Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Я знаю.
– сказала Тонкс.
– Його там немає. Мабуть, знову кудись подався.
– Справді?
– перепитав Гаррі, обережно ставлячи на підлогу підбиту ногу.
– А ти часом не знаєш, куди він зникає?
– Не знаю,-відповіла Тонкс.
– А навіщо ти хотіла його бачити?
– Та нічого особливого, - пояснила Тонкс, машинально смикаючи рукав мантії, - просто поцікавитись, чи він знає, що відбувається… ходять різні чутки… людей калічать…
– Я знаю, про це писали в газеті, - підтвердив Гаррі.
– Той маленький хлопчик, що намагався вбити діда й бабу…
– «Віщун» незрідка відстає від подій, - урвала Тонкс, яка його майже не слухала.
– Ти останнім часом не отримував листів від кого-небудь з Ордену?
– Мені ніхто з Ордену не пише, - відповів Гаррі.
– Принаймні, відколи Сіріус…
Він побачив у неї на очах сльози.
– Вибач.
– незграбно пробурмотів він.
– Тобто… я теж за ним сумую…
– Що?
– перепитала Тонкс, немовби його не чула.
– Ну… бувай, Гаррі…
Вона різко розвернулася й пішла по коридору назад, а Гаррі розгублено дивився їй услід. За хвилину-дві він знову натяг плаща-невидимку й поновив спроби проникнути в кімнату на вимогу, але робив це якось без натхнення. Урешті-решт порожнеча в шлунку і згадка, що Рон і Герміона швидко повернуться на обід, примусила його припинити ці спроби й покинути коридор Мелфоєві, який, мабуть, боятиметься вийти з кімнати ще кілька годин.
Коли він увійшов до Великої зали, Рон і Герміона вже доїдали обід,
– Мені вдалося… тобто певною мірою!
– радісно повідомив Рон відразу, щойно помітив Гаррі.
– Я мав явитися біля кав'ярні мадам Падіфут, трошки проскочив, залетів аж до Скривеншафта. але я все ж перемістився!
– Молодець.
– похвалив Гаррі.
– А в тебе, Герміоно, як пішло?
– Ой, та в неї все, як завжди, бездоганно, - Рон не дав Герміоні й рота розкрити.
– Бездоганна мудрагельність, марудність і малодушність, чи що там у дідька, за три «М»… Ми ще забігли чогось випити в «Три мітли», і ти б чув, що про неї казав Тваньрос… Я здивуюся, якщо він незабаром не запропонує їй руку й серце…
– А в тебе що?-запитала Герміона, не слухаючи Рона, - Ти увесь цей час простовбичив біля кімнати на вимогу?
– Угу, - зізнався Гаррі, - І знаєш, кого я там зустрів? Тонкс.
– Тонкс?-одночасно здивувалися Рон і Герміона.
– Так. Каже, що прийшла відвідати Дамблдора…
– Якщо хочете знати, - сказав Рон, коли Гаррі переповів свою розмову з Тонкс, - вона трохи схибнулася. Не може отямитися після того, що сталося в міністерстві.
– Це якось дивно.
– чомусь стривожилася Герміона.
– Вона мала б охороняти школу, чого це вона раптом покинула пост і прийшла побачитися з Дамблдором. якщо його немає в школі?
– Я тут подумав.
– вагаючись, сказав Гаррі. Було якось дивно висловлювати це припущення: воно більше пасувало б Герміоні, аніж йому, вам не здається, що вона могла… знаєте… закохатися в Сіріуса?
Герміона глянула на нього круглими від подиву очима.
– Чого тобі таке спало на думку?
– Не знаю, - стенув плечима Гаррі.
– але вона ледь не розридалася, коли я згадав його ім'я… а ще її патронує тепер великий і чотирилапий… я так подумав, чи не став він… знаєте… ним.
– Цікава думка, - замислилася Герміона.
– Але я все одно не розумію, навіщо їй було йти в замок для зустрічі з Дамблдором? Якщо вона справді лише заради цього тут з'являлася…
– А що я вам казав?
– промугикав Рон з набитим ротом.
– Вона стала трохи дивна. Розгубилася. Жінки, - велемудро прорік він Гаррі.
– їх легко засмутити.
– Проте, - глузливо сказала Герміона, струснувшись від роздумів, - навряд чи можна знайти жінку, яка б сиділа півгодини набурмосена лише тому, що мадам Розмерту не розсмішив її анекдот про відьму, цілителя та мімбулус мімблетонію.
Рон надувся як індик.
– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ-
Після похорону
Над вежами замку дедалі частіше з'являлися клаптики ясно-синього неба, але ці ознаки наближення літа не поліпшували настрою Гаррі. Він зазнав невдачі і в спробах з'ясувати, що таємно робить Мелфой, і в намаганнях зав'язати зі Слизорогом розмову, яка могла б якось спонукати професора поділитися тим спогадом, що він його тлумив у собі вже десятки років.
– Востаннє тобі кажу, забудь про Мелфоя, - наполегливо нагадала Гаррі Герміона.
Вони сиділи втрьох після обіду в сонячному закутку подвір'я. Герміона і Рон тримали в руках брошурки Міністерства магії «Поширені помилки явлення і як їх уникати», бо мали сьогодні складати іспити з явлення, та ці брошурки чогось не дуже заспокоювали їм нерви. Рон здригнувся й заховався за Герміоною, коли з-за рогу вийшла якась дівчина.
– Це не Лаванда, - втомлено зітхнула Герміона.
– Ой, добре, - зрадів Рон.
– Гаррі Поттер?
– запитала дівчина.
– Мене попросили передати тобі оце.
– Дякую.
У Гаррі обірвалося в грудях, коли він узяв маленький сувійчик пергаменту. Дівчина відійшла, а він буркнув:
– Але ж Дамблдор казав, що в нас не буде уроків, доки я не здобуду той спогад!
– Може, він хоче перевірити, як у тебе справи?
– припустила Герміона, поки Гаррі розгортав сувій; однак замість Дамблдорового вузенького похилого почерку він побачив незграбні закарлючки, що їх було важко розібрати ще й тому, що чорнило на пергаменті в кількох місцях розпливлося, позалишавши великі плями.
Дорогесенькі Гаррі, Роне й Герміоно!
Учора вночі помер Араґоґ. Гаррі й Роне, ви його бачили і знаєте, який він був файненький. Герміоно, я знаю, що він би тобі сподобавси. Я красненько вам би подякував, якби ви нині прийшли на похорон. Я планую зробити се в надвечір'я, то була найулюбленіша його пора. Я знаю, що вам не можна так пізно ходити, але ви можете скористатися плащем-невидимкою. Не
турбував би вас, але мені самому буде тяжко. Геґрід.