Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Анрі ляснув себе по стегну.
— Оце для мене новина. Тут я наведу лад. Пане де Роні, ви той, хто мені потрібен.
Ці його слова почув не тільки Роні. В ту саму мить відчинилися двері, і на порозі стала люба владарка. Щирому слузі не сподобалося, що їх перебили, проте він низько вклонивсь. А Анрі поквапився назустріч їй. Поважність і стурбованість умить покинули його, і він урочисто ввів її до кімнати.
— Люба владарко, ми страшенно раді, що ви прийшли, — сказав він.
— Величносте, той, хто вам потрібен, — це пан де Роні,— відказала вона, і страдницька усмішка її віддалась болем у його серці,
На це він церемонно відповів:
— Пані, там, де з'являєтесь ви, кожен, навіть пап до Роні, забуває, що він хотів сказати.
— Величносте! — вигукнув пан де Роні.— Я б сам у цьому признався, якби ви не випередили мене. Стільця для ласкавої пані! — гукнув він і, перше ніж з'явився служник, сам побіг по стільця. Повертаючись до кімнати, він застиг на порозі й хотів було відвернутись. Бо король уже став на одне коліно, а на друге поставив ніжку любої владарки й гладив її. Розумний Роні збагнув, що доведеться схвалити й це. Він вніс стільця, і Габрієль сіла. Тоді подала руку королю, і той підвівся. Немовби нічого й не було, він повів мову далі.
— Це для мене новина, пане де Роні. Збіжжя не матиме твердої ціни, поки провінції будуть розмежовані митом. Я його скасую. Бо в одній провінції голодують, а в іншій селянин нічого не одержує за свою зайвину. Я скасовую мито. Моя воля така, щоб обіг товарів у всьому королівстві був вільний.
Роні розтулив був рота, але Анрі відмахнувся:
— Ви хочете сказати — сполучення. Його нема. Я його налагоджу. По всіх шляхах і путівцях мають їздити підводи, з ранку до вечора, і що дванадцять — п'ятнадцять миль мінятимуться коні.— Він постукав пальцем по оправі доповіді, яку Роні вже згорнув, ніби вона була тепер зайва.
— Там це є,— сказав Анрі задоволено.
— Так, величносте, там це є, тільки на одній із дальших сторінок, ви її ще не бачили. Ваш розум крилатий. А перо мого писаря повзе.
— Ну, як ми вам подобаємось, пані? — спитав Анрі.
Габрієль, приклавши до щоки пальчик своєї прекрасної руки, мовчала.
— Роботи собі завдали на десять років. Бог відає, чи побачимо її скінченою, — сказав він і несподівано перехрестився. — Але ми починаємо! — вигукнув він радісно. — Сьогодні ж таки, коли нашкрябаємо перші кілька тисяч екю, щоб усе це оплатити.
— Величносте, ваші фінанси можна направити, — сказав пан де Роні спокійно й упевнено. Анрі й Габрієль уважно й очікувально глянули на нього. — Коли ваша величність не має грошей і навіть сорочок, винен тут загальний непорядок, усілякі зловживання, крадійство й марнотратство без кінця й краю, щедрість без усякої міри. — Перелічуючи ті причини, він дедалі дужче запалювався. — Порядкування вашою скарбницею пройшло всі щаблі безгосподарності — від звичайного шахрайства і до безсоромного роздаровування державних прибутків можновладним людям, яких я можу назвати на ім'я, маю намір це зробити і ось тут уже списав їх усіх. — Він різко ляснув по оправі доповіді.— І не заспокоюсь, поки їх не буде скинуто й покарано.
В ту мить і Габрієль, і Анрі звернули увагу на його очі: вони потемніли й стали несамовиті. Химерні, завжди чітко вималювані рум'янці від бурхливого хвилювання розлились по всьому обличчі. Такого вони ще не бачили
— Друже мій, — сказав Анрі.— Ваша відданість і непохитна віра добре мені відомі, краще, ніж ваші стовпчики цифр, і я повною мірою користатимуся з них на добро собі й своєму королівству. Роботою я вас забезпечу на все життя. Але ви ніколи не зможете вичавити з моїх фінансових установ стільки грошей, скільки там застрягає.
— Зможу, — запевнив Роні шанобливо і вже зовсім заспокоєно; очі в нього знов були голубі, а щоки — як у дівчини.
— Як же?
— Ризикуючи власною головою.
Пояснювати він не став, але його словам можна було повірити.
Анрі:
— Ну, гаразд. Покажіть мені найближче ваше бойовище і того, кого ви збираєтесь там розбити.
Роні:
— Багатьох, і саме там, де вони відчувають за собою право. Бо найжахливіші зловживання відбуваються законним шляхом. Мито на сіль передане на відкуп, і до державної каси потрапляє заледве чверть його. А решта збагачує кількох панів і дам. Вони поділили між собою паї, але не заплатили за них нічого. Величносте! Вам важко буде повірити, але до цього причетний сам головний управитель вашого фінансового відомства пан д'О.
— Саме лиш О, і більш нічого, — Анрі загадково усміхнувся й глянув на Габрієль. — Старий парубок, черево як бодня, чи принаймні було. Тепер він, певне, зовсім стух.
— Невже ви не знаєте, пане де Роні? Він лежить при смерті,— озвалась Габрієль.
Ні. Чоловік з арсеналу почув новину. Всі його дні минали за рахунками. Але він дивувався недовго і вмить запропонував:
— Конфіскуємо його майно, як тільки він помре. Такі люди разом із життям утрачають і спільників, що могли б захистити їх.
— Це треба обміркувати, — сказав Анрі, але в думці вирішив обмірковувати ще довгенько. — Самі розумієте, пане де Роні, що не слід надто поквапно відбирати роботу в інших, навіть у смерті.
Кам'яний лицар із собору, чоловік з арсеналу вмовк. Анрі не порушував того мовчання. Порушила його Габрієль, її голос задзвенів дзвіночком.
— Величносте, — промовила Габрієль д'Естре, — я прошу у вас ласки. На місце того, хто має померти, поставте пана де Роні.
Більше вона нічого не сказала, а стала чекати. Пан де Роні не був її другом, це вона знала, на жаль. Але ж король сказав йому: «Ви той, хто мені потрібен»; а на початку нової влади тим, у чиїх вона руках, слід триматися разом. Їх і так поки що лиш троє — троє в голій кімнаті. Очі в жінки стали напрочуд промовисті, вони волали до слуги короля: «Ми одне без одного не обійдемось. Я допоможу тобі. А ти допоможи мені!»