Наталка Полтавка

Багряний Іван Павлович

М и к о л а. Правда, хороша i розумна, а до того i добра; тiлько не багата. Вони недавно тут поселились i дуже бiдно живуть. Я далекий їх родич i знаю їх бiдне поживання.

П е т р о. Де ж вони перше жили?

М й к о л а. В Полтавi.

П е т р о (с ужасом). В Полтавi!..

М и к о л а. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?

П е т р о. Миколо, братику мiй рiдний! Скажи по правдi: чи давно уже Наталка з матiр'ю тут живуть i як вони прозиваються?

М и к о л а. Як тут вони живуть… (Говорит протяжно,

как будто в мислях рассчитывает время), Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смертi Наталчиного батька.

П е т р о (вскрикивает). Так вiн умер!

М и к о л а. Що з тобою робиться?

П е т р о. Нiчого, нiчого… Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?

М и к о л а. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка - Наталка.

Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит неподвижно.

М и к о л а (бьет себя по лбу и делает знак, как будто что-то отгадал, и говорит), Я не знаю, хто ти, i тепер не питаюся, тiлько послухай:

N 14

Вiтер вiє горою,

Любивсь Петрусь зо мною,

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице бiле, чорний ус!

Полюбила Петруся

I сказати боюся,

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице бiле, чорний ус!

А за того Петруся

Била мене матуся,

Ой, лихо, не Петрусь…

Де ж блукає мiй Петрусь,

Що i досi не вернувсь?

Ой, лихо, не Петрусь…

Я хоть дiвка молода,

Та вже знаю, що бiда.

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице бiле, чорний ус!

А що, може, не одгадав? (Обнимает Петра).

П е т р о. Так, угадав!.. Я - той нещасний Петро, якому Наталка припiвала сю пiсню, якого вона любила i обiщала до смертi не забути, а тепер…

М и к о л а. Що ж тепер? Iще ми нiчого не знаємо, може, i не її засватали.

П е т р о. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив менi, що ти їх родич, чи не можна тобi довiдаться о сватаннi Наталки? Нехай буду знати свою долю.

М и к о л а. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз пiду i все розвiдаю. Та скажи менi, чи говорити Наталцi, що ти тут?

П е т р о. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати i сохнути з печалi. Нащо їй вспоминати об тiм, якого так легко забула!

М и к о л а. Стережись, Петре, нарiкати на Наталку. Скiлько я знаю її, то вона не од того iде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут. (Уходит к Терпилихе).

Я В Л Е Н И Е 5

Петро (один).

Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бiдний був тогдi i любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим потом

копiйку, спiшив, щоб багатому Терпиловi показатись годним його дочки; но вмiсто багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Все здається, близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опiзнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема нi в чiм удачi. Правду в тiй пiснi сказано, що сосiдовi все удається, всi його люблять, всi до його липнуть, а другому все як одрiзано. (Поет).

N 15

У сосiда хата бiла,

У сосiда жiнка мила,

А у мене нi хатинки,

Нема щастя анi жiнки.

За сосiдом молодицi,

За сосiдом i вдовицi,

I дiвчата поглядають, -

Всi сосiда полюбляють.

Сосiд ранше мене сiє, -

У сосiда зеленiє,

А у мене не орано

I нiчого не сiяно.

Всi сосiда вихваляють,

Всi сосiда поважаюсь;

А я марно часи трачу,

Один в свiтi - тiлько плачу.

Во время пения Макогоненко выходит на сцену, слушает и по окончании подходит к Петру и говорит.

Я В Л Е Н И Е 6

Петро и выборный.

В ы б о р н ы й. Ти, небоже, i спiвака добрий.

П е т р о. Не так, щоб дуже - от аби-то.

В ы б о р н ы й. Скажи ж менi, вiдкiль ти iдеш, куда i що ти за чоловiк?

П е т р о. Я собi бурлака; шукаю роботи по всiх усюдах i тепер iду в Полтаву.

В ы б о р н ы й. Де ж ти бував, що ти видав i що чував?

П е т р о. Довго буде все розказовати. Був я i у моря; був на Дону, був на лiнiї, заходив i в Харков.

В ы б о р н ы й. I в Харковi був? Лепський то десь город?

П е т р о. Гарний город; там всього доброго єсть, я i в театрi був.

В ы б о р н ы й. Де? В театрi? А що се таке театр, город чи мiстечко?

П е т р о. Нi, се не город i не мiстечко, а в городi вистроєний великий будинок. Туда ввечерi з'їжджаються пани i сходяться всякi люди, хто заплатити може, i дивляться на комедiю.

В ы б о р н ы й. На комедiю (знак удивления.) Ти ж бачив, пане брате, сю комедiю, яка вона?

П е т р о. I не раз бачив. Се таке диво - як побачиш раз, то i вдруге схочеться.

Я В Л Е Н И Е 7

Те же и возный.

В о з н ы й. Що ти тут, старосто мiй, - теє-то як його - розглагольствуєш з пришельцем?

В ы б о р н ы й. Та тут диво, добродiю; сей парняга був у театрi та бачив i комедiю i зачав було менi розказовати, яка вона, та ви перебили.