Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
«Тобі слід поспати, — сказала Сапфіра Ерагонові. — Вже дуже пізно, а завтра нам рано вставати».
Ерагон глянув на темний купол неба й спробував за зірками визначити, котра година, — було значно пізніше, ніж юнак гадав.
— Твоя правда, — сказав він. — Мені б дуже хотілося кілька днів перепочити, перш ніж ми вирушимо на Хелгрінд. Битва на Палаючій рівнині забрала надто багато сил. А про політ сюди й ту енергію, що була вкладена в пояс Белотха Мудрого, я взагалі мовчу. На мені зараз стільки синців і саден, що я й полічити їх не годен. Ти тільки поглянь… — послабивши зав'язки на манжетах рукавів, він задер м'яку ламаре — тканину,
— Ха! — відповів Роран. — Оцю маленьку цяточку ти називаєш синцем? Та мені дужче боліло, коли я сьогодні вдарився пальцем ноги. Дивись, зараз я покажу тобі синець, яким може пишатися справжній чоловік, — він розшнурував лівий черевик, зняв його й задер штанину так, щоб Ерагон міг побачити чорну смугу, завширшки з великий палець, яка перетинала чотириголовий м'яз. — Я схопив руків'я списа, коли хтось із солдатів кружляв довкола мене.
— Справді вражає, але в мене є дещо краще, — стягнувши сорочку, Ерагон висмикнув її із штанів й повернувся боком, так, щоб Роран побачив велику пляму на ребрах і таку ж саму пляму на животі. — Стріли, — пояснив він, після чого засукав правий рукав і показав синець на руці, що його він отримав, коли відбивав удар меча нарукавником.
Відповідь Рорана була не менш гідною — він показав безліч синьо-зелених плям, завбільшки із золоту монету. Вони тяглися від його правої пахви аж до основи хребта — це була ціна за падіння на скелю.
Ерагон пильно оглянув братові садна й, посміхнувшись, сказав:
— Нагадує уколи шпичаками! Ти що, заблукав у трояндових кущах? Та зараз я тебе присоромлю. — Він зняв обидва черевики, потім звівся й спустив штани, залишившись у самій сорочці й вовняній білизні, — Спробуй показати щось краще, якщо, звісна річ, зможеш, — сказав він і розвернув до брата внутрішній бік стегна. Шкіра в тому місці мінилася безліччю кольорів, від червоно-зеленого до гнилясто-пурпурового, ніби сам Ерагон був якимось екзотичним фруктом, що ніяк не міг достигнути.
— Ого! — скрикнув Роран. — Де це ти так?
— Пригадуєш той повітряний бій із Мертагом і Торнаком? От якраз тоді я зістрибнув із Сапфіри і в польоті поранив Торнака, а Сапфіра пірнула під мене, щоб я не гепнувся на землю. Проте приземлення на її спину було значно жорсткішим, ніж я думав.
Роран аж затремтів.
— І що, так буває щоразу… — він примовк і зробив ледь помітний жест угору.
— На жаль.
— Ніде правди діти, цей синець — усім синцям синець. Маєш пишатися, братику! Аби поранитись у такому місці, слід добряче потрудитися!
— Приємно, що ти його оцінив.
— Але це ще не все, — сказав Роран, — може, в тебе й найкращий синець, проте разаки завдали мені такої травми, з якою тобі годі змагатися. Наскільки я розумію, дракони зцілили шрам на твоїй спині, а тепер поглянь ось сюди, — не припиняючи говорити, Роран стягнув сорочку й підійшов ближче до пульсуючого світла головешок.
Побачивши шрам, Ерагон і справді розгубився, а його очі стали схожими на дві великі стародавні монети. Подумки він тут-таки насварив себе за таку легкодухість і спробував заспокоїтись: «Усе не може бути аж так кепсько». Проте що довше він розглядав шрам Рорана, то більшим ставав його неспокій.
Довгий, зморшкуватий, червоний шрам обвивав усе праве плече Рорана, починаючись біля ключиці й закінчуючись аж на
— Роране! Ти мав показати мені цю рану ще кілька днів тому! Я й гадки не мав, що разаки так важко тебе поранили… Ти можеш рухати рукою?
— Якщо вбік чи назад, то можу, — показав Роран. — Але якщо треба випростати руку вперед, то я можу зробити це десь тільки до середини грудей. — Прикусивши губи від болю, він опустив руку. — А крім того, я маю весь час тримати великий палець рівно, інакше рука починає терпнути. І коли мені треба щось узяти, я приловчився робити круговий рух і опускати руку на потрібний предмет. Правда, кілька разів я обдер кісточки, аж доки не опанував цей викрутас.
Ерагон міцно стис палицю в руках. «Я маю це зробити?» — спитався він у Сапфіри.
«Звісно, маєш».
«Але ж завтра ми можемо про це пошкодувати».
«Ми шкодуватимемо ще дужче, якщо Роран загине, не змігши змахнути своїм молотом тоді, коли це було потрібно. Скористайся енергією живих істот, що нас оточують, інакше ти будеш геть виснажений».
«Але ж я ненавиджу це робити. Від однієї думки про це мене починає нудити».
«Ерагоне, збагни, наші життя значно важливіші за життя мурашок».
«Тільки не для самих мурашок».
«А ти що, мурашка? Не будь дурнем, це тобі не личить».
Важко зітхнувши, Ерагон облишив свою бойову палицю.
— Я спробую тебе вилікувати, — сказав він Роранові.
— А ти можеш це зробити?
— Мабуть.
Спочатку обличчя Рорана радісно засяяло, проте вже за мить він спохмурнів і схвильовано спитав:
— Прямо зараз? А чи не буде це дурницею?
— Як сказала Сапфіра, краще я вилікую тебе зараз, аніж твоя рана коштуватиме тобі життя.
Тоді Роран підійшов ближче, і Ерагон поклав свою праву руку на червоний шрам. Потім він став розширювати свою свідомість, аби охопити дерева, рослини й тварин, які жили в цьому ярку. Він проникав в усі живі істоти, окрім тих, які б не змогли витримати його закляття.
За мить Ерагон став промовляти слова прадавньою мовою. Його закляття було довгим і складним, адже треба було не тільки загоїти рану, а й відновити Роранові шкіру. Одним словом, Ерагон покладався на спеціальні формули, вивченню яких присвятив чимало тижнів в Елесмері.
А коли юнак звільнив магію, гедвей ігназія — срібляста мітка на його долоні — засвітилась гарячим білим полум'ям. За мить Ерагон застогнав, бо йому тричі довелося померти — один раз із двома маленькими пташками, що звили собі гніздечко в кущі ялівцю, і ще раз зі змією, яка ховалася поміж камінням. Роран тим часом закинув голову й теж глухо застогнав, а його порвані м'язи стали надиматися й раптом несподівано зникли під шкірою.
І все скінчилося.
Тоді Ерагон рвучко вдихнув повітря й затулив обличчя руками, аби непомітно витерти кілька сльозинок, що викотилися йому з очей. Прийшовши до тями, він глянув на Рорана, який здивовано крутив руками. Його плече знову було здорове й м'язисте, таке, як і має бути в людини, яка все життя перетягує каміння, збирає сіно й копає ями для стовпів огорожі. Він був такий дужий, що Ерагонове серце мимохіть уколола голка заздрощів. Адже сам він міг бути ще сильнішим, проте ніколи не мав таких м'язів, як його двоюрідний брат.