Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Потім спинилась. I сказала — чи Прудивусові, а чи старому Потребі:
— Перекажіть на той бік, за озеро, що однокрилівці сьогодні бойовище розпочнуть лише надвечір. Але… воювати не зможуть.
Та й пішла.
Лицедій, Тиміш Прудивус, задумливо дивився вслід. Почухував, де й досі ще свербіло від стусанів, що їх надавала йому рідна сестра цієї Химочки. I шепотів:
— Історія повторюється.
— Про що це ти? — не зрозумів старий козак.
— Знов — рука Єви. Знов і знов! Диявольська помана. Яблуко. Спокуса…
— I швидка Настя? — колишучи дитину,
— Ні. В історії жіночих спокушань, спрямованих на правнуків Адама… ні, ні! Впливу бігунки… ще не було!
15
— Ходім! — сказав спудеєві Потреба.
— Чого так раптом? — спитав Прудивус. — Треба б трішки тут перечекати, бо як побачать зараз однокрилівці, що ми йдемо в той бік, до озера…
— Хіба не чув, що сказала ця Хима? Попередити наших… Треба поспішати!
— Треба то й треба, — погодився Тиміш, підвівся, знову наклав був собі на голову рейтарський шолом, але той так розпікся проти сонця, що лицедій мало не пожбурив його в кущі калини, та по дорозі знову хтось наближався до них, і Прудивус миттю перетворився на рейтара.
Назустріч ішла якась жінка з дитиною, і Потреба з лицедієм перезирнулися.
— Попросимо й цю? — спитав Тиміш Прудивус. — Нехай погодує?
— Чи не занадто часто?
— Хтозна…
— Спить же мале. Хоч, правда, на дорогу треба б…
— Та треба б!
I вони вже хотіли були звернутися, навчені гірким досвідом, обережненько й недвозначно, з гречним до жінки проханням.
Та вона й сама, наблизившись і не помітивши під кущем старого над дитиною, звернулась до самотнього рейтара:
— Красунчику, агов! — Чого тобі?
— А я тебе боюсь!
— Чого б то?
— Як же такого воїна й не боятись!
— Хіба вже я такий страшний?
— Ти дуже милий, мій грізний хорошунчику. Але бог знає, що в тебе на мислі!
— Нічогісінько.
— А все-таки боюсь… щоб ти мене, німчику, бува, не зачепив.
— Навіщо ти мені!
— Все, пане рейтаре, може статися! — і вона зазивно повела плечем.
— Так ти ж — із дитям! — здивувався Прудивус.
— Ет! Дарма! — пускаючи бісики, сказала молодиця. — Дитиночку я покладу.
— Оце ти вже й готова?
— Хіба ж молодичка — негарна?
— Гарна з біса молодичка, — явно шкилюючи, підморгнув Прудивус.
— То чого ж?
— Пожартував би — та гріх, пісний нині день, понеділок.
— Вівторок завтра буде! А така молодичка — чи буде ж?
— Отака німецька помийниця?! — гарикнув Прудивус і спересердя сплюнув. — Шльондра ти, а не молодиця! Мандрьоха! Потіпаха!
— Оце я?! — здивувалась завжди й на все готова жіночка. — Я ж — тільки до тебе!
— Але ж — я німець!. — Несправжній!
— Чому ти так думаєш? — зацікавився Прудивус та й зовсім вийшов з ролі, забувши про всі німецькі штуки, які йому варто було б викидати в такім скрутнім становищі.
— Справжній німчин, коли б я припала до вподоби, мерщій узяв би мене. Коли б не сподобалась, побив би мене. А ти тільки лаєшся! Шльондра, мандрьоха й потіпаха, хіба це німецькі слова?! — і хвойда заспішила геть і, видно, не без наміру
— Ходімо звідси! — потяг спудея в другий бік старий Потреба.
Через яку часину обидва вони, з дитям на руках та з Песиком Ложкою попереду, знову вступили на хистку потаємну стежину, що мала їх привести через болота — на той бік озера, до Мирослава, з усіх боків обложеного військом пана гетьмана.
16
По тих самих болотах никала того ранку і Ярина з трьома подругами з міської дівочої сторожі.
Чигаючи на ворога, нишпорили вони й по всіх закапелках міста.
По гаях та лісочках довкола Мирослава.
По заростях калинових.
Останніми днями в городі більше та більше з'являлось ворожих під'юджувачів та підштрикувачів, що сіяли серед оборонців Долини всякі страхи та брехні, і Лукія з Яриною те ставили собі на карб, бо хто ж, як не вони, мусили б усіх отих відвідачів та шептунів хапати, заки вони перейдуть межу Долини.
Ярина Подолянка в той день була заклопотана й невесела, а може, ще й хвора після огневиці.
Все, що коїлося з нею в Європі — в Римі, в Мадріді, в Парижі, в Амстердамі, все те тяглося за нею й сюди, на Вкраїну…
Спроба гетьмана Однокрила викрасти її, покіль вона жила з півроку в своєї хрещеної матері, на Поділлі… Потім якийсь монах-домініканець, котрий з'являвся на хуторі в хрещеної. I поява в Мирославі того чепуристого шляхтича, Оврама Роздобудька. I нахабний лист Гордія Пихатого — з обіцянкою зняти облогу, якщо мирославці видадуть йому (тобто самому Римові) її духівника та визволителя, вітця Ігнатія, старого Гната Романюка, а заразом і її саму, панну Подолянку, котра була їм навіщось потрібна аж-аж…
Але… навіщо?
Чого вони на неї так полюють?
Чого впадають?
Чого їм тра від неї, нерозумної дівчини? Так, так, дурної та безголової, необачної дурепи, бо ж не може вона збагнути, що за прокляття тяжіє над її головою!
17
Коли батька її, полковника Прилюка, побратима й зятя Мелхиседекового (тобто чоловіка його рідної сестри), посланого на перемови до Варшави, панове-ляхи схопили й катували, а потім віддали до інквізиції, де він і сконав лютою смертю, про що можна й тепер прочитати в польських хроніках, — її саму, Ярину, того ж року, ще маленьку, приховавши смерть її батька, домініканські ченці викрали в рідної неньки й завезли світ за очі, кудись аж за Мадрід, і там замкнули в жіночий кляштор.
її не мучили, як батька.
Не катували.
Не морили й тяжкою працею.
її виховували: панною, шляхтянкою, щирою католичкою.
Щоб вона не забула свою Україну, черниці докладали всіх сил, бо ж панні перегодом належало повернутись додому, повернутись підступним знаряддям католицької церкви.
Дівчині прищеплювали презирство до простих людей (її ж готували, щоб видати потім за будь-якого польського магната чи й за свого перевертня, котрому судитиметься» панувати на Вкраїні), і вона мала принести додому вірність Ватіканові, тобто зненависть до свого народу, до віри батьків.