Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Король пробував остерігати їх — спочатку тільки жартома, при різних нагодах, коли стикався з простим людом, а таких нагод йому не бракувало ніколи. Він і досі ще не відмовляв собі в цьому: поїхавши у своїх справах до якогось міста, грав там з городянами у м'яча й виграні гроші складав у капелюх.
— Цих грошиків я з рук не випущу, — гукав він, — і ніхто їх у мене не поцупить, бо вони не проходять крізь руки моїх скарбничих! — І це зразу доходило до фінансових урядовців. Та все ж вони не дуже боялись короля, що в доброму гуморі міг сказати й зайве слово; ні, вони відчували, що небезпека насувається з іншого боку.
В будинку, що називався арсеналом, сидів один чоловік і неухильно перевіряв їх. Це вони знали. З того відлюдного будинку не просочувалось ні слова, окрім шепоту їхніх шпигів.
Мовчазний трудівник у будинку, званому арсеналом, досліджував інші причини, і розголошення їх було небажане для багатьох. Вони охоче викурили б його звідти. А до Сени там сотня кроків, і дуже добре було б у темну ніч скупати цього чоловіка разом з його розрахунками в річці, та так скупати, щоб уже й не виплив. На жаль, він не тільки знавець господарства, а ще й артилерист. Його письмові доповіді королю стосуються не тільки ремесел та хліборобства, а й удосконалення гармат. На подвір'ї його дому стоять кулеврини та фальконети, тут-таки — і їхня обслуга, тож його нелегко схопити. Він ніколи не виїздить без охорони — особливо коли везе королю свої доповіді. Звісно, і ескорт, і всі коштовності, що виблискують на ньому, свідчать про пиху. Але насамперед — він наскрізь бачить усіх отих шановних слуг держави, що добряче наживаються на ній. І все свідчить за те, що він спонукає короля до ризикованих заходів.
А от і ні. Ніхто цього Роні не розумів, хоч усі бачили його завжди за роботою. В чому він сильний, до чого прагне? Підірвати вежу, заклавши під неї багато пороху, зуміє будь-хто. Коли була нагода підкупити губернатора, він як посередник без великих хитрощів здобув для короля місто Руан, але посади начальника артилерії для себе не здобув. Вона дісталась батькові «любої владарки», бовдурові, який що день то більше зсовується з глузду. Пан де Роні, як відомо, не пробачив цього. Усі знали, що він ладнає з «любою владаркою», як собака з кішкою; у глибині серця, коли припустити, що цей чоловік із кам'яним обличчям має там якусь глибину, він ненавидів і короля — щодо цього не було сумнівів. Пан де Вільруа потай розказав це, і воно розійшлося. Пан де Роні ненавидить короля, він тільки слушно боїться, що буде вбитий, як покине його. А з другого боку — зажерливий він дивовижно, тож ми легко перетягнемо його на свій бік обіцянками та завдатками, які легко буде повернути собі після його передчасної смерті. Власне, він цього від нас і чекає; цей шахрай пише свої доповіді, аби тільки витиснути з нас більше.
Пан де Вільруа, який помилявся щодо Роні так прикро, взагалі бачив у світі самих тільки шахраїв: власний досвід не навчив його, що можна чогось досягти й не таким шляхом. Він сам он скільки разів продавав то короля Лізі, то Лігу королю, і то без якихсь особливих хитрощів та хисту до прикидання, які давали змогу освіченому гуманістові й мухоловові Бріссаку майстерно розігрувати комедію й ошукувати байдуже кого, просто для власної приємності. Така манера не була властива панові де Вільруа, куди брутальнішому пройдисвітові. Анрі, що знався на людях, принаймні на чоловіках, першого ж таки дня призначив його до своєї фінансової ради. Там Вільруа крав, мав повні руки діла і завдяки тому вже не піддавався ще гіршим спокусам, як-от: викрасти короля, завезти його до одної з іще не підкорених провінцій і розпочати торг за його життя чи смерть. Якщо заплатять більше проводирі заколотників — він загине. Якщо ж він сам — то лишиться живий.
Чудово знаючи пана де Вільруа і все його поріддя, Анрі поки що давав їм змогу збагачуватись, хоч це й не заважало йому остерігати їх — завжди жартівливо, завжди по-простацькому, навіть тоді, коли не довіряв цієї остороги поголосці, а висловлював
— Величносте, ви добрий владар, — каже вона.
