Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Анрі любив мати його при собі — власне, заради першого стайничого, щоб його старий Бляклий Лист щохвилини бачив, що є й більші, ніж він, улюбленці і що часи несхибних успіхів для нього скоро минуться. Бо Анрі ще трохи побоювався давнього суперника в коханні до чарівної Габрієлі, незважаючи ні на її відданість, якій він не міг сліпо довіряти, ні на її стан, який іще додавав їй жіночності.
Вони їхали через містечко Булонь, кавалери ламали ще не зовсім розквітлий бузок і з коней простягали його дівчатам. Молоді селянки звабливо сміялись, але не давалися, щоб їх брали до себе на коня. Тільки одна взяла гілочку з іще не розпукнутими квітками, споважніла і сіла в сідло до
— Бляклий Листе! — гукнув Анрі.— Згадай, і з нами таке траплялось, як ми були ще молоді й не жовті на виду.
— Величносте, я вже давно забув, коли те було, — запевнив Бельгард. А тим часом вони вже виїхали в поле. При дорозі стояло кілька хатин, укритих соломою; коло однієї хатини по-недільному зібрались селяни. Дві довгі лишки на трьох стовпцях — ото й стіл. Склянки вже спорожніли, зате голоси погучнішали. Товариство співало, і снів не урвався й тоді, коли пани позсідали з коней.
— Агей! — гукнув перший королівський стайничий. — Прогуляйте наших коней, хлоп'ята!
Застільники озирнулись, і кілька голосів відповіло без великої шаноби.
— Тут ми хазяїни! — сказав один. А другий додав:
— Поки ваші збирачі ще не відібрали в нас і стріху над головою.
Король непомітно підсів за стіл і лайнувся своєю лайкою, яку знали в усій країні; тоді декотрі озирнулись на нього.
— А ви не віддавайте! — гукнув він. — А то вони врешті й мене зоставлять без домівки.
Селяни мовчали і тільки зціплювали над мисками вузлуваті кулаки. Німотою дихали навіть їхні спини й плечі. У старших з-поміж них під каптанами з бурої вовни вгадувались тіла, згорбатілі й покорчені від десятиріч мозольної одноманітної праці з завжди однаковими рухами, від тягарів, що гнули їх до землі.
Ті, котрі не повернули до короля голови, поглядали то скоса на нього, то на свої власні неспокійні кулаки. У одних очі бігали туди й сюди, інші кивали головами, і це було схоже не на справжні, звичні, живі людські образи, a на якісь карикатури чи виплоди гарячкової маячні. Король підвівся й відійшов під горіхове дерево — йому стало жарко. Кілька дворян, поміж них і Бельгард, обступили його, відчуваючи якусь небезпеку. Усе врятував пан де Ліонн, коли справді така потреба існувала.
Він вийшов із-за кущів з гарненькою дівчиною, тією самою, яку був посадив до себе на коня. Обоє видимо сховались у кущах, але тепер пан де Ліонн вів молоду селянку за кінчики пальців, наче придворну даму, високо піднявши її руку. Так вони, всміхаючись у добрій згоді, наближалися до столу й до наймолодшого з численних чоловіків довкола нього. Той юнак був ще зовсім не згорбатілий, стрункий, немов дворянин, хоча й важчий та повільніший у рухах — без тієї гнучкості, яку розвиває гра в м'яч та фехтування. Це виявилось тоді, коли він кинувся був на пана де Ліонна; той дуже легко вгамував його, показавши несподівано залізну силу, але від того нітрохи не втратив ані зграбності, ані чарівливості. Він скинув капелюха перед селянином, що знов гепнувся на лаву, і сказав, що має честь привести йому його дівчину, бо завжди намагається оберігати жінок від неприємних пригод на шляху.
Старі люди, що сиділи поряд, схвально закивали головами. А юнакові, що й досі дивився спідлоба, пан де Ліонн запропонував побитись навкулачки і зразу почав молотити кулаками повітря — так весело, жваво, беззлобно, — очей не відведеш. Люди почали сміятись, і пан де Ліонн скористався цим успіхом, щоб обняти юнака. Той не опирався. Доброзвичайність вимагала відповісти на ті обійми, він тільки забарився з цим.
