Нарис історії українського народу, Грушевський Михайло Сергійович

Нарис історії українського народу

на обложку

Грушевський Михайло Сергійович

Шрифт:

Щоправда, тепер цей занепад українського життя значною мірою є вже моментом пройденим – пройденим безповоротно. Щороку помітнішим стає його зростання й піднесення. Відроджується самосвідомість та активність у суспільстві й народніх масах, відроджуються традиції. Розуміння української історії як безперервного процесу, що проходить крізь усі перипетії історичного розвитку від зародків історичного життя й навіть з-за меж цього останнього аж до нашого часу, входить дедалі глибше у свідомість і перестає видаватися чимось дивним та єретичним, яким здавалося ще так недавно.

За традиціями старої московської історіографії, перейнятими найновішою російською, факти української історії зазвичай зараховували епізодично до традиційної схеми східноєвропейської або, як її називають зазвичай, «русской» історії. Остання починалася найстарішими відомостями про Східну Європу (зазвичай, із дослов’янської колонізації); після огляду слов’янського розселення йшов виклад історії Київської держави, який доводили до другої половини ХІІ ст., після чого головна нитка оповіді переносилась до Вел. кн. Владимирського, потім Московського і, нарешті, історія Московської держави переходила в історію Російської імперії. Епізодично, щоб з’ясувати певні моменти в політичній історії Московської та Російської держави, іноді включали сюди такі епізоди, як держава Данила, приєднання білоруських та українських земель до Великого князівства Литовського та унія його з Польщею, козацькі повстання, війни Хмельницького та ін. Отже, початкові стадії історичного

життя українського народу розчинялися в «русской истории», середні віки (ХІV – ХVІ) губилися в історії Вел. кн. Литовського та Польщі, і при українській історії, як її зазвичай розуміли (і часто мислять і дотепер), залишалася тільки доба «відпадіння від Польщі» та «приєднання до Росії», себто історія українського козацтва, що уривалася зі скасуванням гетьманства або, за бажанням, продовжувалася історією українського відродження.

Першу спробу зв’язати в органічне ціле з цим загальновизнаним українським періодом попередні століття історичного розвитку українського народу приймали з недовірою чи навіть роздратуванням, як недоречну примху, як вияв якихось тенденцій, своєрідне політиканство в науці, – як один із виявів «українського сепаратизму». Однак, ближче знайомлячись з найновішими побудовами української історії, безсторонні вчені мають змогу переконатися, що тенденція тут ні при чому і дослідження історії українського народу в її цілісності слугуватиме цінною поправкою до збірної схеми «истории государства Российскаго» [29] .

Про це див. мою статтю: «Звичайна схема «русской» історії і справа раціонального укладу історії Східної Європи» у збірнику Петербурзької академії «Статьи по славяноведению», т. І.

У міру того як набуває розвитку й руху українське життя, узагалі втрачають гостроту суперечки на тему національної окремішності українського народу, що так палко й дражливо трактували ще недавно. Питання про самостійність української історії теж входить у ці суперечки, хоч вони й відбувалися головно на ґрунті філологічному й найгострішим та вирішальним пунктом у них було питання про те, чи є українська мова самостійною мовою, а чи лише говіркою тієї «руської» мови, до складу якої як другий член входить наріччя великоруське з білоруським «піднаріччям». Низка видатних мовознавців визнавала українську мову окремою мовою – хоч, з другого боку, ще й тепер не бракує суджень, які визнають українську мову лише наріччям. Лінгвістична близькість із сусідніми народами – великоруським і польським – давала привід навіть заперечувати існування українського народу як такого та його право на самостійний культурний і політичний розвиток. Такі голоси лунали – та й тепер ще не перестають лунати – з польського та великоруського боку; вони представляли українську народність лиш провінційним різновидом польської чи великоруської народності, хотіли бачити в ній тільки звичайну етнографічну масу, яка мала б слугувати будівельним матеріалом для національності польської чи великоруської. Само собою зрозуміло, що в основі таких поглядів лежать тенденції суто політичного характеру: вони породжені егоїстичними прагненнями народностей, що користуються перевагою на певних частинах української території і прагнуть затримати українську народність у службовій ролі назавжди. Однак ці прагнення дуже часто прикриті науковою подобою, особливо в Росії, де українське питання зберігає гостроту й дотепер.