— Я добрий до всіх, хто чесно трудиться, як ти, — відказує він і просить налити йому молока. Всі дворяни сідають з королем за стіл у багатія Вільруа, але король не дозволяє подавати ніяких страв, тільки молоко в мисках. Та багатій Вільруа не бентежиться. Адже король — романтик, він любить прості дари природи.
— На ще якісь страви в цій корчмі нам не стане грошей, — каже Анрі, висьорбавши молоко, бо не вміє мовчати й конче мусить посмішити товариство. Пан де Вільруа сміється разом з усіма. Цей хвацький жартун — не з тих королів, що можуть піймати його, Вільруа. Про Людовіка Одинадцятого та його катів згадувати не варто. Оті стовпчики цифр, що виводить якийсь там Роні, можуть тільки знудити цього відчайдуха кіннотника. Артилерист проїдатиме вуха кіннотникові господарськими заходами, що збурять проти нього народ і всіх значних людей, коли він захоче здійснити ці заходи. І це неминуче коштуватиме йому королівства, казав потім Вільруа у фінансовій раді, де його слухали з порозумінням. Нова влада однаково довго не втримається, тож нащо скидати її,— вона ще має дати нам багато грошей, поки впаде.
А пан де Роні їхав до Лувру. То ще були перші дні нової влади, квітнева негода, вершник попав під рясний дощ. А він цінував добру одежу: не годиться, щоб капелюх намок і втратив форму, а збрижений комір розм'як і обвис. А як же із діамантами, що оздоблюють і одне, й друге, та ще й кавалерів плащ? Перед старим Сен-Мішельсьішм мостом, по якому плюскотіла злива, пан де Роні звернув у одне підворіття; супровід його міг побути й під дощем. І там він став свідком однієї сценки — на жаль, досить звичайної. Якийсь чоловік збирався скочити з мосту в воду. Його наміри були очевидні; на безлюдному мосту він був перед очима в усіх, якщо тільки хто дивився з будинків обабіч. Та глядачів не було: чи то через дощ, чи просто таке видовище вже давно стало для них нецікаве. Самогубець скинув черевики — хтозна й нащо, бо з них і так небагато зосталось. І каптан — дірка на дірці — теж кинув поперед себе у воду. Сорочки на ньому не було — голе тіло, самі ребра; пан де Роні подумав, що такому й справді не варто триматись за цей світ. І все ж він гукнув би своїм людям, але той хирляк уже видерся на поруччя, перевалився через них — тільки пуститись руками, і все, ніхто б уже не встиг добігти до нього.
Та ні. З того боку — так швидко, що годі було добрати, звідки, — хтось не прибіг, а, можна сказати, прилетів — такими величезними стрибками мчав він. Ухопив самогубця за ногу й шарпнув назад. Той скрикнув: шершаве каміння, по якому його тягли, обдирало йому шкіру. Закривавлений, принижений, розлючений став він перед своїм рятівником, уже підніс кулак — і раптом опустив його, а сам упав па коліна. Його рятівник був король.
Цього разу емальово-голубі очі папа де Роні розплющились так широко, що далі нікуди. Йому було не до вподоби те, що він побачив, але він відчував, що тут потрібні ще й інші глядачі — щоб береги не були такі пустельні. До цієї вистави, акторами в якій виступали король і врятований, пасував би натовп. Пан де Роні був певен, чи майже певен, що сценку підготовано, хоча й не так детально, як ту, що в чинбаря. Крім того, негода розігнала публіку. Та все ж трохи глядачів зібралось, бо хмари розійшлись і дощ тільки ледь накрапав. Пан де Роні побачив, що король скидає з себе плаща, — так, справді,— й накидає його на голе тіло самогубцеві.
Кинувши погляд круг себе, пан де Роні пересвідчився, що принаймні цей хід не лишився непомічений, а потім вирішив, що і йому слід показатись на сцені. Він вивів коня на міст і запропонував його королю якнайуклінніше, неначе самому святому Мартінові. Анрі від усього серця засміявся й сказав:
— Гляньте на цей плащ! Чи він набагато кращий від того каптана, що поплив за водою? Дайте цьому бідоласі грошей. Якщо я не маю для нього роботи, то мушу годувати його. Пошліть кого-небудь із ним до лікарні, щоб його там прийняли.