Анрі мовив до свого стайничого:
— Бляклий Листе, і все ж ти мені любіший. Бо це перша цілком
Один із селян — уже, видно, немолодий — витяг із-під столу замлілі ноги й підійшов роздивитись короля. Сам він мав згорблені плечі — руки з вузлуватими пальцями звисали мало не до землі — і сумне обличчя шістдесятирічного діда, що ніколи не зазнав у житті справжньої радості. Король спитав селянина:
— Скільки тобі років?
— Пане, я спитав одного з ваших людей, скільки вам, наші літа однакові,— відповів селянин.
— І не тільки це в нас однакове, — сказав король. — На нас обох життя зоставило такі самі сліди. І в тебе, і в мене на виду відбилось багато трудів і турбот.
Селянин помовчав, примруживши очі, тоді відповів:
— Це правда.
Ще подумав, хотів щось сказати, але завагався. Король не квапив його. Стояв і чекав, широко розплющивши очі й звівши брови.
— Величносте, ходімо зі мною, — зажадав селянин. — Недалеко, ось-о до потічка.
Панові де Бельгарду, що хотів був іти за ними, король кивнув, щоб не йшов, і рушив за селянином сам. Селянин вивів його на берег; вода там була гладенька, як дзеркало. Король нахилився над нею; обличчя в нього аж горіло, йому хотілось занурити його в воду. Та воно почало пухнути; відображене в воді, розпухало на очах, хоч він розумів, що це тільки здається, бо насправді хвороба підкрадалася до нього давно. У селянина був тепер глибокий, проникливий погляд. Він сказав:
— Величносте! Їдьте хутчій до вашого королівського палацу. Бо ви або помрете, або виживете, — як вам бог присудив.
— Краще буде і для мене, і для тебе, щоб я вижив, — сказав Анрі й спробував усміхнутись. Та губи не корились йому; з усього, що зазнав він того дня, це було найприкріше. У ту ж мить він почув чиєсь хропіння; так хропуть із повним черевом. І це теж розсердило його. — Що це таке?
Селянин пояснив:
— Це той чоловік, що їсть за шістьох.
Анрі не зрозумів. Уперше він побачив па обличчі в селянина радісну усмішку.
— Як? — здивувався він. — Ти радієш із того, що хтось їсть за шістьох, хоча сам не маєш удосталь і для себе одного?
Замість відповіді селянин показав королю на велику зелену купину; за нею здіймалось і опадало величезне черево. Селянин переступив через купину й почав термосити хропуна.
— Кумцю! — гукав він. — Кумцю Ненажеро! Встань! Король хоче подивуватися з тебе.
Чекати, поки сплюх підведеться, довелось довгенько. Анрі побачив грубезний тулуб, руки та ноги і обличчя наче у велетня-людожера з казки. Зразу над густими бровами починалась чуприна. В пащі й поза щоками помістився б не один фунт їжі, очі геть позапливали салом. Вся та гора м'яса аж хиталась від сонності.
Король спитав:
— Це правда? Ти можеш їсти за шістьох?
Товстун рохкнув.
— Може! — запевнив селянин. — Він прожер усе, що мав, і тепер ми гуртом годуємо його. Ось він і зараз покаже, як їсть за шістьох. Ходімо, кумцю! Покажи королю, як ти їси.
Гора м'яса рушила вперед; лугова земля аж задвигтіла під нею. Селяни за довгим столом зустріли череваня вибухом радості, декотрі знов завели пісню. А коли почули, що той ладен ще раз пообідати за шістьох, умить поназносили всього, що знайшлось у них удома. За хвилину довгі дошки вже аж угиналися від шинки, сала, яєць, а порожні склянки зникли за здоровезними глеками. А потім кощаві, покорчені від тяжкої праці люди обступили гору м'яса й почали підштовхувати її до столу. Король тим часом дав знак, і його дворяни попідганяли селюків, а сам він загримів на череваня: