Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця
Шрифт:
— Але, але… схоже, я не розумію.
— Ось те ж саме було і з Сікс, — продовжила Шота. — Вона живила ілюзії, що я помчала геть з підібраними хвостом між ніг, щоб сховатися назавжди, тремтячи від страху, що вона зможе знайти мене, — а тому вона ніяк не очікувала візиту своєї матері. Подібної речі не водилося серед її так чи інакше значущих талантів або її обмеженої уяви з тих самих пір, як вона втратила розуміння цінності матері і ніякого співчуття до тих, у кого воно було. Вона не могла уявити силу і значення таких уз, ось тому-то цей зв'язок
Келен відчула, що її обличчя розгорілося ще сильніше, поки вона спостерігала за тим, як Шота пробігла вниз довгим покритим лаком нігтем по переду сорочки Річарда.
— Мені не до душі, коли хтось забирає те, над чим я працювала і що створювала, — прошепотіла Шота Річарду інтимним голосом. — Вона не мала ніякого права на те, що належало мені. Мені коштувало великих зусиль і часу повернути назад все те, у що вона занурила свої зрадливі щупальця на моїй території, але я справилась з цим.
— Мені здається, що тут криється щось більше, ніж це, Шота. Я думаю, що ти хотіла нам усім допомогти.
Шота ступнула убік, клацнувши пальцями в підтвердженні, коли вона повернулася спиною до Річарда.
— Скриньки знаходяться в грі. Якщо Сестри Тьми відкриють їх, дуже багато людей, які не зробили нічого поганого, загинуть. І я теж буду кинута Володареві, як шматок м'яса.
Річарду тільки й залишалося кивнути на це одкровення. Він нахилився і підняв свій меч. Він простягнув їй руків'я.
— Ось, візмись.
— Мій дорогий хлопчик, у мене немає ніякої потреби в мечі.
Келен не пам'ятала нікого, у кого міг бути такий гарний, шовковистий голос. Шота вела себе так, немов вважала, що більше нікого немає в кімнаті. За винятком тієї короткого миті, коли вона кинула швидкий, застережливий погляд на Зедда, її мигдалеподібні очі майже не відривалися від Річарда.
— Просто догоди мені і торкнися його.
Все її обличчя пом'якшало кокетливою усмішкою.
— Ну, раз ти так наполягаєш.
Її витончені пальці обвилися навколо руків'я. Раптово її очі скосилися, щоб подивитися на Келен, що стояла прямо тут, поруч з ним.
— Меч перериває триваючий в даний час ефект заклинання Вогняного Ланцюга, — пояснив Річард. — Він не в змозі повернути дію заклинання назад, але дозволяє тобі тепер бачити те, що перед тобою.
Її пильний погляд затримався на ній перш, ніж повернутися до Річарда.
— Так і є, — її голос став серйозним. — Але прямо зараз, тим не менше, кожен з нас в цій кімнаті, як ніколи, близький до того, що буде поглинений владою Одена і відданий на всю вічність Володареві смерті в підземному світі, — її пальці торкнулися обличчя Річарда. — Як я говорила тобі раніше, ти повинен перешкодити цьому статися.
— І як же я повинен зробити це?
Шота кинула нього гнівний погляд.
— Нам уже довелося це обговорити раніше, Річард. Ти — гравець. Тобі і вводити шкатулки в гру.
Річард зітхнув.
— Ми на такій немислимій віддалі від скриньок. Джеган введе їх гру задовго до того, як ми зможемо повернутися.
Шота посміхнулася йому.
— У мене тут припасений спосіб, як тобі повернутися.
— Який?
Шота вказала пальцем в небо.
— Ти можеш полетіти.
Річард скинув голову.
— Полетіти?!
— Дракон, якого Сікс зачарувала і використовувала, — на кріпосному валу.
— Дракон! — Вигукнув Зедд. — Ти чекаєш, що Річард полетить на драконі? Що за дракон?
— Сердитий.
— Сердитий? — Перепитав Річард.
— Боюся, що я не дуже хороша в ролі матері дракона, але я приручила його, — Шота знизала плечима. — Трохи, по крайній мірі.
Всі чекали Річарда в коридорі, поки він швидко переодягався в одяг з свого пакета. Коли він переодівся, у Келен перехопило подих від виду того, кого вона побачила.
Поверх чорної сорочки була одягнена чорна, відкрита з боків туніка, прикрашена дивними символами, які зміїлися по широкій золотій стрічці, повністю оббігаючи навколо неї. Широкий, багатошаровий шкіряний пояс, покритий ще більшою кількістю емблем, підтримував чудову туніку на його талії. Стародавня, оснащена шкірою перев'язь, що тримала оброблені золотом і сріблом піхви Меча Істини перетинала його праве плече. На кожному зап'ясті була широка підбита шкірою срібна стрічка, несуча з'єднані кільця, усередині яких теж були дивні символи. Чорні чоботи поверх його чорних штанів також мали запонки, що оточувалися візерунками. На широких плечах спочивав плащ, який, здавалося, був зроблений з тканого золота.
Він виглядав так, як на думку Келен і повинен був виглядати бойовий маг. Він був гідний повелівати королями. Він виглядав, як лорд Рал.
Тепер Келен без всяких утруднень могла зрозуміти, чому Ніккі була закохана в нього. Вона була чи не найщасливішою жінкою в світі. І вона була до того ж тією, хто був гідний цієї людини.
— Давайте поспішимо, — сказав він Шоті.
Шота, простуючи розміреним кроком уздовж по центру залів у своїй напівпрозорій сірій сукні, що вилася за нею, вела їх через підсобні, неоздоблені переходи замку, які немов спорожніли. Час від часу вона робила змах рукою у напрямку до дверей або проходу, ніби утримувала будь-кого від того, щоб турбувати їх. Швидше за все, так воно і було, оскільки ніхто не затримав маленьку компанію людей, які поспішали по коридорах.
Вони всі зупинилися позаду відьми, коли вона, нарешті, зупинилася біля важких дубових дверей. Вона окинула всіх поглядом, ніби запитуючи, чи готові вони, потім відкрила навстіж важкі дубові двері. Коли вони вийшли через двері в похмурий день, лише плащ Річарда не втратив свого блиску. На кріпосному валу вони зустрілися лицем до лиця з величезним звіром з блискучою червоною лускою і немовби з лісом шипів з чорними наконечниками на спині.
Рев полум'я пронісся уздовж кріпосного валу, розкидаючи землю і камінчики на всі боки. Вони всі відсахнулися назад.