Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– На, подивися?
– подав Гаррі цидулку Герміоні.
– О Господи, - зойкнула дівчина, швиденько її проглянула й передала Ронові, який читав, не вірячи своїм очам.
– Та він здуріві - сердито вигукнув Рон.
– Та почвара радила своїм родичам зжерти мене й Гаррі! Пропонувала їм почастуватися! А тепер Геґрід сподівається, що ми підемо оплакувати його жахливе волохате тіло!
– І це ще не все, - додала Герміона.
– Він просить, щоб ми вийшли з замку ввечері, хоч і знає, що заходи безпеки тепер посилені в мільйон разів, і якщо нас упіймають, то клопоту не обберешся.
– Ми вже його раз уночі відвідували, - нагадав Гаррі.
– Так, але не з такої ж оказії!
– не вгавала Герміона.
–
Ми часто ризикували, щоб допомогти Геґрідові, а тут… Араґоґ уже мертвий. Якби хоч треба було його рятувати…
– …то я тим паче не захотів би йти.
– твердо заявив Рон.
– Герміоно, ти його не бачила. Повір, смерть йому піде тільки на користь.
Гаррі забрав цидулку і глянув на чорнильні плями, що її вкривали. Це явно були сліди сліз, що рясно крапали на пергамент…
– Гаррі, навіть не думай іти, - сказала Герміона.
– Не варто за таке безглуздя заробляти покарання. Гаррі зітхнув.
– Та я знаю,- погодився він, - Мабуть, доведеться таки Геґріду ховати Араґога без нас.
– Поховає й сам.
– зраділа Герміона.
– Слухай, на уроці настійок майже нікого не буде, бо ми всі складаємо іспит… спробуй якось підкотитися до Слизорога!
– Думаєш, п'ятдесят сьома спроба закінчиться успішно?
– гірко всміхнувся Гаррі.
– Успішно, - раптом обізвався Роя.
– Гаррі, саме так… зроби, щоб вона закінчилася успішно!
– Що ти маєш на увазі?
– Скористайся відваром успіху!
– Роне, це ж… це ж те, що треба!
– просто очманіла Герміона.
– Аякже! І як я про це не подумала?
Гаррі витріщився на них обох.
– Фелікс-феліціс?
– нарешті пробурмотів.
– Не знаю… я його беріг…
– Для чого?
– поцікавився Рон.
– Гаррі, що може бути важливіше за цей спогад?-здивувалася Герміона.
Гаррі не відповів. Образ маленької золотистої пляшечки вже тривалий час бентежив його уяву; невиразні й розпливчасті задуми, пов'язані з розривом між Джіні та Діном, а також з Роновим чомусь радісним бажанням побачити її з новим залицяльником, зароджувалися в глибині! Його свідомості й виринали на поверхню хіба що в снах або в дрімотно-примарному стані на межі сну й пробудження…
– Гаррі? Ти з нами чи де?
– нагадала про себе Герміона.
– Що?… А, так, звичайно.
– відповів він, схаменувшись.
– Ну що ж. Якщо не зможу поговорити зі Слизорогом удень, то хильну фелікса і зроблю ще одну спробу ввечері.
– Так і вирішили, - зраділа Герміона, а тоді встала й виконала граціозний пірует.
– Місце… мужність… мудрість… - пробурмотіла вона.
– Ой, перестань, - попросив Рон, - мене й так уже нудить… швидше, заховай мене!
– Це не Лаванда!
– роздратовано сказала Герміона. коли Рон пірнув їй за спину, бо на подвір'ї з'явилася ще одна пара дівчат.
– Класно, - визирнув Рон з-за Герміониного плеча, щоб перевірити.
– Чого це вони такі невеселі?
– Це ж сестри Монтґомері, чого їм веселитися? Невже ти не чув, що сталося з їхнім меншим братом?
– здивувалася Герміона.
– Якщо чесно, то я не встигаю стежити, що діється з родичами всіх учнів.
– зізнався Рон.
– Таж на їхнього брата напав вовкулака. Подейкують, що їхня мама відмовилася допомагати смертежерам. Одне слово, хлопчикові було тільки п'ять років, і він помер у лікарні Святого Мунґа, його не змогли врятувати.
– Помер?
– приголомшено перепитав Гаррі.
– Але ж вовкулаки не вбивають, вони лише перетворюють людину на собі подібних!
– Іноді вбивають, - заперечив Рон з незвично суворим виразом.
– Я чув, що таке буває, коли вовкулаку заносить.
– А як звали того вовкулаку?
– швидко запитав Гаррі.
– Кажуть, то був Фенрір Ґрейбек, - відповіла Герміона.
– Я так і знав… це маньяк, якому подобається нападати на дітей; мені про нього розповідав Люпин!
– сердито пояснив Гаррі.
Герміона суворо на нього зиркнула.
– Гаррі, ти повинен добути спогад, - сказала вона.
– йдеться про те, щоб зупинити Волдеморта. Усі нинішні жахіття-на його совісті…
Угорі на замку пробамкав дзвін, і Герміона з Роном злякано підхопилися.
– Усе буде добре, - підбадьорив їх Гаррі, коли вони по бігли до вестибюлю, де збиралися учні, що мали складати іспит явлення.
– Ні пуху!
– І тобі теж!-багатозначно глянула Герміона на Гаррі. І він повернув до підвалів.
Пополудні на уроці настійок було тільки троє учнів: Гаррі. Ерні та Драко Мелфой.
– Замолоді ще, щоб являтися?-добродушно поцікавився Слизоріг.
– Не виповнилося сімнадцяти?
Усі захитали головами.
– Ну, що ж.
– бадьоро сказав Слизоріг, -якщо нас так мало, то трошки розважимося. Зваріть мені щось таке кумедне!
– Добра думка, пане професоре,-по-підлабузницькому вигукнув Ерні, потираючи руки. А от Мелфой, навпаки, навіть не всміхнувся.
– А що ви маєте на увазі під «кумедним»?
– роздратовано запитав він.
– Здивуйте мене чимось,-безтурботно відказав Слизоріг.
Мелфой невдоволено розгорнув «Прогресивну методику зіллєваріння». Увесь його вигляд свідчив, що для нього цей урок - марно згаяний час. Дивлячись на нього поверх свого підручника, Гаррі думав, що Мелфой, безперечно, волів би провести цей час у кімнаті на вимогу.
Це йому здавалося, чи Мелфой, як і Тонкс, почав худнути? Він був блідий, шкіра мала сіруватий відтінок, мабуть, тому, що останнім часом він нечасто бачив денне світло. Але в ньому зовсім не відчувалося самовдоволення, збудження або зверхності; де й ділося те чванство, що переповнювало його в «Гоґвортському експресі», коли він відверто вихвалявся завданням, яке йому доручив Волдеморт… з цього, подумав Гаррі, можна зробити лише один висновок: те загадкове завдання виконується погано.