Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Я б не відмовився, - відповів Волдеморт.
– Дорога була далека.
Дамблдор підвівся і підійшов до шафи, у якій тепер три мав сито спогадів, але тоді там було повно-повнісінько пляшок. Подав Волдемортові келих з вином, налив і собі, а тоді повернувся у своє крісло.
– Отже, Томе… чим я заслужив на таку приємність? Волдеморт, потягуючи вино, відповів не відразу.
– Мене вже не називають Том,-сказав нарешті він.
– Тепер я відомий під ім'ям…
– Я знаю, під яким ім'ям ти відомий, - чемно всміхнувся Дамблдор.
– Але для мене ти назавжди залишишся Томом Редлом. Нас часто дратує у старих учителях, що вони не забувають, з чого починали їхні вихованці.
Він підняв келих, мовби п'ючи за Волдеморта; той залишався незворушним.
Проте Гаррі відчув, що атмосфера в кімнаті трохи змінилася: Дамблдорова відмова вживати обране Волдемортом ім'я сприймалася як заборона Волдеморту диктувати умови зустрічі, і Гаррі бачив, що Волдеморт саме так це й зрозумів.
– Я здивований, що ти так довго тут тримаєшся, - сказав Волдеморт після короткої паузи.
– Мені завжди було цікаво, чому такий чаклун, як ти, ніколи не мав бажання покинути цю школу.
– Бо для такого чаклуна, як я, - відповів Дамблдор, усміхаючись.
– немає нічого важливішого, ніж передавати древні знання, формувати й відточувати юну свідомість. Якщо я не помиляюся, тебе теж колись вабила роль учителя.
– І зараз вабить, - відповів Волдеморт.
– Я просто дивувався, чому ти… до тебе так часто звертаються за порадами з міністерства, тобі, здається, двічі пропонували посаду міністра…
– Якщо точніше, то тричі, - виправив Дамблдор.
– Але міністерська кар'єра мене ніколи не приваблювала. І знову, мені здається, в цьому ми схожі.
Волдеморт без посмішки кивнув головою і відпив ще ковточок вина.
Дамблдор не порушував мовчанки, що запала між ними, але з доброзичливим виглядом чекав, коли заговорить Волдеморт.
– Я повернувся, - сказав той за якийсь час, - пізніше, мабуть, ніж цього очікував професор Діпіт… однак я по вернувся, щоб знову попросити те, чого не зміг отримати тоді через мій, за його словами, надто юний вік. Я при йшов попросити в тебе дозволу повернутися в цей замок, щоб стати вчителем. Ти, мабуть, знаєш, що я багато чого бачив і багато чого здійснив після того, як звідси пішов. Я можу показати й розказати твоїм учням таке, чого вони не навчаться від жодного іншого чаклуна.
Дамблдор довго дивився на Волдеморта поверх келиха, перш ніж знову заговорив.
– Так, я знаю, що ти багато чого бачив і багато чого здійснив після того, як звідси пішов, - спокійно погодився він.
– Чутки про твої діяння, Томе, дійшли до твоєї старої школи. Мені б не хотілося вірити, що вони правдиві бо дай наполовину.
На Волдемортовім обличчі не ворухнувся жоден м'яз, коли він прорік:
– Велич викликає заздрість, заздрість породжує злобу, злоба плодить брехню. Ти мав би це знати, Дамблдоре.
– То ти називаєш «величчю» те, що робиш?-делікатно запитав Дамблдор.
– Безперечно, - відповів Волдеморт. і його очі спалахнули червоним полум'ям.
– Я експериментував; я бував на межі й сягав чарами туди, де ніхто ще не наважувався бувати…
– Певними чарами.
– спокійно виправив його Дамблдор.
– Певними, Бо є такі чари, щодо яких ти залишаєш ся… вибач мені… цілковитим неуком.
Волдеморт уперше посміхнувся. Це був глузливий ви щир, зловісний оскал-гірший за найлютіший погляд.
– Давня суперечка, - м'яко сказав він.
– Одначе, Дамблдоре. я ще не бачив підтверджень твого припущення, що любов могутніша за мої чари.
– Можливо, ти не там шукав?
– припустив Дамблдор.
– А де ж знайти краще місце для моїх пошуків, ніж тут,
у Гоґвортсі?
– запитав Волдеморт.
– Дозволиш мені по вернутися? Дозволиш мені поділитися своїми знаннями з учнями? Я пропоную тобі себе і свій талант. Я в твоєму розпорядженні…
Дамблдор підняв брови.
– А що буде з тими, хто зараз у твоєму розпорядженні? Що станеться з тими, хто називає себе… ходять такі чутки… смертежерами?
Волдеморт, як помітив Гаррі, не сподівався, що Дамблдор про це знає; Волдемортові очі знову спалахнули червоним, а щілинки-ніздрі сіпнулися.
– Мої друзі, - сказав він після секундної паузи.
– робитимуть свою справу й без мене.
– Я радий, що ти вважаєш їх друзями, - сказав Дамблдор.
– Бо в мене склалося враження, що вони твої слуги.
– Ти помиляєшся, - заперечив Волдеморт.
– Отже, якщо я вирішу відвідати сьогодні «Кабанячу голову», то не побачу там, як їхня компанія… Нот, Розьє, Мульцибер, Дологов… чекає твого повернення? Справді вірні друзі, якщо в такий сніг серед ночі забралися так далеко лише для того, щоб побажати тобі успіху у спробі здобути посаду вчителя.
Поза сумнівом. Волдемортові було неприємно довідатися, що Дамблдор детально знає, з ким він подорожує; однак він блискавично опанував себе.
– Ти, як завжди, всезнаючий, Дамблдоре.
– Та ні, просто товаришую з тамтешнім шинкарем, - просто сказав Дамблдор.-А зараз, Томе…
Дамблдор поставив порожнього келиха й випростався в кріслі, склавши докупи в характерному жесті кінчики пальців.
– …поговорімо відверто. Чому ти прибув серед ночі, оточений посіпаками, проситися на роботу, якої, як ми з тобою знаємо, ти зовсім не прагнеш?
Волдеморт зобразив холодне здивування.
– Роботу, якої не прагну? Та навпаки, Дамблдоре, я на віть дуже її прагну.
– Так, ти прагнеш повернутися в Гоґвортс, але не хочеш бути вчителем - так само, як не хотів ним бути у вісімнадцять років. Чого тобі треба. Томе? Хоч раз попроси відверто.
Волдеморт посміхнувся.
– Якщо не хочеш давати мені роботу…
– Та вже ж не хочу, - підтвердив Дамблдор.
– І не сумніваюся, що ти цього й очікував. Проте ти прийшов, ти попросив, а отже, ти маєш якусь мету.