Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Ні-ні, коли він почув, куди я йду, то сказав, що теж хотів би прийти й віддати останні почесті Араґоґу.
– сказав Гаррі.
– Він, думаю, пішов перевдягтися у відповідний одяг… і ще він обіцяв принести пляшку, щоб пом'янути Араґоґа…
– Справді?-здивовано і водночас зворушено перепитав Геґрід.
– Се… се дуже файно з його боку, а також те, що він тебе не викаже. Я досі майже не мав якихось справ з Горацієм Слизорогом… а він, бач. приходить пом'янути Араґоґа… Араґодзько дуже би ся втішив…
Гаррі подумав, що Араґоґа насамперед утішила, б велика кількість їстівної плоті на кістках Слизорога, але промовчав, підійшов до заднього віконечка Геґрідової хатини й побачив там справді огидне видовище - величезного здохлого павучиська, що лежав на спині, виставивши скручені й переплетені лапи.
– Геґріде, то ми поховаємо його тут, у тебе на городі?
– Я си гадаю, що там, за гарбузами.
– здушеним голосом проказав Геґрід.
– Я вже си викопав… знаєш… могилку. Та й подумав, що варто сказати пару файних слів… згадати щось радісне…
Його голос затремтів і стих. Хтось постукав у двері, і він пішов відчиняти, висякавшись у свою хустинку-як-скатертинку. Слизоріг у жалобній чорній краватці і з пляшками в руках швиденько переступив поріг хатини.
– Геґріде, - почав він смутним голосом.
– Прийми моє співчуття у зв'язку з твоєю втратою.
– Йой, як то файно з твого боку, - розчулився Геґрід.
– Дуже тобі дєкую. І дєкую, що не покарав Гаррі…
– Мені таке й на думку б не спало, - сказав Слизоріг.
– Сумний вечір, сумний вечір… а де та бідолашна істота?
– Отамечки,-тремтячим голосом відповів Геґрід.
– То може… може тоді почнемо?
Вони втрьох вийшли на город за хатою. Місяць блідо поблискував крізь дерева, і в його сяйві, що зливалося зі світлом з Геґрідового вікна, було видно Араґоґове тіло, яке лежало на краю глибоченної ями біля триметрового насипу свіжовикопаної землі.
– Розкішно, - сказав Слизоріг, підходячи до павучої голови, з якої молочними більмами зирили в небо восьмеро очей і нерухомо поблискували під місяцем дві величезні зігнуті клешні. Гаррі здалося, ніби він почув дзенькіт пляшок, коли Слизоріг нахилився над клешнями, розглядаючи величезну волохату голову.
– Не кожен може оцінити, які вони файненькі, - розчулився Геґрід, дивлячись на Слизорогову спину, і з куточків його очей викотилися сльози.
– Я й не знав, Горацію, що тебе цікавлять такі створіння, як Араґоґ.
– Цікавлять? Шановний Геґріде, та я благоговію перед ними, - сказав Слизоріг, відходячи від тіла. Гаррі помітив, як блиснула пляшка, зникаючи в нього під плащем, але Геґрід, що знову витирав сльози, нічого не бачив.
– То що… почнемо церемонію похорону?
Геґрід кивнув і вийшов наперед. Підняв велетенського павука й перекинув його, тяжко крекнувши, в темну яму. Павук гепнувся на дно з жахливим хрускотом. Геґрід знову заплакав.
– Я розумію, тобі важко, бо ти його добре знав, - поспівчував Слизоріг і поплескав Геґріда по лікті, бо, як і Гаррі, вище не діставав.
– То, може, я скажу кілька слів?
