Під куполом
Шрифт:
– Гові мав девіз: «Розум поперед закону». Це була основа всіх його дій. Зовсім не так діятиме Пітер Рендолф, почасти тому, що в нього кволий розум, але головно через те, що він неспроможний утримувати в рамках Ренні. Мій чоловік це міг. Гові казав, що коли звістка про вашу… сутичку… досягла містера Ренні, той наполягав, щоб вас притягли хоч за щось. Він буквально оскаженів. Ви це знали?
– Ні, – але його це не здивувало.
– Гові сказав містеру Ренні, що, якщо щось з цього піде до суду, він постарається, аби до суду дійшла вся справа цілком, включно з нападом чотирьох на одного на парковці. І
Вона похитала головою.
– Джуніор Ренні ніколи не був милим хлопчиком, але порівняно безпечним. Він змінився в останні рік чи два. Гові це помітив і його це непокоїло. Я з’ясувала, що Гові багато чого знав про обох: про сина і про батька… – вона завагалася. Барбі бачив, як її шарпають сумніви, продовжувати чи ні, і врешті вона вирішила, що не варто. Обережності вона навчилася як дружина начальника поліції маленького містечка, а ця звичка не з тих, з якими легко прощаються.
– Гові порадив вам покинути наше місто, перш ніж Ренні знайде якийсь інший спосіб вам накапостити, правда? Я здогадуюсь, ви не встигли цього зробити, бо вас зупинив цей Купол.
– Ви праві в обох випадках. Можна мені дієтичної коли тепер, місіс Перкінс?
– Звіть мене Бренда. А я називатиму вас Барбі, якщо вам так сподобається. Прошу, беріть собі самі, пийте.
Барбі так і зробив.
– Вам потрібен ключ до протиатомного бомбосховища, щоби взяти звідти лічильник Ґайґера. Я можу вам з цим допомогти і допоможу. Але здається, ви казали, що мусите про щось повідомити Джима Ренні, так от, ця ваша ідея мене непокоїть. Можливо, це журба туманить мені мозок, але я не розумію, навіщо вам потрібно мірятися з ним хоч чимось. Великий Джим дуріє, коли будь-хто зазіхає на його авторитет, а вас він взагалі на дух не зносить. І нічим вам не завдячує. Якби шефом і зараз був мій чоловік, тоді б, либонь, ви могли побалакати з Ренні утрьох. Гадаю, мені б це навіть сподобалося.
Вона нахилилася вперед, уважно дивлячись на нього очима в обрамленні темних кіл.
– Утім, Гові помер, тож замість того щоб розшукувати той містичний генератор, ви скоріш за все опинитеся в камері.
– Я все це розумію. Але є новина. Військово-повітряні сили збираються обстрілювати Купол крилатими ракетами завтра о тринадцятій нуль-нуль.
– О Господи.
– Вони вже стріляли по ньому іншими ракетами, але тільки для того, щоби визначити, на яку висоту здіймається бар’єр. Радар тут не діє. Ті ракети були з холостими головками. Ці будуть із цілком справжніми. Протибункерними.
Вона різко зблідла.
– У яку частину нашого міста вони зібралися стріляти?
– Контактною точкою призначено те місце, де Купол перетинає дорогу Мала Курва. Ми з Джулією були якраз там минулої ночі. Ракети вибухатимуть приблизно на висоті п’яти футів від рівня ґрунту.
Щелепа в Бренди відвисла, рот роззявився так широко, як не личить леді.
– Неможливо!
– Боюсь, що буде саме так. Ракети запускатимуться з Б-52 [169] і летітимуть запрограмованим курсом. Я маю на увазі, буквально запрограмованим. Огинаючи всі висоти й западини, поки не знизяться до висоти цілі. То жахливі штуки. Якщо така вибухне, не пробивши бар’єр, люди в місті лише злякаються – звук буде, ніби настав Армагеддон. Але,
169
Боїнг «Стратофортеця» – бомбардувальник-ракетоносець, перебуває на службі з 1955 року; великою мірою створенню Б-52 сприяв тодішній командувач стратегічної авіації США генерал Лемей (див. вище).
Рука Бренди опинилася в неї на горлі.
– Великі руйнування? Барбі, у нас нема пожежних машин.
– Я певен, вони приготували протипожежну техніку десь поряд. А щодо руйнувань? – він знизав плечима. – З тієї місцини треба всіх евакуювати, це обов’язково.
– Хіба це розумно? Хіба розумно те, що вони запланували?
– Це питання неактуальне, місіс… Брендо. Вони вже прийняли рішення. Але, боюся, далі буде ще гірше. – І, помітивши її здивований погляд, пояснив: – Мені, не місту. Мене підвищили до полковника. Президентським указом.
Вона підкотила очі.
– Вітаю.
– Від мене очікують, що я оголошу воєнний стан і буквально візьму Честер Мілл у свої руки. Джиму Ренні сподобається така новина?
Вона здивувала його, зайшовшись сміхом. Він і собі подивувався, бо й сам приєднався до неї.
– Розумієте мою проблему? Місто не мусить знати, що я позичив у нього лічильник Ґайґера, але всіх мешканців треба повідомити, що на них летітимуть протибункерні ракети. Якщо не я, цю новину все одно розповсюдить Джулія Шамвей, проте керівники міста мусять її почути від мене. Тому що…
– Я розумію чому, – у червоному сонячному світлі надвечір’я обличчя Бренди втратило свою блідість. Тепер вона задумливо потирала руки. – Якщо ви мусите опанувати владу в місті… чого від вас бажає ваш начальник…
– Гадаю, Кокс тепер мені радше колега, – мовив Барбі.
Вона зітхнула.
– Ендрія Ґрінелл. Спершу ми скажемо про це їй. Потім разом підемо до Ренні й Енді Сендерса. Принаймні нас буде більше: троє проти двох.
– Сестра Розі? Але чому вона?
– Ви не знаєте, що вона в нашому місті третя виборна? – Він похитав головою. – Не соромтесь, багато хто не пам’ятає, хоча вона на цій посаді вже кілька років. Зазвичай вона лише підтакує двом чоловікам-виборним, тобто – одному Ренні, бо Сендерс і сам тільки те й робить, що йому підтакує… у неї є деякі проблеми… але, пропри все, вона має характер. Чи мала.
– Які проблеми?
Він гадав, що вона не буде входити в деталі, але помилився.
– Залежність від ліків. Знеболювальних. Не знаю, наскільки це серйозно.
– Здогадуюсь, що свої рецепти вона отоварює в аптеці Сендерса.
– Так. Я розумію, що це не найкраще рішення, і вам треба діяти вельми обережно, але… Джим Ренні просто може побачити вигоду для себе у вашому втручанні, на якийсь час. А щодо вашого керівництва? – Вона похитала головою. – Він підітреться будь-яким папірцем про встановлення воєнного стану, підписаним хоч Президентом, хоч будь-ким. Я…
Вона застигла. Очі її витріщилися, вона дивилася повз нього.
– Місіс Перкінс? Брендо? Що трапилось?
– Ох, – відітхнула вона. – Ох, Боже мій.
Барбі й собі обернувся і теж заціпенів від побаченого. Сонце сідало червоне, як часто бува наприкінці теплих, погожих, не зашмарованих пізніми зливами днів. Але ніколи за все своє життя він не бачив вечірньої зорі такої, як ця. Йому майнула думка, що подібне щось могли спостерігати тільки люди десь поблизу діючого вулкану.
«Ні, – вирішив він. – І там такого не буває. Це щось абсолютно нове».