Під куполом
Шрифт:
– То, мабуть, я мушу зателефонувати першому виборному… так, де тут його ім’я… Сендерсу… і повідомити йому…
– Саме це я й мав на увазі, кажучи, що у вас хибні уявлення. Тут зараз те саме, що було в Іраку, тільки й різниці, що ви тепер не польовий офіцер, а сидите у Вашингтоні і стали таким же нетямущим, як решта отих кабінетних солдатів. Слухайте сюди: часткові розвіддані – це гірше, ніж зовсім ніяких.
– Неповне знання – небезпечна річ, – задумливо промовила Джулія.
– Якщо не Сендерс, тоді хто?
– Джеймс Ренні. Другий виборний. Він тут альфа-кнур.
Запала пауза. Потім Кокс сказав:
– Можливо, ми залишимо вам інтернет. Хоча дехто з нас тут вважає, що його блокування – це рефлекторна реакція.
– Чому це вам так ввижається? – спитав Барбі. – Хіба ваші там не розуміють, що, якщо ми залишимося з інтернетом, рецепт пиріжків із журавлиною тітоньки Сари рано чи пізно обов’язково просочиться у світ.
Джулія випросталася на сидінні й беззвучно проартикулювала губами: «Вони хочуть заблокувати інтернет?» Барбі показав їй пальцем: «Зачекайте».
– Послухайте, Барбі. А якщо ми подзвонимо цьому Ренні й скажемо йому, що ми мусимо заблокувати інтернет, вибачте, кризова ситуація, надзвичайне становище і таке інше. А тоді ви доведете йому вашу корисність тим, що умовите нас передумати?
Барбі міркував. Це могло подіяти. На якийсь час принаймні. Або ж зовсім навпаки.
– Плюс, – оптимістично продовжував Кокс. – Ви повідомите також ту, іншу інформацію. Можливо, комусь навіть врятуєте життя, а населення врятуєте від паніки точно.
– Не тільки інтернет, телефони теж мусять працювати, – сказав Барбі.
– Це вже важче. Я, либонь, зможу зберегти для вас і-нет, але… послухайте, приятелю. Серед членів комітету, який займається цим дурдомом, є не менш ніж п’ять осіб, типу генерала Кертиса Лемея [156] , на думку котрих усіх у Честер Міллі слід уважати терористами, допоки вони не доведуть протилежного.
– Якої шкоди ці гіпотетичні терористи можуть завдати Америці? Підірвати разом з собою церкву Конго?
156
Кертис Емерсон Лемей (1900–1990) – син бідного бляхаря, талановитий студент, цивільний інженер, став пілотом-навігатором бомбардувальника «Летюча фортеця», під час Другої світової війни командував військово-повітряними з’єднаннями в Європі й на Тихому океані, автор концепції й організатор тотальних бомбардувань Німеччини та Японії, повний генерал, після війни служив у ВПС і Пентагоні, уславився як активний пропагандист «превентивних ядерних ударів».
– Барбі, ви б’єтеся у прочинені двері.
Авжеж, так воно, либонь, і було.
– То ви все зробите?
– Я з вами ще зв’яжусь із цього приводу. Почекайте на мій дзвінок, перш ніж щось починати робити. Мені спершу треба побалакати з удовою покійного шефа поліції.
Кокс застеріг:
– Ви ж пам’ятатимете, що деталі наших перемовин – справа не для розголосу?
І знову Барбі був вражений тим, як кепсько навіть Кокс – широко мисляча людина за армійськими стандартами – уявляє собі ті зміни, що їх вже спричинив Купол. Тут, усередині, звичний для Кокса режим секретності вже не мав ніякого значення.
«Ми проти них, – подумав Барбі. – Тепер ми проти них. Так воно й триватиме, поки і якщо не спрацює їхня божевільна ідея».
– Сер, я обов’язково вам передзвоню; у мого телефону вже почалася проблема з акумулятором, – збрехав він абсолютно безсоромно. – І ви мусите дочекатися мого дзвінка, перш ніж говорити ще з кимсь.
– Не забувайте, «Великий вибух» призначено на завтра о тринадцятій нуль-нуль. Якщо ви волієте зберегти собі нормальну життєздатність, тримайтеся звідти подалі.
Зберегти життєздатність. Ще одна безглузда фраза під Куполом. Якщо вона не стосується запасів пропану до вашого генератора.
– Ми про це потім поговоримо, – сказав Барбі. Він склав телефон, позбавляючи Кокса можливості ще щось промовити. Дорога вже майже цілком звільнилася, хоча Делессепс, склавши руки на грудях, залишився на ній стояти, спираючись на свій вінтажний автомобіль з потужним двигуном. Проїжджаючи з Джулією повз його «Шевроле Нова» [157] , Барбі помітив наліпку з написом «СРАКА, ПАЛИВО АБО ТРАВА – НІХТО НЕ КАТАЄТЬСЯ БЕЗПЛАТНО», а на приладовій панелі – поліцейську мигалку. Йому подумалося, що ці дві контрастні картинки якнайточніше характеризують ті зміни на зле, що вже відбулися в Міллі.
157
«Nova» – автомобіль, який випускався в США в 1962–1979 рр. компанією «Шевроле» і в 1985–1988 рр. спільним підприємством «Дженерал Моторз» і «Тойота».
По дорозі Барбі переповів їй усе, що сказав йому Кокс.
– Заплановане ними нічим не відрізняється від того, що утнув цей хлопчик, – промовила вона шоковано.
– Ну, все ж таки трохи відрізняється, – сказав Барбі. – Хлопчик спробував зробити це з рушниці. А вони мають крилаті ракети. Назвали це теорією «Великого вибуху».
Джулія посміхнулась. Не звичною своєю посмішкою; бо ця, ніякова і збентежена, зробила її схожою не на сорокатрьохрічну, а на жінку, старшу на двадцять років.
– Здається, мені доведеться випустити наступний номер газети раніше, ніж я гадала.
Барбі кивнув.
– «Екстрений випуск, екстрений випуск, читайте всі» [158] .
– Привіт, Саммі, – промовив хтось. – Ти як?
Саманта Буші не впізнала голосу і насторожено обернулася в його бік, одночасно підсмикуючи на собі рюкзак з Малюком Волтером. Малюк спав, і важив він тонну. Після падіння їй боліло гузно, і на душі було боляче теж – гаспидська Джорджія Руа обізвала її лесбійкою. І це та сама Джорджія Руа, котра стільки разів скиглила під її трейлером, випрошуючи третину унції порошку для себе й того перекачаного виродка, з яким вона лигається.
158
Рекламна фраза-кліше, поширена з часів газетного буму наприкінці ХІХ ст.
Запитував батько Доді. Саммі балакала з ним тисячу разів, але зараз його з голосу не впізнала. Вона й лице його ледве впізнала. Він виглядав печальним і постарілим – якимсь розбитим. І навіть не задивився на її цицьки, чого ніколи раніше не уникав.
– Привіт, містере Сендерс. Ба, я вас навіть не запримітила там… – вона махнула рукою собі за спину, туди, де лежало витоптане поле і ще стирчав напівзавалений, жалюгідний на вигляд тент. Проте менш жалюгідний, ніж оце містер Сендерс.
– Я сидів у затінку, – той самий непевний голос, що виходить з уст, скривлених у ніяковій посмішці, на яку важко дивитися. – Добре хоч мав що пити. Чи не занадто сьогодні тепло, як для жовтня? Господи, авжеж. Я думав, який чудовий день – справжній день міста – а потім той хлопчик…