Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
Волдеморт звівся на ноги. Він уже зовсім не був схожий на Тома Редла; обличчя його пашіло люттю.
– То це останнє твоє слово?
– Останнє, - теж підвівся Дамблдор.
– Тоді нам більше нема про що говорити.
– Нема, - погодився Дамблдор, і його обличчя оповив глибокий смуток.
– Давно минув той час, коли я ще міг налякати тебе палаючою шафою й примусити розплатитися за твої злочини. А якби я цього хотів. Томе… як би я хотів…
Ще мить, і Гаррі закричав би, попереджаючи Дамблдора: він був упевнений, що Волдемортова рука смикнулася до кишені з чарівною паличкою; але ця мить минула, Волдеморт повернувся спиною, вийшов і двері за ним зачинилися.
Гаррі відчув, як Дамблдорові пальці знову стиснули його руку, й за кілька секунд вони вже стояли у тім самім кабінеті, лише на підвіконні не було снігу, а Дамблдорова рука знову була чорна й нежива.
– Навіщо?
– одразу запитав Гаррі, дивлячись Дамблдорові у вічі.
– Навіщо він приходив? Ви про це дізналися?
– Маю певні здогади, - відповів Дамблдор.
– але не більше.
– Які здогади, пане директоре?
– Розкажу тобі, Гаррі, тоді, як здобудеш отой спогад професора Слизорога, - сказав Дамблдор.
– Коли мати меш цю останню частинку складанки, все, сподіваюся, стане ясно… нам обом.
Гаррі аж кипів з цікавості, і хоч Дамблдор уже підійшов до дверей і відчинив їх йому, він не зразу зрушив з місця.
– Пане директоре, він що - знову хотів отримати по саду вчителя захисту від темних мистецтв? Він не сказав…
– Безперечно, він цілився саме на цю посаду - відповів Дамблдор.
– Наслідки нашої короткої зустрічі це тільки підтвердили. Бачиш, після того, як я відмовив у цій посаді Лордові Волдеморту, жоден учитель захисту від темних мистецтв не втримався в нашій школі більше як рік.
– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ -
Незнаходжувана кімната
Увесь наступний тиждень Гаррі сушив собі голову, як переконати Слизорога поділитися з ним справжнім спогадом, однак жодної геніальної думки мозкові хвилі не принесли, тож він знову взявся за те, чому присвячував найбільше часу, коли бував розгублений: за перечитування підручника настійок-у надії, що Принц нашкрябав там на полях щось корисне, як це досі бувало багато разів.
– Ти там нічого не знайдеш, - твердо заявила Герміона у неділю пізно ввечері.
– Не починай, Герміоно, - сказав Гаррі.
– Якби не Принц, Рон тут зараз не сидів би.
– Сидів би, якби ти уважно слухав Снейпа ще в першому класі, - не здавалася Герміона.
Гаррі пропустив її зауваження повз вуха. Він щойно знайшов закляття («Сектумсемпра!»), нашкрябане над інтригуючою приміткою «Для ворогів», і йому аж свербіло його випробувати, але на очах у Герміони такого не зробиш. Тому він нишком загнув кутик потрібної сторінки.
Друзі сиділи біля каміна у вітальні; там уже нікого не було, крім кількох колег-шестикласників. Трохи раніше тут панував гамір, коли всі повернулися з вечері й побачили на дошці оголошень нове повідомлення про дату іспиту з явлення. Ті, кому вже виповнилося або мало ви повнитися сімнадцять років у день іспиту, двадцять першого квітня, могли записатися на додаткові тренування, що мали відбуватися (під посиленим наглядом) у Гоґсміді.
Рон запанікував, коли прочитав оголошення; він досі не опанував явлення й боявся, що провалить іспит. Герміона, котрій уже двічі вдалося явитися, була трохи впевненіша, а Гаррі, якому виповнювалося сімнадцять аж за чотири місяці, все одно не мав права складати іспити, незалежно від того, готовий він був би до них чи ні.
– Зате ти вмієш являтися!
– нервово буркнув Рон.
– У липні складеш запросто!
– Мені лише раз це вдалося, - нагадав Гаррі; на мину лому уроці він нарешті спромігся зникнути і знову матеріалізуватися всередині свого обруча.
Згаявши море часу на те, щоб побідкатися через своє невміння являтися, Рон тепер квапився закінчити складнючий реферат для Снейпа; Гаррі й Герміона вже його написали. Гаррі не сумнівався, що отримає за нього низьку оцінку, бо він не погоджувався зі Снейпом щодо найкращих методів боротьби з дементорами, але його це не тур бувало: усі його думки зараз були про Слизорогів спогад.
– Кажу тобі, Гаррі, що той дурний Принц тобі не допоможе!
– підвищила голос Герміона.
– Примусити когось зробити те, що ти хочеш, можна лише закляттям «Імперіус», але воно заборонене…
– Я це знаю, дякую, - буркнув Гаррі, не зводячи очей з книжки.
– Тому я й шукаю щось інше. Дамблдор казав, що сироватка правди тут не подіє. Має бути щось інше - якесь зілля чи закляття…
– Ти йдеш не тим шляхом, - не вгавала Герміона.
– Дамблдор каже, що лише ти можеш здобути той спогад. Це означає, що ти єдиний можеш переконати Слизорога. Отже, підсипати йому зілля не треба - це міг би зробити хто завгодно…
– Як правильно писати «збройний»?
– запитав Рон, щосили трусячи пером і дивлячись у пергамент.
– Це ж не може бути «3… А… Д…»
– Ні, не може,-підсунула до себе Ронів реферат Герміона.
– І «оракул» теж починається не з літер «С… Р… А…». Що це в тебе за перо?
– Самозвіряльне перо від Фреда й Джорджа… але, мабуть, чари вже вивітрились…
– Мабуть, - показала Герміона на назву реферату,-бо треба було писати про те, як подолати дементорів. а не «туалеторів». і я не пригадую, щоб ти міняв ім'я й прізвище на «Руні Ввазусруні».
– Ой!
– приголомшено глянув Рон на свій пергамент.
–
Тільки не кажи, що доведеться все переписувати!
– Усе нормально, ми це виправимо, - підсунула Герміона до себе реферат і вийняла чарівну паличку.
– Я люблю тебе, Герміоно.
– сказав Рон. падаючи на крісло і втомлено тручи очі.
Герміона ледь-ледь зашарілася й сказала: -Дивися, щоб Лаванда не почула.
– Не почує, - буркнув собі під ніс Рон.
– Або й почує… і порве зі мною…
– Чому ти сам з нею не порвеш, якщо так цього хочеш?- здивувався Гаррі.