Під куполом
Шрифт:
Сідаюче сонце не було кулею. Воно мало форму величезної краватки-метелика з палаючим круглим вузлом. Небо на заході ніби вкрилося тонкою плівкою крові, котра чим вище, то більше блідла, до помаранчевого кольору. Крізь це каламутне сяйво майже не проглядався обрій.
– Господи, помилуй. Це як дивитися крізь забруднене лобове скло, коли їдеш проти сонця, – промовила вона.
Дійсно, було схоже, тільки наразі лобовим склом виступав Купол. На ньому почав накопичуватися пил і бруд. А також штучні атмосферні викиди. І далі буде гірше.
«Треба б його помити», – подумав він
– Цьому треба покласти край, – прошепотіла вона. – Подзвоніть їм і скажіть, нехай вистрелять найбільшою їхньою ракетою, і к чорту наслідки. Бо цьому треба покласти край.
Барбі на це нічого не відповів. Не був певен, що зможе вимовити хоч слово, навіть аби мав, що сказати. Це гігантське, мутне сяйво забрало в нього всі слова. Це було так, ніби крізь люк дивишся в пекло.
Ї-гі-гі
Джим Ренні з Енді Сендерсом дивилися на зловісний захід сонця з ґанку похоронного салону Бові. Вони збиралися було до міськради на чергове «надзвичайне засідання», призначене на сьому вечора, і Великий Джим хотів прийти туди завчасно, щоби підготуватися, але застигли на сходах, задивившись, якою страхітливою, масною смертю догоряє день.
– Неначе кінець світу, – промовив Енді низьким, благоговійним голосом.
– Маячня гівняна! – заперечив Великий Джим, і якщо його голос і прозвучав брутально навіть для нього, це тому що і йому самому до голови прийшла така сама думка. Уперше з того часу, як опустився Купол, він усвідомив, що врегулювання цієї ситуації може бути поза їх можливостями – поза його можливостями – і роздратовано відкинув цю думку геть. – Хіба ти бачиш Господа нашого Ісуса Христа, що сходить з небес?
– Ні, – погодився Енді. Він бачив тільки мешканців свого міста, людей, котрих знав усе життя, вони стояли купками вздовж Мейн-стрит, мовчазні, і лише дивилися на цей страхітливий захід сонця, прикриваючи собі очі долонями.
– А мене ти бачиш? – наполягав Великий Джим.
Енді обернувся до нього.
– Звісно, що бачу, – ошелешено кивнув він. – Звісно, я тебе бачу, Великий Джиме.
– Отже, мене не взято живим на небо, – пояснив Великий Джим. – Багато літ тому я віддав своє серце Ісусу, отже, якби зараз відбувався Кінець Світу, мене б тут не було. І тебе також, ти згоден?
– Мабуть, що так, – погодився Енді, хоча в душі відчував сумніви. Якби вони були спасенними – омитими кров’ю Агнця – навіщо б їм було щойно балакати зі Стюартом Бові про припинення того, що Великий Джим називав «нашим маленьким бізнесом»? Та хіба вони взагалі могли вляпатися у такий бізнес, якщо чесно? Що спільного може бути між спасенністю й метамфетаміновим виробництвом?
Якби спитати про це у Великого Джима, Енді знав, що саме той відповість: іноді результати виправдовують засоби. У даному випадку результати виглядали захоплюючими, ось такими: нова Церква Святого Спасителя (стара була лише трохи кращою за дощатий сарай із дерев’яним хрестом нагорі); радіостанція, котра врятувала самому тільки Богу відомо скільки душ; десятина, яку вони сплачували – акуратно, чеками одного банку на Кайманових островах – Місіонерському
Проте, задивившись на цей грандіозний, каламутний захід сонця, що натякав на дріб’язковість і маловажливість людських справ, Енді змушений був визнати, що всі ті речі правили лише за виправдання. Без притоку готівки завдяки мету його аптека пішла б на дно ще років шість тому. Те саме можна сказати про цю похоронну контору. Те саме – хоча чоловік, котрий стояв зараз поряд з ним, цього ніколи б не визнав – стосувалося «Уживаних автомобілів Джима Ренні».
– Я знаю, що ти думаєш, друже, – мовив Великий Джим.
Енді боязко звів на нього очі. Великий Джим посміхався… а втім, не хижо. Ця його посмішка була лагідною, розуміючою. Енді теж відповів, чи то пак спробував, йому посмішкою. Він багато чим завдячував Великому Джиму. От тільки зараз речі, такі як аптека чи «BMW» Клоді, здавалися малозначущими. Яка зараз користь від «BMW», хоч би й з системою самопарковки і реагуючою на голосові команди саунд-системою, його мертвій дружині?
«Коли все це закінчиться і Доді повернеться додому, я віддам цей бімер їй, – вирішив Енді. – Клоді б це сподобалося».
Великий Джим простягнув свою руку з пальцями-цурпалками в напрямку призахідного сонця, що, як здавалося, розповзалося західним обрієм, мов величезна зміїна яєчня.
– Ти гадаєш, що в цьому є якась наша вина. Що Бог карає нас за те, що ми підживлювалися від міста у важкі часи. Це дурня, друже. Це не Божа справа. