Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 2. 1857–1861
Шрифт:
Дописка М. В. Максимович:
Желаю и я Вам всего лучшего и прошу Вас не забывать нас; я очень жалею, что не видела Вас больше, но надеюсь увидеть Вас на будущее лето, желаю Вам от всей души здоровья и успеха в Ваших занятиях.
Преданная Вам
Маруся.
350. Т. Г. Шевченка до М. О. і М. В. Максимовичів
9 жовтня 1859. С.-Петербург
1859.
9 октября
Мої любії, мої единые друзі, чи ви ще й досі, на Михайловій горі гуляючи, дивитесь на задніпрянські гори? Благо вам, мої единые друзі! Я вже другий місяць як гнию в петербургскому болоті та тілько сьогодня урвав швидкий час, щоб написать вам хоч тілько те, що я живий і здоровий. До 16 августа я піджидав вас у Києві, а потім як чкурнув, то через
На те літо, як Бог поможе, побачимось, то розкажу вам дрібненько все, що, робили з мене в Києві, а тепер ніколи.
Пишіть до мене, як буде ласка, так: В С. Петербург. В Большой Морской, в доме графа Уварова. Михайлу Матвеевичу Лазаревскому.
Бувайте здорові та веселі, поклоніться низенько од мене старим Деркачам та задніпрянським горам.
Не забувайте щирого вашого друга Т. Шевченка.
351. Т. Г. Шевченка до І. М. Сошенка
9 жовтня 1859. С.-Петербург
1859.
9 октября.
Посилаю тобі, мій искренний друже, дещо моєї нікчемної роботи. А любій панночці Ганнусі, замість мазурок Шопена, наші пісні. Нехай грає та виспівує, та не радиться з панною Валентиною, вона її доброму не научить.
Напиши мені свій адрес і напиши, як зовуть пана і пані Красковських і як зовуть Чалого і Чалиху. Андрієвському сам занеси рисунок і гарненько поклонись йому од мене.
Не забувай искреннего твого друга Т. Шевченка.
Адрес:
В С. Петербург. В Большой Морской,
в доме графа Уварова. Его высокоблагородию
Михайлу Матвеевичу
352. Т. Г. Шевченка до Н. В. Тарновської
22 жовтня 1859. С.-Петербург
Кумасю, серце моє!
Увечері я буду у Карташевських. Ще на тім тижні обіцяно. Як матиму час, то прийду обідать, і поговоримо. А поки що прийміть, моє серденько, моя єдиная кумасю! оцей нікчемний рисунок на згадування 8 октября 1859 року.
Оставайтеся здорові.
І кум, і друг, і брат
ваш щирий
Т. Шевченко.
22 октября
1859.
353. Ф. Г. Лебединцева до Т. Г. Шевченка
22 жовтня 1859. Київ
22 октября 1859 года.
Тарас Григорович!
Нехай Вам Бог дає здоров’я, нехай віка прибавить! Спасибі Вам, що я побачив Вас і побалакав з Вами хоть трошки. А про те жалкую і досі, що не довелось мені ще раз побачиться з Вами. Прибігав я до Вас разів зо три та й ще раз довідався, як уже зовсім зібрався в дорогу – коли ж Вам ніколи, здається, й просвітку не давали, – засмикали, як жиди того пана, що до склепу закликають. Нехай буде, як сталось, а тим часом от що: чи отдали Вам мою казань, що читав я перед Вами? Не повинна, здається, пропасти, а втім, хто його зна, бо й сам я не відаю, кому її оддав. Вже останній раз прибіг я до Вас, та не застав не тільки Вас, але й Гудовських. От і вийшов я на улицю, коли дивлюсь, – сидить на стовпчику якийсь льокай. «Чий ти?» – питаю його. – «Гудовських», – каже. – «Де ж пани твої»?» – «Не знаю». – «А Тарас Григорович?» – «В гімназії». – «Будь же ласкав, – кажу йому, – оддай осю бумагу Тарасу Григоровичу, як вернеться він додому!» – Та й оддав йому ту казань. Отак було, а втім, хто його зна, може й справді казна-кому оддав. Скажіть же, будьте ласкаві, чи вона у Вас, та казань, і що Ви думаєте з нею зробить? Може, читали кому, так що люди кажуть? Мабуть, кепкують, глузують: «Це, – скаже інший, – не проповідь, а «рассказ, описание». Нехай собі що хотять кажуть, а я хоч тричі присягну, що так треба писать. Годів з п’ять я думав об сьому ділі, та й видумав, бачте, таке, що аж ченці здивувались. Нехай їх, ченців тих, діла судять.
