Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Один патер, озброєний протазаном, підбурював люд проти нього. Якийсь старий душогубець, ще з часів Варфоломіївської ночі, так шаленів, що гепнувся додолу, зламавши свою дерев'янку і мушкета. З вікон цілилися в королівських вояків. Король сам бачив, як в одному місці намагалися спорудити барикаду, і це було дужче схоже на справжнє життя, тож і не дало йому збитися з шляху. А по випадах своїх ворогів він розпізнав той шлях і нарешті щасливо дістався до Луврського палацу. Сів за стіл у великій галереї, обід чекав на нього, придворні та слуги на місці — все мало такий вигляд і відбувалось так, наче ці вісімнадцять років його тільки й дожидали тут. Він їв і нічим не турбувався, навіть
Герцог де Феріа, намісник його католицької величності, ще й досі з цим не змирився: він утримував частину передмість. Король звелів переказати йому кілька гострих слів, і Феріа, що не був воїном, скорився. Він послухався наказу навіть трохи раніше, ніж паризькі поплічники Філіппа, що отримали від нього вісімдесят тисяч пістолів. А втім, гроші ті були давно розтрачені, тож і віра в повелителя світу вичерпалась. Поза центром міста — від Богоматері Паризької до Лувру, — який король міцно тримав у руках, ще ворушилися не дуже численні недобитки колишньої Ліги. То були шаленці всіляких мастей, що вимахували зброєю, корчили страшні пики, але за годину мали стати посміховиськом; одначе досі ще були грізні й навіть гідні поваги, бо до останку боронили вже програну справу.
Що ж там сталось? Назустріч їм на їхньому ж таки терені висипали юрми беззбройного люду. Там були здебільшого діти, і вони дзвінко кричали: «Хай живе король!» І біснувата орда спинилась. За дітьми їхали верхи герольди з сурмами; вони проголошували мир і прощення. За ними — судові урядовці; і ото перед ними шаленці нарешті склали зброю. Роззирнулися довкола й побачили, що робити більш нема чого, бо їм, як і всім іншим, ідуть назустріч і простягають руку. Декотрі просто розгубились — вони не могли так швидко зректися свого життєвого досвіду й звичок: яке пуття з шаленства, насильства та всяких таких недоладностей, коли діти і правники в вирішальну хвилину являють вам таку відважну миролюбність? Кілька шаленців тут-таки згинуло, не витримавши надто різкого переходу від безумства до розуму.
З усього, що сталось того дня, — а сталося немало, — король Анрі жадав тільки одного, жадав палко й невідступно й хотів будь-що його побачити. Він піднявся на браму Сен-Дені й став біля вікна. Третя година вже надходить. Чому ж не йдуть іспанці! Ага, йдуть уже! Ступають повільно, несучи капелюхи в руках. Усі мовчать, очі в усіх похнюплені. Це найпихатіші зі смертних, вони вважали безсмертними коли не самих себе, то свою державу. Нехай вони й раніше втрачали міста, але з жодного ще не відступали так, як із цього, — без бою, просто тому, що їхній час минув і їхній володар зрікся їх.
Дощ сіявся на них. Вони не згинали спин; на возах вони везли своє майно — невелике, бо вони ніколи не крали. Їхні численні діти невесело дріботіли за ними, їхні собаки позвішували вуха. Одна жінка гукнула з воза: «Покажіть мені короля!» Довго дивилась па нього, тоді на весь голос закричала: «Добрий королю, великий королю, я молитиму в бога щастя для тебе!» Отака горда була іспанка. А в щільно зачиненій карсті від'їздив папський легат. Король хотів був помахати йому вслід рукою, але й сам поки що не зрозумів, чому рука, вже піднята для іронічного жесту, спинилась. Герцог де Феріа, худий, суворий, вийшов з карети, щоб віддати належну переможцеві шану. Він з гідністю вклонився і, дерев'яно ступаючи ногами, пройшов повз короля, перше ніж той спромігся на слово. Іспанські солдати знов оточили герцогову карету. Решта війська були неаполітанці, німецькі ландскнехти й валлони — скорочений реєстр підданців всесвітньої держави. Командири
— Вітайте вашого владаря, але більш не повертайтесь! — А тихіше, для тих, хто стояв коло нього, додав: — Бажаю йому видужати.
