Екологи, або Копроконська історія
Шрифт:
Три лідеанця вистрибнули з машини, третій залишився за кермом. Міністр посміхався.
— Ти що, заблукав? Чи теж втік? Якщо втік, то я скажу, що невдало! — голосно, з викликом і збудженням, закричав міністр. Він встиг вже дістати з кобури звичайний голчастий блискучий пістолет, звів гашетку, — а мрі"i таки здійснюються! Що ти тут робиш, наволоче?
Гел дивувався: міністр щасливий лише від думки, що може вбити його. Та на диво, чомусь не відчував жодних емоцій, навіть презирства — ні суму, ні радості, тільки якусь незрозумілу втому від людсько"i підлості і жаги крові. Здавалося,
Корде Пантро підняв пістолет, спрямовуючи його на чужинця.
Лідеанці стояли по обидві боки міністра, готові добити калтокійця, якщо міністр не влучить. Гел не втримався і всміхнувся, міністр помітив ту криву посмішку. Розізлився і вистрілив.
Звичайний метал зараз міг поранити Гела, та не зупинити. І взагалі Пан міністр стріляти не умів, куля не влучила, і чужинця вже не було на дорозі, у бік пана Пантро стрибав великий попелясто-чорний звір. Лідеанці з криками: «Аджар!!!» кинулись бігти. Не хотіли ризикувати життям заради копроконського міністра. Корде Пантро на мить розгубився, але швидко зрозумів, що ніхто його не захищатиме, і звір надто реальний. Міністр не наважився більше стріляти, кинув важку зброю і побіг не менш прудко, ніж його зрадливі найманці.
Лідеанець, який був за кермом, теж вистрибнув із всюдихода та зник у лісі.
А міністр вскочив до машини, натиснув на запалювання, двигун чомусь не заводився, міністр випещеним пальчиком тицяв у кнопку, та вона більше не працювала, чомусь зламалась. Не щастило пану міністру сьогодні.
Звір спокійно підійшов до машини. Великі лапи м'яко ступали по опалому листі. Довге шовкове хутро блищало під скупим на тепло, та все ж таки яскравим осіннім «сонцем». Гел чув, як голосно гупало серце міністра, наче барабанний дріб смертельного поєдинку, тільки поєдинку зараз не буде… Все, награлись…
Міністр перебрався на крісло пасажира, вискочив з машини з другого боку і побіг до лісу, звір аж надто ліниво наздогнав його і одним ударом величезно"i лапи звалив на землю, тоді повернув собі людські риси, тільки кігті на пальцях залишив та очі звірині.
— Ні! Ні! Ні!!! Не вбивай мене… У мене є гроші, багато грошей! — верещав міністр.
— Гроші? — здивувався Гел. — Ти збираєшся мене купити?.. — перевертень посміхнувся.
— Чого ти хочеш? Я все зроблю, все, — міністр з мольбою в очах дивився у жовті очі, та бачив лише безодню у вертикальних зіницях звіра. Враз зрозумів, що ці звірині очі дивляться на нього з людського обличчя, злякався і відвів погляд.
— Мені потрібні відомості щодо запланованого перевороту, і щодо власних планів Такароне, — спокійним голосом мовив Гел, він всадовив міністра, потягнувши за комір куртки, — а також імена тих хто надав вам ту зброю якою ти весь час мені погрожував. І для кого побудували ті дивні засекречені бази.
— Це перший радник Володаря Ракірли. Він усе це планував. І щодо баз, ми не мали права цікавитись тими базами. Наше завдання тільки охороняти "iх. Нам надали великі кошти на переформування армі"i, та Такароне вирішив що пітримувати першого радника і не отримати найвищо"i нагороди влади над коаліцією буде неправильно
— Добре співаєте, пане міністре, — процідив крізь ікла Гел, — може навіть і правдиво.
— Такароне казав, що за радником Володаря стоять якісь боги і він хоче з ними домовитись, що вони дадуть йому бессмертя, і що він буде "iм за те вірним псом, якщо стане Володарем Коаліці"i, - белькотів переляканий міністр, — і що вони володіють Світом, і що вони заволодіють Радою. Не вбивай мене, прошу, не вбивай… — міністр прохав покірно, майже пошепки, заглядав у жовті очі з надією на порятунок, — ти ж хороший хлопчик, хіба ж ти вбивця?
— На жаль… — сумно відповів Гел, — І на жаль Зерон не може подарувати бессмертя, це можу лише я. Можу подарувати бесмертя а дарую смерть усіляким нікчемним негідникам. Що ти зробив зі мною Зерон? Моє найкраще творіння? У що ти мене перетворив?
Швидкий рух рукою, блиск кігтів. Міністр, з хрипом хапаючись рукою за розірвану шию, повалився на траву. Його тіло забилось у конвульсіях, втрачаючи життєву силу.
Гел підвівся, подивився, як крапала людська кров з напівпрозорих, мов діаманти, кігтів, потім втягнув ті кігті під шкіру, ніби великий кіт, і витер руку об брудні штани. По тому повернувся до всюдихода. Був надто втомлений, щоб бігти на базу на власних лапах.
Цікаво, що будуть робити лідеанці на Копроконе без грошей, документів, і майже без збро"i?.. Тим більше, коли "iх оголосять у розшук.
Над головою Гел почув шум гвинтів, подивився у небо — побачив гвинтоліт, чи як його називали тут — літак. З того літака його теж помітили: «От і добре».
Літак приземлився метрів за двісті на невеликому плато. Поки приземлявся, Гел добіг туди. Піднявся по скелях, руку йому подав Нак:
— Що, прибульцю, тепер все змінилось? — з усмішкою запитав рудий солдат.
— І ти тепер за наказом Варко виконуєш мо"i накази? — нахабно запитав Гел.
— Іноді тебе хочеться прибити, — буркнув Нак.
— Він теж про це мріяв, — Гел показав рукою у напрямку путівця й галявини, де лежав міністр.
— Ось тобі і… це ти його? — Нак потер свою потилицю пальцями. — А лідеанці?
— А за лідеанцями самі бігайте, вони втекли хвилин сім тому врізнобіч від того всюдихода… Тільки перед тим поверни мене на базу.
— Слухаюсь. А чому лідеанці втекли?
— Як піймаєш, спитай.
Гел зайшов до кабінету Варко. А майбутній президент Копроконе накинувся на калтокійця, як на підлеглого:
— Ти обіцяв захист, а тво"i калтокійці погрожують знищити міста моє"i планети, якщо я не віддам "iм вас двох. А він, — Варко вказав на Рола, — каже, що то не тво"i кораблі!
Виявилось, вже як вісім хвилин на орбіті Копроконе зупинилося п'ять крейсерів Обізвалися як калтокійська ескадра. Командир ескадри вийшов на зв'язок з Варко і пообіцяв зруйнувати спочатку п'ять великих міст, якщо впродовж години йому не дозволять забрати двох заручників.