Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Дін, не штовхайся.
– сердито сказала дівчина.
– Ти завжди мене підштовхуєш… я й сама можу чудово зайти…
Портрет у Гаррі за спиною став на місце, але він ще встиг почути, як Дін сердито огризнувся… Відчуваючи дедалі більшу радість. Гаррі крокував замком. Не треба було й скрадатися, бо ніхто не траплявся назустріч, але це його анітрохи не дивувало: цього вечора удача вела його за руку.
Звідки Гаррі знав, що треба йти саме до Геґріда, поясни ти він би не зміг. Було таке враження, що відвар чітко висвітлював лише кілька наступних кроків на його шляху: він не бачив кінцевого пункту призначення, гадки не мав, коли з'явиться Слизоріг, але знав, що це єдиний правильний шлях до здобуття спогаду. Вийшовши у вестибюль, Гаррі побачив, що Філч забув замкнути вхідні двері. Сяючи усмішкою, Гаррі розчинив їх навстіж, вдихнув запах свіжого повітря й трави і почав спускатися по сходах у вечірні сутінки.
На останній сходинці йому стрельнула думка, що добре було б по дорозі до Геґріда пройти повз овочеві грядки. Власне, це було не зовсім по дорозі, але Гаррі не сумнівався, що треба підкоритися цій примсі, тому негайно подався до грядок; там з радістю й без особливого подиву побачив професора Слизорога, який розмовляв з професоркою Спраут. Гаррі зачаївся за низеньким кам'яним муром, відчуваючи умиротворення й прислухаючись до розмови.
– …Дякую, Помоно, що знайшла час, - ввічливо говорив Слизоріг.
– Більшість фахівців погоджуються, що для кращого ефекту їх треба збирати в сутінках.
– Я згодна, - лагідно відповіла професорка Спраут.
–
Цього тобі вистачить?
– Цілком, цілком,-Слизоріг тримав снопик густолистих рослин.
– Тепер я матиму по кілька листочків для кожного третьокласника, та ще й залишиться трохи про всяк випадок - ану хтось переварить… ну, на все добре тобі і ще раз дуже дякую!
Професорка Спраут попрямувала в темряві до своїх оранжерей, а Слизоріг рушив просто туди, де стояв невидимий
Гаррі. Охоплений нестримним бажанням викрити себе, Гаррі відкинув плаща.
– Добрий вечір, пане професоре.
– Мерлінова борода, Гаррі, ти так мене налякав, - насторожено застиг Слизоріг.
– Як це ти вислизнув із замку?
– Здається, Філч забув замкнути двері.
– бадьоро пояснив Гаррі, задоволено відзначивши, як спохмурнів Слизоріг.
– Я на нього поскаржуся. Його більше цікавить дотримання чистоти, аніж безпеки… А чого ти тут, Гаррі?
– Через Геґріда, пане професоре.
– відповів Гаррі, відчуваючи, що зараз найкраще казати правду.
– Він дуже засмучений… але ви нікому не скажете, пане професоре? Не хочу, щоб у нього були неприємності…
Слизоріг був явно заінтригований.
– Ну, я не можу цього пообіцяти, -хрипко буркнув він.
– Але я знаю, що Дамблдор довіряє Геґрідові. як нікому іншому, тож я переконаний, що він не затіяв чогось жахливого…
– Отой велетенський павук, що був у нього вже багато років… що живу Лісі… що вмів розмовляти…
– До мене доходили чутки, що в Лісі живуть павуки акромантули.-тихо сказав Слизоріг, дивлячись на стіну темних дерев.
– То це таки правда?
– Так, - підтвердив Гаррі.
– Але цей павук, Араґоґ, пер ший, якого придбав колись Геґрід, учора помер. Геґрід у розпачі. Він хоче, щоб на похороні павука поруч ним хтось був, і я пообіцяв прийти.
– Зворушливо, зворушливо,- неуважно сказав Слизоріг, дивлячись великими зажуреними очима на далекі вогні Геґрідової хижі,-Але ж отрута акромантула дуже цінна… якщо цей звір помер недавно, то його отрута ще не висохла… авжеж, я не хотів би робити нічого бездушного, якщо Геґрід засмучений… але якби можна було якось роздобути хоч трошки… бо майже неможливо дістати отруту акромантула. поки він живий…
Слизоріг говорив наче сам до себе, не помічаючи Гаррі.
– …не зібрати отруту - це таке жахливе марнотратство… вона може коштувати сто ґалеонів за півлітра… якщо чесно, в мене зарплата така мізерна…
Тепер Гаррі знав, що робити.
– Ну.
– для переконливості ніби завагався Гаррі.- якби ви прийшли, пане професоре, то Геґрід був би дуже радий… знаєте, гідно попрощатися з Араґоґом…
– Аякже.
– зрадів Слизоріг. і очі його захоплено засяяли.
– Гаррі, я тобі ось що скажу: я забіжу візьму одну-дві пляшечки й підійду туди… пом'янемо бідолашного павука, вип'ємо за його… ну… не зовсім здоров я… але попрощаємося з ним після похорону, як годиться. І ще я поміняю краватку, бо ця занадто барвиста для такої оказії…
Він метнувся до замку, а Гаррі побіг до Геґріда. задоволений собою.
– Йой, ти прийшов.
– прохрипів Геґрід, коли відчинив двері й побачив перед собою Гаррі, що саме з'явився з-під плаща-невидимки.
– Так… а Рон і Герміона не змогли, - повідомив Гаррі.
– Вони передають тобі свої співчуття.
– Нічого… то нічого… Гаррі. він був би зворушений, як би знав, що ти тут будеш…
Геґрід заридав. Він зробив собі чорну нарукавну пов'язку з ганчірки, виквецяної ваксою для взуття; очі в нього набрякли, почервоніли й розпухли.
Гаррі співчутливо поплескав його по лікті, бо вище все одно не діставав.
– Де ми його поховаємо?-запитав він.
– У Лісі?
– Йой, та де там.
– заперечив Геґрід, витираючи сльози краєм сорочки.
– Інші павуки вже не підпустять мене до свого павутиння, коли там нема Араґоґа. Так виглядає, що вони мене не з'їли тілько тому, що він їм не велів того робити! Ти годен у таке повірити, Гаррі?
Найчесніше було б відповісти «так»; Гаррі відразу пригадав ту жахливу сцену, коли вони з Роном опинилися віч-на-віч з акромантулами: тоді не виникало ані найменшого сумніву, що тільки Араґоґ міг зупинити їх, щоб вони не зжерли Геґріда.
– Ніколи такого не було, щоб я не міг зайти в оту ділянку Лісу!
– похитав головою Геґрід.
– Було тяжко навіть за брати звідти Араґоґове тіло… вони зазвичай пожирають своїх мертвяків, розумієш… але я хтів файно його поховати… щоб усе було якось по-людськи…
Він знову заридав, і Гаррі ще раз поплескав його по лікті, кажучи при цьому (бо відвар підказував, що саме це треба зробити):
– Коли я сюди йшов. Геґріде, то зустрів професора Слизорога.
– Йой, то ти вскочив у халепу, га?-стурбовано глянув на нього Геґрід.
– Тобі не вільно бувати вечорами поза замком, я це знаю, се моя вина…