Всі засміялись.
Анрі стримував свою радість, щоб вона не переродилась у щось інше; він не довіряв собі. «Коли наше життя має якусь мету, нам не дано знати, яку саме, і ми ніколи не досягаємо її. Та однаково — ми стоїмо на брамі, а іспанці йдуть геть». Він з великою приємністю відчував, що про мочив ноги. Це ж іспанцям доведеться всю далеку дорогу тюпати в промоклих черевиках. «Мабуть, погожі дні були, коли ви простували сюди з півдня, загарбували моє королівство, таборились у моїй столиці? Я був ще дитиною, коли вперше почув, що на світі є вороги, і моїми ворогами були ви. А тепер бачите мою сиву бороду? Важко мені жилось через вас. А втім, це тільки як подумати, то важко, але завдяки чесному ворогові я півжиття прожив весело й без вагань. А сьогодні я отримав нагороду; хоч і натрудився за неї в десять разів більше, ніж хтось, та я її отримав. Ідіть же, і хай вам щастить, чесні вороги!»
Погляд його затуманився, і він аж спіткнувся на сходах, ідучи вниз. У Луврі на нього чекали справи, та він сказав:
— Я п'яний від радості. Що там ви говорите?
Він довго мовчки ходив туди й сюди по галереї, тоді раптом зупинився й гордо пройшовся ніби на дерев'яних ногах, опустивши уявного капелюха. Так, він передражнив сповнений гідності й смутку уклін герцога де Феріа. Присутні зрозуміли — і не схвалили цього. А Анрі до кінця дня твердив, ніби не тямить, де він.
— Пане канцлере, — питав він приятеля пані де Сурді,— чи вірити мені, що я справді тут?
Він отямився аж тоді, коли з'явились засвідчити йому пошану кілька високопоставлених членів Ліги. Він відповідав їм різко, а тоді повернувся до них спиною, і всі надміру поквапно вирішили, що кожен дістане по заслузі. Але той спалах гніву був просто відлунням невтримної радості. Вже через кілька годин Анрі прийняв такі вияви покори, що не могли бути щирими: міські старшини принесли йому хмільного меду та свічок, нарікаючи на свою бідність, і він похвалив їх принаймні за добре серце. А передусім послав гінця навздогін папському легатові, щоб той повернувся. Нехай легат вимагає чого хоче, — вірний син церкви й на коліна перед ним стане, і погодиться виявити будь-які, навіть найнеймовірніші, знаки покори.
Одначе прелат у щільно зачиненій кареті поїхав далі. Чи наздогнали його спішні гінці короля, того вечора в Лувр не повідомлено. Палац стоїть посеред столиці, сьогодні король узяв владу в свої руки. Завтра новина прогримить на весь світ, у ці нічні години звістка летить по всіх його шляхах; завтра велич короля сповнить помисли всіх людей, ця нагорода за його труди розворушить усіх. Ніщо начебто не встоїть перед його ім'ям, слава його буде найгучніша на всій землі,— але під безнастанним дощем, по розгрузлнх дорогах, що всі, як відомо, ведуть до Рима, їде, їде, віддаляючись, щільно зачинена карета.
Король Анрі у своєму Луврі бачив її ніби навіч — маленьку, як комашка, але видну виразно. І ця повзуча тваринка виявиться швидшою від окриленої Фами, богині слави. Куди б не долетіло ім'я короля, вона вже буде там. «Щоразу, як при дворах чи серед народів заговорять: «Король Франції вже у своїй столиці, він узяв у руки владу», — ті ж таки голоси заперечать: «А Рим його не визнає». І вийде, що нічого не відбулося, що я насправді зовсім не тут». За звичкою він казав усім, хто до нього з'являвся: «Я до нестями радий, що я вже тут», — та це були тільки слова.