Вибачайте, Бога ради, що змикитив трошки перед Вами, бо й досі не прислав передмови до теї казані. Якщо можете приткнуть її де-небудь, то пришлю, далебі, пришлю. Напишіть, будьте ласкаві, хоч троє словечок – велике спасибі скажу. Послав би й тепер ту передмову, так не дописана і не переписана: ніколи було і тепер дуже ніколи. Був я ще раз в Україні. Ненько рідная! Нехай тебе Господь милує! Сонце палило вдень, і місяць вночі!.. Надивився доволі на панів, попів і людей. Пани останню кров висисають, попи звичайно службу правлять, часом люльки курять, в карти грають та ще й добре випивають, а нарід бідний терпить, терпить та сльози нищечком витирає. Ніхто до його слова не промовить, ніхто йому не скаже, як то в світі Божому жить, щоб Богові вгодить і душі добро придбать. Прожив я в Корсуні неділь зо дві. Там, коли пам’ятаєте, рядом з братом моїм становий живе, так-таки хата коло хати. Як-то людей там мучать! Як вони кричать та плачуть! А становий в шляфроку по стані походжає, люльку тягне, заглядає… не скажу куди, та на ввесь рот свій репетує: «Дужче, дужче! Эх ты, бездельник! Я тебя самаво»… Прийшла якось до брата мого убогая жінка – на чоловіка жаліться, вклонилась, взяла благословення та й каже: «Батюшечко, серце, отець духовний! Змилосердіться надо мною, що я така нещасна, дайте пораду. Чоловік мене не злюбив вже годів з п’ять: попереду, було; все б’є, потім од миски одігнав, далі зовсім з хати вигнав, а тепер вже комору розкидає, щоб не було мені де й голову прихилить, в мене ж діточок п’ятірко од його-таки, хліба дастьбі, зодягнуться нічим. Заступіться, батюшечко, сердце, голубчику»! Розпитався брат мій ще трохи, та й каже: «Піди ж ти, голубко, до станового та попроси і його, та що він тобі скаже, тоді вже прийдеш до мене». – «Нехай мене Бог сохранить од того стану! Я ще зроду там не була», – сказала і трохи не заплакала. – «Не бійся, – каже їй брат, – хіба ти худе що зробила… іди; от і становий по двору ходить». Пішла та зараз і прибігла назад: побіліла, виду на її нема і труситься, неначе од пропасниці. «Що тобі таке?» – питає її брат. – «Оце! – насилу промовила і тяжко зітхнула, – і не стямилась, поки й до вас прибігла. Приходжу до його, вклонилась та й стала казать: ваше благородіє! така й така річ… А він, пробачайте, поганець, як крикнув, як затупотів ногами та почав нівечити мене словами, то я не знала вже, як і втікать од його. Нехай він западеться – той стан. Зроду-звіку не піду туди». Пораяв брат і сам, як міг, а мені й досі жаль тої жінки. Отаке-то! А то знов писарець невірний вилізе на «балкон» та звідтіль соцьких перекликає, та лає так скверно, що аж слухать сумно. Підошви не варт, а коверзує. Горе, та й годі!
Що б іще Вам сказать? Недавно наша духовна цензура благословила напечатать одну проповідь Філарета, що архієреєм в Чернігові. (Оцей самий Філарет недавно забрав з нашої консисторської архіви деякі бумаги, а деякі прислав в нашу архіву. Треба подивиться, може, що й ласеньке є. Я хочу написать до його, щоб він прислав з Глуховського монастиря Мельхиседекові бумаги. Філарет – розумний чоловік, тілько біда, що кацап, хоч і трудящий). Проповідь написана була по-кацапськи, бо Філарет і слова не втне по-нашому; так найшовся, бачте, священик, що переіначив ту проповідь. Воно так неначе й по-нашому, але зовсім по-кацапськи. В цензурі, щоб Ви знали, всі кацапи; от питаю я того, що благословив печатать: «Чи ви розібрали, що там написано?» – «Как же-с! – сказав він мені, – там все почти слова русские!» – Кумедія, та й годі!
Дописався до краю; тепер хоть і прощайте! Бувайте ж здорові! Щасти Вам Боже, де ви лицем повернетесь.
Ваш земляк Феофан Лебединець.
Чи скоро одчинять вашу «Хату»? Напишіть, будьте ласкаві. Якщо в нас тісно буде, то й до Вас – з чим Бог пошле. Думаю ще розказувать дещо. До Межиріча тепер не доїхав; Нехай іншим часом. В Умань писав два рази, та й досі нема нічого. З нового року, здається, будем печатать Мельхиседека і за Кушніра напечатаємо. Викохав я собі сина – журналом називають. Сам його на світ породив, без попа ймення дав і хрестив, кумів не бравши. Пішов він до синоду за благословенням. Коли б же то благословили, і щоб самому замість няньки буть. Не дай Боже, як перейде на чужі руки! Не навчать добру, і піде послухачем!..
354. В. Г. Шевченка до Т. Г. Шевченка
Жовтень 1859. Корсунь
…От що мені здавалось, читаючи книжку: неначе там занадто багато жалоби [скарги] за себе; якби вона не вся вкупі, якби воно не все разом… а то неначе з лишком вже розливається жовч!..
355. Т. Г. Шевченка до В. Г. Шевченка
2 листопада 1859. С.-Петербург
1859 г. 2 ноября.
Ще позавчора передано мені твоє і Прісине письмо, а я тілько сьогодні заходився одвітувать. За лежнею, бачиш, ніколи й посидіть. Погане ти пишеш про мою справу. Вольський, я знаю, добрий і щирий чолов’яга, та чи вдіє він що в цій справі? От що! Я пишу йому, а ти, будь ласкав, перешли або сам, як матимеш час, передай йому моє письмо. Нехай він тобі просто скаже: чи буде що з сього, чи ні? А поки каша, то будем масла добувать. У мене думка ось яка: яка твоя буде на се порада? Поки що буде, купить у Вольського дубів 40 лісу, вирубать, та й нехай собі сохне. А скласти його можна коло Пекарів, на Росі, на жидівській лісній пристані і пильні. Як ти думаєш, чи до ладу воно буде? Якщо до ладу, то хутенько напиши мені, то я зараз і гроші вишлю. Чи так, чи сяк, а де-небудь треба прихилиться. В Петербурзі я не всижу, він мене задушить. Нудьга така, що нехай Бог боронить всякого хрещеного і нехрещеного чоловіка.