Наталка Полтавка

Багряний Іван Павлович

N 13

Сонце низенько,

Вечiр близенько,

Спiшу до тебе,

Лечу до тебе,

Моє серденько!

Ти обiщалась

Мене вiк любити,

Нi з ким не знаться

I всiх цураться,

А для мене жити.

Серденько моє,

Колись ми обоє

Любились вiрно,

Чесно, примiрно

I жили в покої.

Ой, як я прийду,

Тебе не застану,

Згорну я рученьки

Згорну я бiлiї

Та й нежив стану…

М и к

о л а (в сторону). Се не iз нашого села i вовся менi незнакомий.

П е т р о (в сторону). Яке се село? Воно менi не в примiту.

М и к о л а (подходя к Петру) Здоров, пане брате! Ти, здається, не тутешнiй.

П е т р о. Нi, пане брате.

М и к о л а. Вiдкiль же ти?

П е т р о. Я?.. (С улыбкою). Не знаю, як би тобi i сказати - вiдкiль хочеш…

М и к о л а. Та уже ж ти не забув хоть того мiста, де родився?

П е т р о. О, запевне не забув, бо i вовся не знаю.

М и к о л а. Та що ж ти за чоловiк?

П е т р о. Як бачиш: бурлака на свiтi; тиняюсь од села до села, а тепер iду в Полтаву.

М и к о л а. Може, у тебе родичi єсть в Полтавi або знакомi?

П е т р о. Нема у мене нi родичiв, нi знакомих. Якi будуть знакомi або родичi у сироти?

М и к о л а. Так ти, бачу, такий, як i я - безприютний.

П е т р о. Нема у мене нi кола, нi двора: весь тут.

М и к о л а. О братику (берет Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою i не мати мiстечка, де б голову приклонити.

П е т р о. Правда твоя, брате; но я, благодаренiє богу, до сього часу прожив так на свiтi, що нiхто нiчим мене не уразить. Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що i ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рiдного брата. Будь моїм приятелем…

Я В Л Е Н И Е З

Те же й возный выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковнм платком.

Выбороный - в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии старостам при сватанье.

Возный выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною миною.

Микола и Петро стоят в стороне поотдаль, а выборньй громко говорит в дверь Терпилихи.

В ы б о р н ы й. Та ну-бо, Борисе, iди з нами! Менi до тебе дiло єсть.

Т е р п и л и х а (в своей хате). Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається.

В ы б о р н ы й. Та надворi швидше провiтриться.

Т е р п и л и х а. В хатi лучче: тут нiхто не побачить i не осудить.

В ы б о р н ы й. За всi голови! (Отходит от двери). Не стидно, хоть на сватаннi i через край смикнув окаянної варенухи (Увидя Миколу). Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся iз города?

В о з н ы й. Не обрiтається лi в городi новинок каких курйозних?

В ы б о р н ы й. Адже ти був на базарi - що там чути?

М и к о л а. Не чув, далебi, нiчого. Та в городi тепер не до новин; там так старi доми ламають, та улицi застроюють новими

домами, та кришки красять, та якiсь пiшоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пiшки, що аж дивитись мило.

В о з н ы й. Дивитись мило, а слухати, що мiщанство i купечество говорить, чи мило, чи нi?

В ы б о р н ы й. А що ж вони будуть говорити? Не тепер же та й не од себе видумали таку перестройку города. Хто ж виноват безпечним людям, що не запаслися заздалегiдь деревом, досками i дранню. Од того i тяжко. Ви думаєте, весело i старшинi принуждати других виполняти те, що їм велять. Та що ж робить, нiгде дiтись, коли треба управлятись.

В о з н ы й. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, так i те ж треба сказати, що всякий господар для себе ж i строїть.

М и к о л а. Iншi хати такi були, що якби не велiли порозламовати, то б од вiтру самi попадали i подавили б своїх хазяїнiв. Коли прислухатись, хто бiльше гримає на сю перестройку, то однi тузи, багачi. А середнього розбору мовча строять. Да уже ж i город буде, мов мак цвiте! Якби покойнi шведи, що згинули пiд Полтавою, повставали, то б тепер не пiзнали Полтави!

В о з н ы й. По крайнiй мiрi - теє-то як його - чи не чути чого об обидах, спорах i грабежах i - теє-то як його - о жалобах i позвах?

В ы б о р н ы й. Та що його питати: вiн по городу гав ловив та витрiшки продавав… (К Миколе). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш - вiн заручився.

М и к о л а. Поздоровляю вас, добродiю… А з ким же бог привiв?

В о з н ы й. З найкращою зо всього села i всiх прикосновенних околиць дiвицею.

В ы б о р н ы й. Не скажемо, нехай кортить! (Отходя). А се що за парубок?

М и к о л а. Се мiй знакомий; iде iз Коломака в Полтаву на заробiток.

В о з н ы й. Хiба-развi - теє-то як його - iз Коломака через наше село дорога в город?

П е т р о. Я нарошне прийшов сюда з ним побачитись.

Выборный и возный уходят.

Я В Л Е Н И Е 4

Петро и Микола.

П е т р о. Се старший в вашiм селi?

М и к о л а. Який чорт; вiн живе тiлько тут; бач, возний - так i бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий i хапун такий, що iз рiдного батька злупить!

П е т р о. А то, другий?

М и к о л а. То виборний Макогоненко; чоловiчок i добрий був би, так бiда - хитрий, як лисиця, i на всi сторони мотається; де не посiй, там i уродиться, i уже де i чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.

П е т р о. Так вiн штука! Кого ж вони висватали?

М и к о л а. Я догадуюсь; тут живе одна бiдна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталцi возний засватався, бо до неї багато женихiв залицялись.

П е т р о (в сторону). На Наталцi!.. (Успокоясь). Но Наталка не одна на свiтi. (К Миколе). Так, видно, Наталка багата, хороша i розумна?