Літа зрілості короля Генріха IV

Манн Генрих

І вихопився на коня. Сценка була коротка, але кожне слово влучало в ціль. Хто з глядачів не зрозумів і не відчув нічого, той не був і варт її. Врятований чемно вклонився й проказав останню репліку.

— Величносте! — мовив він не без вишуканості.— Мене чекає смерть. Ваша величність не спроможеться прогодувати всіх таких, як я, коли ні сукна не тчуться, ні шкіра не чиниться, а родюча земля лежить облогом. А що я колись вивчав богослов'я, то вже зумію на тому світі розповісти про велику, діяльну любов до людей нашого короля Анрі.

І пішов до лікарні в супроводі одного солдата; в очах натовпу, бо вже зібрався таки справжній

натовп, його роль була найголовніша: адже він побував так близько до того світу! Кожен би залюбки доручив йому щось переказати там. А король поряд із ним уже здавався персонажем хоч і значним, проте другорядним, неспроможним зворушити серця. Коли він пустив коня риссю, люди розступилися, щоб їх не забризкало, але не виявили ні приязні, ні неприязні. Він ще швидше пустив сивого коня пана де Роні, а той їхав на півкорпуса позаду на коні того солдата, що спішився й повів урятованого до лікарні. Невеличка кавалькада — шестеро чи семеро вершників, — не привертаючи особливої уваги, скоро доїхала до Луврського палацу Там Роні попросив аудієнції, і король завів його до великої порожньої кімнати вікнами на річку, відкритої вітрові та сонцю, квітневому сонцю, що саме пробилося крізь хмари. Анрі, ходячи по кімнаті, сказав:

— Оця стоятиме порожня, поки не привезуть меблі з мого замку в По. Ні в якій більше я не хочу жити. Бо мої меблі в По найкращі, найпрекрасніші з усіх, які я за цілий вік свій бачив у палацах королівства.

Хоч яке обмежене було коло почуттів і знань Роні, але тут він щось зрозумів чи відчув. Його владар хоче тяжкі обставини, в яких опинився тепер, пов'язати з колишніми, легшими. Може, йому потрібне підбадьорення? Чи, може, успадковане вмеблювання материного дому своїм виглядом має нагадувати йому, як високо він піднісся?

— Величносте! — почав щирий слуга. — Те, що владу взяв у свої руки принц крові, зрозуміле всім. Справжньому королю нема потреби начіплювати на себе ланцюжки та персні, як простому дворянинові, що не має досі ні посади, ні титулу. І все ж не виїздіть із Лувру без супроводу кількох осіб, що мають такий вигляд, як я! Тоді вам можна, коли вже так треба, носити й старого плаща, щоб подарувати його при нагоді комусь голому.

Ці слова здивували Анрі — не тим, що були такі сміливі, а тим, що вони грунтувались на хибних припущеннях. Насправді він опинився без ніякого ескорту біля Сен-Мішельського мосту зовсім не тому, що там на нього, як на рятівника, чекав самогубець. Замість відповіді він розповів таке:

— Вчора я сам-один їхав Сен-Жерменським шляхом. Хотів побачити, чи справді на ланах не працюють, бо мої селяни через надмірний утиск воліють іти в розбійники. І таки справді пересвідчився: сам попав розбійникам у руки. Їхній отаман був не селянин, а якийсь аптекар. Я спитав його, чи він для того підстерігає подорожніх на шляху, щоб ставити їм клістири, згідно зі своїм фахом. Уся ватага зареготала, і я був уже наполовину врятований. А коли повивертав кишені, мене відпустили.

Може, почуте налякало Роні, чи обурило, чи приголомшило; але його обличчя лишилось незворушне. Тільки мовчанка його затяглася ледь-ледь задовго. А коли король, швидко пройшовшись по кімнаті, повернувся і втупив у нього очі, Роні не без поспіху видобув свою доповідь.

Анрі стояв на місці — незвичайна для нього річ — і дивився в ті аркуші, з яких усе читав і читав Роні. Коли починалися колонки цифр, Анрі водив по них пальцем, не задовольняючись тим, що пробігав

їх очима з-під високо піднятих брів. Ось вони дійшли до шести тисяч безробітних сукнярів.

— Ви правильно обрахували число, — сказав Анрі. Панові де Роні аж мову відібрало, і король пояснив: — Мені назвав його один чоловік на Сен-Мішельському мосту. Один богослов, що зі скрути подався в сукнярі, але й там годі було заробити шматок хліба: їх уже шість тисяч голодують. Паризькі фарбарні раніш обробляли за рік шістсот тисяч сувоїв сукна, а тепер — тільки сто тисяч. Ви маєте ці цифри, Роні? А, бачу, ось вони записані. Ви добре рахуєте. А я добре чую — особливо коли студент, що хотів стати сукнярем, а тоді зовсім зблизька побачив той світ, розповідає мені про цей. Ми з вами, друже мій, справні трудівники. Нам лишається тільки з'ясувати, що ми повинні робити, щоб усе стало інакше.

— Ваша величність це знає,— сказав Роні не принижено й не підлесливо, щоб не зрівнятись із звичайними придворними. — Ви схоплюєте все напрочуд легко й тонко, я таким похвалитись не можу. — А проте виклав свою програму, спочатку щодо сільського господарства. Одна з вимог була — очистити шляхи від розбійників.

— Це я пообіцяв і своєму аптекареві,— докинув Анрі.

— Як ви вже зауважили, величносте, я не приніс вам нічого нового. Браконьєри — це ті самі розбійники. Треба повісити кількох, як осторогу для всього селянського бидла, що полює в королівських лісах.

— А що мені робити з тими дворянами, чиї копі й собаки витолочують селянам посіви, пане де Роні? — спитав король; із його скісно нахиленого обличчя було видно, що він трохи побоюється відповіді.

— Величносте! Полювання — це давній привілей дворянства. Ваші провінційні дворяни крім цього мало що мають, а вони ж постачають вас офіцерами.

— Треба бути справедливим, — сказав Анрі. Це можна було витлумачити і так, і сяк. Але дальші слова він вимовив із притиском, а голову випростав: — На селянах непосильний тягар.

— Ось, — тільки й відказав Роні; погортав свої папери й підніс королю сторінку. Заглянувши в неї, Анрі поблід.

— Так докладно я цього не знав, — промурмотів він. — Погане діло.

— Величносте, тут нема нічого нового. Нове тільки те, що тепер у нас досвідчений і відважний король. Він ще давно не боявся в своєму маленькому королівстві Наваррі, навіть і під час війни, робити те, що має зробити зараз.

— Війни більш не буде, — рішуче сказав Анрі.— Я не хочу воювати з власними підданими. Краще я повикупляю свої провінції, хоч би довелось іти жебрати до Англії чи до Голландії. Руан і Париж коштували мені викупу. Ви знаєте, якого, і знаєте, чи довго ще можна так робити.

— Звичайно, — Роні кивнув головою і обвів поглядом голу кімнату, яка тільки підсилювала враження тимчасовості й ненадійності. Але Анрі відмів геть усі сумніви.

— Хай буде, що буде, але податки з селян треба зменшити на третину.

Великий рахівник мовчки показав йому готовий, ретельно розроблений план, що передбачав поступове зменшення податків із селянства. Анрі прочитав і сказав:

— Навіть не на третину. І розтягнено на кілька років. Цим я свого селянства не здобуду.

Ще одна сторінка перегорнулась ніби сама собою. Там були перелічені внутрішні мита, що відгороджували провінцію від провінції й душили торгівлю виробами сільського господарства. З усіх колонок цифр ця була найгустіша.