Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Чудово, мадам, - пискнула Гокі.
Гаррі припустив, що в Гокі був записаний у контракті обов'язок брехати у відповідь на такі запитання, бо Гепзібу Сміт аж ніяк не можна було назвати привабливою.
Задзенькав дзвінок біля дверей і ельфиня та її господиня аж підскочили.
– Швидше, Гокі. швидше, він уже тут!
– крикнула Гепзіба, й ельфиня подріботіла з кімнати, такої захаращеної різними речами, що важко було уявити, як можна ступи ти хоч крок і не звалити щонайменше десяток предметів: там були шафи, напхані лакованими скриньками, стелажі.
заставлені
Ельфиня-домовичка повернулася за кілька хвилин у су проводі стрункого юнака, в якому Гаррі легко впізнав Волдеморта. Той був у простому чорному костюмі, мав трохи довше, ніж у школі, волосся й запалі щоки, але все це йому личило: він здавався ще вродливішим, ніж колись. Волдеморт перетнув захаращену кімнату з упевненістю, що свідчила про неодноразові попередні візити, і низько схилився над пухкенькою ручкою Гепзіби, ледь торкнувшись її вустами.
– Я вам приніс квіти, - сказав він тихо, витворюючи з нічого букет троянд.
– Ох ти бешкетник!-пискнула стара Гепзіба, хоч Гаррі помітив заздалегідь поставлену на столику біля неї порожню вазу.
– Ти балуєш літню даму, Томе… сідай, сідай… де Гокі…ага…
Ельфиня-домовичка вбігла до кімнати з тацею маленьких тістечок, яку поставила біля ліктя господині.
– Пригощайся, Томе, - запропонувала Гепзіба, - я ж знаю, що ти любиш мої тістечка. То як справи? Щось ти блідий. Забагато працюєш у тій крамниці, я вже сто разів тобі казала…
Волдеморт усміхнувся для годиться, й Гепзіба теж манірно вишкірилася.
– То яку ти цього разу вигадав причину для візиту?
– запитала вона, кокетливо кліпаючи віями.
– Містер Берке хоче запропонувати кращу ціну за панцир ґоблінської роботи, - пояснив Волдеморт.
– П'ятсот ґалеонів, на його думку, це дуже справедливо…
– Стривай, стривай, не так швидко, бо я подумаю, що ти тут лише заради моїх дрібничок!
– закопилила губки Гепзіба.
– Мене сюди заради них і прислали, -спокійно промовив Волдеморт.
– Я ж лише вбогий помічник, мадам, і мушу виконувати, що мені накажуть. Містер Беркс звелів довідатись…
– Ох. містер Беркс! Та ну його!
– махнула ручкою Гепзіба.
– Я покажу тобі таке, чого містерові Берксу не показувала ніколи! Томе, ти вмієш тримати язика за зубами? Обіцяєш не казати містерові Берксу, що в мене це є? Він од мене не відчепиться, якщо довідається, що я тобі це показувала; а я цю річ не продам Берксові. та й нікому не продам! Але ти, Томе, зможеш оцінити її за історичну цінність, а не за те, скільки ґалеонів вона коштує…
– З радістю подивлюся все, що мені покаже пані Гепзіба, - сказав Волдеморт, і Гепзіба знову захихотіла, як дівчинка.
– Я попросила Гокі знайти… Гокі, ти де? Я хочу показати містерові Редлу наш найцінніший скарб… власне кажучи, принеси їх обидва…
– Несу, мадам, - пискнула ельфиня-домовичка, і Гаррі побачив дві шкіряні коробочки, одну на одній, що перетинали кімнату немовби за власним бажанням, хоч він і знав, що їх тримає над головою крихітна ельфиня, пробираючись між столиками, пуфиками й підставками для ніг.
– Ось, - зраділа Гепзіба, забираючи в ельфині коробочки, ставлячи їх собі на коліна й готуючись відкрити ту, що лежала зверху, -думаю. Томе, що тобі це сподобається… ох, якби мої родичі довідалися, що я тобі це показую… вони вже дочекатися не можуть, коли воно потрапить їм у руки!
Вона відкрила накривку. Гаррі підійшов трохи ближче, щоб роздивитися, й побачив маленьку золоту чашечку з двома вишуканими ручками.
– Томе, чи ти знаєш, що це таке? Візьми в руки, подивись уважно!-прошепотіла Гепзіба, а Волдеморт простяг руку з довжелезними пальцями, взяв чашечку за ручку й вийняв з шовкової тканини, в яку та була загорнута. Гаррі здалося, що він помітив у його очах червоний блиск. Пожадливий вираз його обличчя дивним чином віддзеркалювався на лиці Гепзіби, з тією лише відмінністю, що вона спрямувала пожадливий погляд своїх крихітних очиць не на чашечку, а на вродливого юнака.
– Борсук, - пробурмотів Волдеморт, розглядаючи вигравіювану на чашці тваринку.
– То це належало…
– Гельзі Гафелпаф, про що ти й сам добре знаєш, розумнику!
– Гепзіба нахилилася вперед, аж затріщав корсет, і грайливо вщипнула його за впалу щоку.
– Хіба я не казала, що ми далекі родичі? Про це з покоління в покоління переказували в моїй родині. Чудова річ, правда? А ще й наділена могутніми силами, хоч я їх так до ладу й не випробовувала, я її тільки надійно зберігаю…
Вона забрала чашечку з довгих Волдемортових пальців і акуратно поклала назад у коробочку, причому так ретельно й обережно її там умощувала, що навіть не помітила, як по Волдемортовому обличчі ковзнула тінь, коли він мусив віддавати чашку.
– Ну от, - радісно сказала Гепзіба, - а де ж та Гокі? О, так… ти ж тут… забери, Гокі…
Ельфиня слухняно взяла коробку з чашечкою, а Гепзіба глянула на плоскішу коробочку, що лишилася в неї на колінах.
– Думаю. Томе, це тобі сподобається ще більше, - про шепотіла вона.
– Нахилися, хлопче, щоб краще бачити… авжеж. Беркс знає, що я ним володію, бо саме в нього я його й купила, але тепер, я не сумніваюся, він мріє знову ним заволодіти, коли мене не стане…
Вона клацнула точеною філігранною защіпкою й підняла накривку. Там на гладенькому малиновому оксамиті лежав важкий золотий медальйон.
Цього разу Волдеморт простяг руку, не чекаючи запрошення, і підніс медальйон до світла, щоб уважно його роз глянути.
– Слизеринів знак.
– тихенько сказав він, дивлячись, як виграє світло на вишукано оздобленій літері "С".
– Саме так!
– вигукнула Гепзіба; її захопило те, як зачаровано дивився Волдеморт на медальйон.
– Я заплатила за нього високу ціну, але просто не могла випустити з рук. Такий неймовірний скарб! Я просто мусила мати його у своїй колекції. Беркс його, очевидно, купив у якоїсь нещасної, а та, мабуть, десь украла, гадки не маючи про його справжню вартість…