — Вона повернулася до Річарда. — Але мені пора повертатися. Мій малюк, напевно, вже зголоднів і сумує.
— Спасибі тобі, Скарлет! — Вигукнув Річард і, в свою чергу, ляснув дракона по блискучій лусці. — Дякую за все. І особливо за те, що ти познайомила нас зі своїм малюком. Він навіть ще симпатичніший, ніж ти. Бережи його. І себе теж. Живіть вільними.
Скарлет сунула лапу собі в пащу і з клацанням витягла звідти кінчик зуба.
Втім, цей кінчик був добрих шести дюймів завдовжки.
— Дракони теж володіють магією, — сказала Скарлет. — Підстав руку. Впустивши зуб у долоню Річарда, вона продовжувала:
— Не втрать. У тебе великий талант наживати неприємності, Річард Сайфер. Якщо потрапиш у біду, поклич мене, і я прилечу. Тільки пам'ятай — зробити це можна лише один раз.
— Але як мені тебе покликати?
— Ти володієш даром, Річард. Просто візьми його в руку і поклич мене. Я почую. І не забувай — тільки в разі крайньої необхідності.
— Спасибі тобі, Скарлет, але в мене немає дару. Скарлет закинула голову і зареготала. Здавалося, з гір обрушилася лавина. Відсміявшись, вона лукаво подивилася на Річарда жовтим оком.
— Якщо в тебе немає дару, то його немає ні в кого. Щасти тобі, Річард Сайфер.
Всі жителі села мовчки дивилися їй услід. Коли дракон розтанув в західному небі, Річард обійняв Келен і притягнув до себе.
— Сподіваюся, що чую цю нісенітницю про свій дар в останній раз. До речі, я бачив вас зверху. — Він кивнув у бік Чандалена. — Ти не хочеш сказати, про що ви розмовляли?
— Так, дрібниці, — посміхнулася вона. Чандален, немов почувши їх розмову, відвернувся.
— Коли ж ми нарешті залишимося одні? — З соромливою усмішкою запитала Келен. — Ще трохи, і я почну цілувати тебе прямо при всіх.
Темрява не заважала наспіх організованому святу. Річард глянув на старійшин, одягнених у шкури койотів. Вони сміялися і про щось жваво розмовляли. Поруч метушилися їхні дружини і діти. До Річарда з Келен раз у раз підходили люди, щоб привітати їх з поверненням і обмінятися традиційними ляпасами.
Розлякуючи курчат, поміж хатин бігали голі дітлахи. Келен дивувалася, як вони не мерзнуть в таку холодну ніч. Обурені квочки голосно кудкудакали і плескали крилами. Жінки в яскравих сукнях розносили на підносах плетених коржі з тави, смажений перець, солодкі рисові пиріжки, варену квасолю і печене м'ясо.
— Невже ти думаєш, що нас відпустять перш, ніж ми розповімо про своїх великі пригоди? — Посміхнувся Річард.
— Великі пригоди? Я пам'ятаю тільки постійний страх і силу-силенну проблем, які неможливо вирішити… — При згадці про те, що Річард був в полоні у Морд-Сід, вона здригнулася. — І ще пам'ятаю, що вважала тебе загиблим.
— Так це і є суть усіх пригод, — посміхнувся Річард. — Хіба ти не знала?
— Тепер мені пригод до кінця життя вистачить. Річард відчужено подивився кудись удалину.
— Мені теж.
Погляд її ковзнув по обтягнутому червоною шкірою стержню, що висів у Річарда на грудях на золотому ланцюжку. Ейдж. Відігнавши неприємні спогади, Келен взяла з таці шматочок сиру і поклала його Річарду в рот.
— Може, ми складемо якусь історію, яка звучала б як справжня пригода? — Запитала вона. — Тільки коротшу.