Представники цих течій висувають положення, що українська мова як наріччя «русского языка» не має розвиватись як літературне й культурне знаряддя; українці повинні користуватися «загальноруською», себто насправді великоруською літературною мовою. Тут підміняють поняття: великоруська мова, розмовна й літературна, зовсім не становить «загальноруської» мови, а, як і українська, є тільки «наріччям» тієї ідеальної «руської», або східнослов’янської, мови, до якої зводять сучасні східнослов’янські наріччя, але якої конкретно немає й навіть ніколи не було [30] . Крім того, поняття мови й наріччя цілком умовні: вони позначають лиш певну градацію, відношення виду до роду, але коли безвідносно ставити питання, то, власне, не можна визначити ті вимоги, яким має відповідати якась мова, щоб її визнали окремою й самостійною. Тому й українську мову одні вважають за мову, інші – за наріччя, але той чи той розв’язок питання не зумовлює культурного значення її. Культурне та національне значення певної мови залежить не від лінгвістичних визначень, а від історичних умов, життєвих сил народності та культурного змісту, які вона вкладає у свою мову. Без сумніву, культурні успіхи українського життя останнього десятиліття змінили на користь українства погляди на культурну та національну повноправність української народності набагато більше, ніж усі теоретичні, наукові аргументи, і вони, безсумнівно, впливатимуть ще сильніше з дальшим їхнім рухом.

Вельми чітко з’ясовує ці питання записка Петербурзької академії, складена для міркувань щодо скасування заборон, що тяжіють на українському слові: «Императорская Академия наук. Об отмене стеснений малорусского печатного слова», 1905 р. (нове видання 1910 р.).

Називатимуть українську мову мовою чи наріччям, усе одно треба визнати, що українські говірки становлять певне лінгвістичне ціле, що в пограничних діалектах наближається до сусідніх слов’янських мов: словацької, польської, білоруської та великоруської, але в найбільш характеристичних і типових говірках відрізняється від цих сусідніх і найближчих слов’янських мов дуже помітно цілою низкою фонетичних, морфологічних і синтаксичних особливостей. Так само відрізняється українська народність від найближчих сусідів своїх особливостями антропологічними (у будові тіла) та психофізичними (у складі індивідуального характеру, у відносинах сімейних та громадських, у побуті й культурі матеріальній та духовній). Ці психофізичні та культурні особливості, що мають за собою більш чи менш тривалу історичну давність, тривалий процес розвитку, у цілком визначений спосіб об’єднують в одне національне ціле окремі групи українського населення, відмежовуючи їх від інших подібних цілих, і перетворюють на національну індивідуальність, на народ з тривалою історією розвитку.

У наш час українська колонізація в суцільних масах (тобто не зважаючи на ізольовані й віддалені від загальної маси колонії) оточує широкою смугою північне узбережжя Чорного моря приблизно між 44-м і 53-м градусом північної широти й 38-м та 62-м градусом східної довготи [31] . Вона охоплює гірську область по обидва боки Карпат від Магури до Трансільванських гір і, огинаючи Нижнє Подунав’я, зайняте тепер румунською колонізацією, охоплює басейни Дністра та Південного Бугу, верхню й середню течії Західного Бугу із суміжними частинами басейну Сяну, середню та нижню течії Дніпра, майже весь басейн Дінця, простягаючись до середньої течії Дону, і, нарешті, значні частини басейнів Кубані, Куми й Манича, місцями проникаючи глибоко в гірську область Кавказу та Прикаспійські степи. Північним кордоном приблизно слугує лінія р. Прип’яті, за яку українська територія висувається на північ двома виступами, розділеними білоруським клином Верхнього Дніпра: у басейні Зах. Бугу вона простягається до області р. Нарева, у басейні Десни – приблизно до області р. Судості, і ці поріччя дають крайні контури української території на півночі [32] .

Південну границю становлять береги Чорного та Азовського морів.

Довготу вказано від першого меридіана (це відповідає 20–44 градусу довготи від Гринвіча та 10–14 градусу від Пулкового); східну границю можна позначити лише умовно: я беру область Середньої Куми, крайню територію, де українське населення становить більшість (Новогригорівський повіт, де під час перепису 1897 р. нараховано 54 % українського населення), але багато дослідників визнають за крайню межу Каспійське побережжя, оскільки слабше українська колонізація продовжується до самого побережжя.

Тут утрудненням є наявність середніх, перехідних українсько-білоруських говірок, здебільшого не досліджених достатньою мірою, і це вносить певну неясність у наші уявлення про етнографічну границю (пор. етнографічні мапи Є. Ф. Карського, «Білоруси»).

У політичному відношенні ця територія входить до складу Росії, Австрії та Угорщини. Вона містить у собі: в Австрії всю Східну Галичину, гірську підкарпатську область Західної Галичини до «Руської ріки» (притока Дунайця) на заході й північно-західну частину Буковини; в Угорщині сусідню з українською територією Галичини гірську область (на південь від Карпат) у комітатах Спиському, Шариському, Землинському, Ужському, Березькому та Мармароському, у Росії губернії: Волинську із суміжними частинами Люблінської, Седлецької, Гродненської та Мінської, Київську, Подільську, значну частину Бессарабської, усю Херсонську, Катеринославську й материкову частину Таврійської, усю Полтавську та Харківську, більшу частину Чернігівської, південно-західні частини Курської, східну частину Воронезької губернії та Донської області, значні частини Кубанської та губерній Чорноморської (Новоросійської) і Ставропольської (до якої примикають ще й більш ізольовані колонії Астраханської та Саратовської губерній) [33] .

