Несподівана вакансія
Шрифт:
— Так? — скрикнула перелякано Парміндер.
Тессу, що дзвонила їй, це трохи спантеличило.
— Міндо, це ж я! З тобою все гаразд?
— Так… так… я просто не сподівалася дзвінка, — відповіла Парміндер, дивлячись на підлогу кухні, всіяну ключами, паперами, монетками і тампонами. — Що таке?
— Нічого особливого, — відповіла Тесса. — Я просто хотіла поговорити. Спитати, як справи.
Тема анонімного допису повисла між ними, наче якась глузлива потвора, що гойдалася собі на телефонному дроті. Парміндер ще вчора урвала Тессу на півслові, коли та згадала про це по телефону. Вона тоді крикнула: — Це брехня, брудний наклеп, і не кажи мені, що Говард Моллісон тут ні до чого!
Тесса не насмілилася продовжувати тему.
— Я не маю часу на розмову, — відрізала Парміндер. — У мене зустріч у Ярвілі. Перегляд справи щодо хлопчика з групи ризику.
— А, зрозуміло. Вибач. Подзвонити пізніше?
— Так, — відповіла Парміндер. — Чудово. Бувай.
Вона поскидала в сумочку все, що лежало на підлозі, й вибігла з хати, але потім повернулася, щоб перевірити, чи добре замкнула двері.
Останнім часом, їдучи кудись машиною, Парміндер ловила себе на думці, що зовсім не пам’ятає, як проїхала останній кілометр, і завжди в таку мить наказувала сама собі сконцентруватися на дорозі. Але зараз вона знову і знову подумки верталася до того лиховісного анонімного повідомлення. Вона вже знала його напам’ять.
Член місцевої ради, доктор Парміндер Джаванда, яка вдає, що дуже переймається знедоленими нашої округи, завжди керувалася таємною спонукою. Як я був ще живий, вона закохалася в мене, і щоразу, коли мене бачила, майже не приховувала цього. На кожному засіданні ради вона голосувала так, як казав їй я.
Тепер, коли мене немає, з неї не буде ніякої користі, бо власний розум вона давно вже втратила.
Уперше вона побачила це повідомлення вчора, коли відкрила сайт ради, щоб перевірити протокол минулого засідання. Шок від побаченого відчувався майже фізично: вона почала прискорено й уривчасто дихати, наче під час найболісніших моментів пологів, коли намагалася пересилити жахливий біль і звільнитися від нестерпного тягаря.
Тепер усі про це знатимуть. Від цього не сховатися.
У її голові роїлися найдивніші думки. Наприклад, що б сказала її бабуся, якби дізналася, що Парміндер прилюдно звинуватили в тому, що вона закохалася в жонатого чоловіка, та ще й у ґора, білого. Їй ввижалося, як бебезатуляє обличчя подолом сарі, хитає головою й погойдується взад-уперед, як вона завжди робила, коли важко кривдили її родину.
— Тут деякі чоловіки, — сказав їй Вікрам минулої ночі, і його сардонічна посмішка набрала якогось химерного, нового відтінку, — хотіли б знати, чи це правда.
— Звичайно, ні! — вигукнула Парміндер, затуляючи тремтячою долонею рота. — Як ти можеш таке питати? Звичайно, неправда! Ти ж його знав! Він був моїм другом… просто другом!
Парміндер уже проминала наркоклініку «Белчепел». Як це вона так далеко проїхала, нічого не помітивши? Вона ставала небезпечним водієм. Була напрочуд неуважна.
Їй пригадався той вечір, років із двадцять тому, коли вони з Вікрамом погодилися одружитись і пішли до ресторану. Тоді вона розповіла йому, який галас зчинили батьки, як її відпровадив додому Стівен Гойл, і Вікрам погодився, що це дурниця. Тоді він це розумів. Але ось коли її звинуватив Говард Моллісон, а не її вузьколоба родина, цього він зрозуміти не захотів. Мабуть, не припускав, що ті ґора можуть бути такі примітивні, брехливі, лиховісні…
Ну ось, вона пропустила поворот. Треба зосередитись. Треба бути уважною.
— Я дуже спізнилася? — спитала вона в Кей Баден, яка чекала її на автостоянці. Вона вже бачилася з цією соцпрацівницею, коли та одного разу прийшла до неї поновити рецепт на якусь пілюлю.
— Зовсім ні, — відповіла Кей. — Я подумала, що проведу вас до офісу, бо тут зараз просто мурашник якийсь…
Будівля, в якій розташувалася соціальна служба Ярвіла, була гидкою адміністративною спорудою сімдесятих років. Коли вони підіймалися ліфтом, Парміндер думала, чи знає Кей про анонімний пост на сайті ради або про те, у чому її звинувачує родина Кетрін Відон. Їй уявлялося, як відчиняються двері ліфта, а там уже стоїть ціла вервечка людей у костюмах, які тільки й рвуться звинуватити і засудити її. А що, як перегляд справи Роббі Відона — тільки підступний привід заманити її на суд над нею самою…
Кей повела її пошарпаним, занехаяним коридором до конференц-зали. Там уже сиділи три жінки, що привітали Парміндер усмішками.
— Це — Ніна, вона займається матір’ю Роббі в «Белчепелі», — відрекомендувала Кей, сідаючи спиною до заслонених жалюзями вікон. — А це — Джилліан, моя керівниця, а це — Луїза Гарпер, вона наглядає за яслами на Енчор Роуд. Доктор Парміндер Джаванда, сімейний лікар Роббі, — додала Кей.
Парміндер погодилася випити кави. Інші четверо жінок почали розмову без неї.
(« Член місцевої ради, доктор Парміндер Джаванда, яка вдає, що дуже переймається знедоленими нашої округи…»
Яка вдає, що дуже переймається. Який же ти мерзотник, Говарде Моллісон. Баррі казав, що Говард завжди вважав її лицемірною.
«Він думає, що я прагну заполонити Пеґфорд ярвілцями, адже я полянин. А ось ти — нормальний фахівець, тому, на його думку, ти просто не маєш права підтримувати Поля. Він вважає, що ти або лицемірка, або завдаєш усім клопоту просто заради розваги».)
— …зрозуміти, чому цією родиною займається сімейний лікар із Пеґфорда? — спитала одна з незнайомих Парміндер соцпрацівниць, чиї імена вона вже встигла забути.
— У нас зареєстровано декілька родин з Полів, — одразу пояснила Парміндер. — Але у Відонів, здається, були якісь непорозуміння з їхніми попередніми…
— Так, їх вигнали з кентермілської клініки, — відповіла Кей, тримаючи перед собою цілий стос паперів. — Террі там напала на медсестру. А як давно вони вже ходять до вас?
— Майже п’ять років, — відповіла Парміндер, котра заздалегідь переглянула всі записи у своєму кабінеті.
(Вона бачила Говарда в церкві на похороні Баррі: він вдавав, що молиться, стуливши перед собою свої жирні долоні, а Фаулі стояли за ним навколішках. Парміндер знала, у що повинні вірити християни. Люби ближнього свого, як самого себе… Якби Говард був чеснішим, він мав би повернутися боком і молитися на Обрі…
« Як я ще був живий, вона закохалася в мене і щоразу, коли мене бачила, майже не приховувала цього…»
Невже й справді вона не могла цього приховати?)