Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
«Якби Арія аж так йому подобалась, — сказала Сапфіра Ерагонові й Рорану, — я б і сама спробувала поцілувати її».
«Сапфіро!» — Ерагон ображено хльоснув дракона по лапі.
Трохи помовчавши, Роран знову став розпитувати Ерагона:
— Мені здається, що між тобою й Арією щось стоїть. Ти говорив із нею або з її родиною? Знаєш, це зовсім нерозумно залишати такі справи на потім і мучити себе.
— Так, — відповів Ерагон, не зводячи погляду зі своєї палиці. — Я говорив із нею.
— І що ж ви вирішили?
Ерагон не спромігся відразу на відповідь, тому Роран розчаровано
— Витягти з тебе відповідь іще важче, ніж витягти з багна Бірку. — Ерагон посміхнувся, почувши про Бірку, одну з конячин, що жила на їхній фермі. — Сапфіро, може, хоч ти мені щось поясниш? Бо від Ерагона я навряд чи чогось доб'юся.
— Я їй не потрібен, — Ерагон вимовив ці слова без жодних почуттів, так, ніби розповідав про горе якоїсь чужої людини, проте всередині в нього палав такий глибокий і нестерпний біль, що він відчув, як Сапфіра відійшла на кілька кроків.
— Мені дуже шкода, — сумно мовив Роран.
Доклавши неймовірних зусиль, Ерагон насилу проковтнув грудку, яка глибоко-глибоко застрягла йому в горлі, так глибоко, що йому почало здаватися, ніби вона тисне на саме серце.
— Та нічого.
— Мабуть, це пролунає дуже невчасно, — сказав Роран, — але я впевнений, що одного чудового дня ти зустрінеш іншу жінку, яка змусить тебе забути про Арію. Адже є безліч дівчат, ба навіть більше — заміжніх жінок, які б охоче стали дружиною Вершника. І тобі буде зовсім неважко обрати дружину серед найвродливіших красунь Алагезії.
— А що б ти зробив, якби Катріна тобі відмовила?
Таке несподіване питання неабияк спантеличило Рорана, з виразу його обличчя було видно, що він навіть не міг цього уявити.
Тим часом Ерагон продовжував далі:
— І що б ти там не казав, і скільки б в Алагезії не було вродливих жінок, і як би ти мені не доводив, що люди здатні закохуватися більше, ніж один раз… Мене це не обходить! Знаєш, якби я бував у компанії дам із двору короля Орина, то я б, напевне, вирішив, що котрась із них мені подобається. Але не все так просто. І я можу скільки завгодно звертати увагу на інших жінок, я можу переконувати себе, що серце — то зла підступна тварюка… Та чи варто мені це робити?
— Твій язик звивається, як коріння ялинки, — мовив Роран. — Годі говорити загадками.
— Гаразд, невже ти й справді віриш, що звичайна жінка може збагнути, хто я такий? Чи усвідомити могутність моєї сили? Хто зможе розділити зі мною життя? Таких дуже мало, й усі вони чаклунки. А крім того, хто з них безсмертний?
Роран голосно зареготав, і його грубий, грудний сміх прокотився по всьому ярку:
— З таким самим успіхом ти міг би попрохати собі сонце в кишені або… — по цих словах Роран несподівано замовк і весь напружився, немовби готувався до стрибка вперед, а потім став невпізнавано спокійним. — Слухай, але ж ти не такий.
— Такий.
Роран намагався знайти потрібні слова:
— Це сталося через твою зміну в Елесмері чи через тренування для Вершників?
— Через тренування для Вершників.
— Тепер я розумію, чому Галбаторікс не помер.
— Авжеж, саме тому.
Гілка, яку Роран кинув у вогонь, луснула з глухим тріском і розлетілась на маленькі друзочки. Це сталось тому, що головешки під нею прогріли сухе дерево аж до тієї частини, в якій причаїлась маленька краплинка води або соку, що вибухнула й обернулась на пару.
— Це майже неможливо збагнути, — мовив Роран. — Смерть — це частина того, чим ми є. Вона веде нас уперед. Вона змушує нас боятися й вчиняти безумства. Як можна залишатись людиною, якщо ти безсмертний?
— Та годі тобі, я не той, кого не можна здолати, — зауважив Ерагон. — Мене й досі можна вбити стрілою чи мечем. І я ще й досі можу занедужати на одну з якихось невиліковних хвороб…
— Але якщо ти уникатимеш цих небезпек, то житимеш вічно, чи не так?
— Якщо уникатиму, то так. Тоді я й Сапфіра житимемо вічно.
— Це нагадує мені і благословення, і прокляття водночас.
— Але як я можу одружитися зі звичайною жінкою, яка за якийсь час постаріє й помре, а я завжди залишатимусь невразливим для часу? Це буде дуже важко для нас обох. А думка про те, що мені через кожне століття доведеться змінювати дружину — узагалі мене вбиває.
— А хіба ти не зможеш зробити когось безсмертним за допомогою магії? — поцікавився Роран.
— Можна зробити біле волосся чорним, можна розгладити зморшки й видалити катаракту, а зайшовши ще далі — можна подарувати шістдесятирічному дідусеві тіло, яке він мав у дев'ятнадцять років. Проте ельфи так і не навчились відновлювати свідомість людини, не знищивши її спогадів. А хто захоче стирати свою особистість через кожні тридцять-сорок років, аби отримати безсмертя? Адже щоразу це була б нова людина… Мати старий мозок у молодому тілі — теж не вихід, бо навіть якщо людина володітиме добрим здоров'ям, вона протягне щонайбільше століття, ну, може, трішки довше. Припинити чиєсь старіння неможливо. Гадаєш, ельфи й люди ніколи не намагалися обдурити смерть?
— Одним словом, — мовив Роран, — тобі буде безпечніше кохати Арію, аніж звільнити своє серце, щоб його завоювала смертна жінка.
— Та з ким я ще можу одружитися, як не з ельфійкою? Особливо тепер, коли маю такий вигляд, — Ерагон ледь стримався, аби не помацати загнуті кінчики своїх вух. — Коли я жив в Елесмері, то не дуже переймався тим, що дракон змінив мій вигляд. До того ж після Агаеті Блодхрен ельфи стали поважати мене ще більше. І тільки знову приєднавшись до варденів, я збагнув, наскільки змінився… Адже тепер я невідомо хто — ані людина, ані ельф.
— Не журись! — сказав Роран. — І годі так перейматися своїм безсмертям! Галбаторікс, Мертаг, разак чи будь-хто із солдатів Імперії можуть будь-якої миті нас порішити. Людина не повинна постійно думати про своє майбутнє, тож пий, бенкетуй і насолоджуйся цим світом, доки в тебе ще є така можливість.
— Я знаю, що відповів би на це наш батько.
— Я теж… І впевнений, що він неодмінно б підтвердив свої слова добрячим прочуханом.
Брати посміхнулися, а потім запанувала тиша. Вони мовчали, відчуваючи втому й думаючи про те, наскільки вони близькі й наскільки різні, і про те, що їхні життя усе ж таки нагадують варіації однієї й тієї самої мелодії.