Див. мапи, щоб порівняти: Г. Величко, «Народописна карта українсько-руського народу», Львів, 1895; В. Гериновича мапа в «Географії» проф. Рудницького, 1910; етнографічні мапи у VII т. «Трудов этногр. экспедиции в юго-зап. край» (1871); Czoernig, Ethnographische Karte, 1855 (для провінцій Австрії та Угорщини); С. Томашівський, «Етнографічна карта Угорської Руси», 1910 (Статьи по славяноведению, ІІІ).

Щоб визначити цілком точно українську територію, себто область, де українське населення переважає, потрібні точні, об’єктивно й науково зібрані етнографічно-статистичні дані. Їх зараз дуже мало, оскільки офіційні статистичні дані Росії та Австро-Угорщини (кожні самі собою) залишають бажати дуже багато чого; тому українська територія може бути встановлена поки що тільки приблизно [34] . В Австро-Угорщині вона займає близько 85 тис. квадратних кілометрів, із загальною чисельністю населення близько 7 мільйонів. У Росії понад 750 тис. кв. кілометрів, із населенням понад 33 мільйони. Усього близько 850 тис. кв. кілометрів, або 15 тис. кв. миль [35] , з населенням понад 40 мільйонів.

Результатами перепису 1897 р. у Росії для виправлення старих етнографічних мап майже не можна було скористатися, оскільки він дав лише загальні цифри по повітах.

Пор. підрахунок поверхні у Величка – «Введенє в ґеоґрафію України-Руси», Стрільбицького – «Исчисление поверхности Европейской России».

За загальну чисельність власне українського населення на цій території слід вважати близько 33 мільйонів – цифри знов-таки не можуть бути цілком точні, бо ж за теперішніх умов перепису цифри народностей, що перебувають у менш сприятливих умовах, завжди нижчі за справжні, а перепис Росії 1897 р., на якому доводиться головно ґрунтувати висновки, складений до всього досить недбало. На вищеокресленій території Росії він налічує близько 21 400 000 українського населення [36] , але, безсумнівно, цифра ця набагато нижча від справжньої чисельності: обліковці не враховували деяких перехідних типів українського населення на етнографічних пограниччях; міське населення в більших містах і представники вищих станів майже поспіль увійшли в категорію великоруського населення, хоч, безперечно, не належать до такого. Безсумнівно, що загалом недораховано набагато більш ніж мільйон, так що сучасне українське населення вказаної території Росії, коли зважити на тринадцятирічний приріст (який коливається зазвичай між 1,5 та 1,75 %), треба вважати не меншим за 28 мільйонів. Українське населення вищевказаної території Австро-Угорщини тепер треба числити у 4,5 мільйона, а саме: у Східній Галичині – понад 3,5 млн, на суміжному підгір’ї Західної Галичини – близько 70 тис., у Буковині – понад 300 тис., у Північній Угорщині – близько 500 тис. [37] Отже, загальна чисельність українського населення на вищеокресленій території сягає 32–33 млн. Поза нею українське населення трапляється, по-перше, у прикордонних смугах із переважним чужорідним населенням, по-друге, у більш або менш великих колоніях (іноді як цілі групи поселень) в інших місцевостях Європейської та Азійської Росії, Австро-Угорщини, Румунії, Північноамериканських Штатів, Канади та Бразилії, загалом сягаючи, мабуть, не менш ніж 2,5–3 млн, так що загальну чисельність українського населення треба вважати не нижчою за 35 млн [38] .

Див. VII випуск перепису. Загальний підрахунок також у статті Ярошевича у «Киев. старине», 1905, кн. VI.

Перепис 1900 р. нарахував у Галичині (Східній і Західній) українського (русинського) населення 3074 тис. (див. Oesterreichische Statistik, т. 63, ІІ); до них треба додати: а) вельми велику кількість українського населення католицького віросповідання, яке через це в галицьких переписах зараховують до категорії поляків; б) досить великий відсоток, який не можна полічити і який під час перепису зараховуваний до панівної народності; в) природний приріст (близько 1,1 % щорічно). На Буковині той самий перепис нараховував 298 тис. (щорічний приріст – близько 1,3 %). У Північній Угорщині 1900 р. українського населення налічувалося 409 тис., а з військовим контингентом – 411 тис., за приросту близько 1,16 % (Balogh, «A nepfajok Magyarorszagon», 1902), але ця чисельність, безсумнівно, була куди нижча від справжньої (див. вказівки у статті Томашівського «Угорські Русини в сьвітлї мадярської офіціальної статистики», «Записки Наук. тов. ім. Шевченка», т. LVI).

Великі групи українських поселень існують, наприклад, у Терській обл., в Астраханській, Саратовській, Самарській та Оренбурзькій губ., в Акмолінській та Семиреченській обл., в Уссурійському краї та ін. Статистики цих колоній, власне кажучи, немає зовсім. Вихідці з української території Австро-Угорщини прямували у великій кількості до Спол. Штатів і Бразилії, останнім часом до Канади, утворюючи в останній окремі групи українських поселень.