«Мабуть, він вицідив з Араґоґа багато високоякісної от рути», - подумав Гаррі, бо Слизоріг мав надзвичайно вдоволений вигляд, коли підійшов до краю ями й прорік поволі й урочисто:
– Прощавай, Араґоже, павучий королю! Ті, хто тебе знав, ніколи не забудуть довгої й вірної дружби з тобою! Твоє тіло зітліє, але дух твій житиме в затишних, обплутаних павутинням закутках твого рідного Лісу. Нехай процвітають твої багатоокі нащадки, а твої побратими-люди хай знайдуть розраду й утішаться після трагічної втрати.
– Се було… се було… так файнесенько!
– заголосив Геґрід і впав на купу гною, розпачливо ридаючи.
– Та годі вже, годі, - примовляв Слизоріг; потім махнув чарівною паличкою - і величезна гора землі здійнялася вгору, а тоді з глухим гупанням засипала мертвого павука, утворивши ошатний могильний горб.
– Ходімо, чогось вип'ємо. Гаррі, візьми його з того боку… вставай, Геґріде… отак, дуже добре…
Вони посадили Геґріда в крісло за столом. Іклань, який під час похорону сидів, зіщулившись, у своєму кошику, тепер тихенько почалапав до них і, як завжди, поклав важку голову Гаррі на коліна.
Слизоріг відкоркував принесену з собою пляшку вина.
– Я їх усі перевірив, чи немає отрути, - запевнив він Гаррі, виливаючи майже всю першу пляшку в Геґрідів кухоль з відро завбільшки і подаючи його Геґрідові.
– Примусив одного ельфа-домовика продегустувати кожнісіньку пляшку після того, що сталося з твоїм бідолашним приятелем Рупертом.
Гаррі яскраво уявив собі Герміонине обличчя, якби вона почула про таку наругу над ельфами-домовиками, тому вирішив їй про це не казати.
– Це тобі, Гаррі… - приказував Слизоріг, розливаючи другу пляшку порівну в два інші кухлі.
– … а це мені. Ну, - підняв він високо свого кухля, - хай Араґоґові буде пухом земля.
– Хай буде пухом, - повторили разом Гаррі й Геґрід.
Слизоріг і Геґрід добряче хильнули зі своїх кухлів. А от Гаррі, якому фелікс-феліціс осявав кожен його наступний крок, знав, що не повинен пити, тому просто прикинувся, що відсьорбнув ковточок, і поставив кухля на стіл перед собою.
– Я виховував його з яєчка, знаєте, - скорботно сказав Геґрід.
– Він був такий мацюпусінький. коли тілько вилупився. Такий, як китайський мопсик.
– Малеча, - зронив Слизоріг.
– Я си тримав його в шкільній шафі, поки не… йой… Геґрідове обличчя потемніло, й Гаррі знав чому: Том Редл домігся, щоб Геґріда вигнали зі школи, звинувативши, що це він відчинив Таємну кімнату. Але Слизоріг його, здається, не слухав; він дивився на стелю, з якої звисали якісь мідні горщики, а також довге пасмо шовковистого білого волосся.
– Геґріде, це часом не волосся єдинорога?
– Еге ж, - байдуже підтвердив Геґрід.
– Вони, знаєш, зачіпаються за гілки хвостами й залишають це скрізь по Лісі…
– Але ж, дорогий друже, ти знаєш, скільки воно коштує?
– Я скріпляю ним пов'язки для ран, якщо якесь звірєтко покалічиться, - знизав плечима Геґрід.
– Йой, як воно помагає… дуже міцне, знаєш.
Слизоріг знову добряче приклався до кухля, а його очі уважно оглядали хатину в пошуках, як здогадувався Гаррі, нових скарбів, завдяки яким можна було б забезпечити себе чималими припасами настояного в дубових діжках меду, зацукрованих ананасів та оксамитових домашніх курток. Він підлив вина Геґрідові й собі, розпитуючи того про істот, які мешкають зараз у Лісі, і про те, як Геґрід примудряється за ними всіма пильнувати. Геґрід дуже розбалакався через випите спиртне та Слизорогову улесливу цікавість, перестав витирати очі й захопився довжелезною розмовою про розведення посіпачок.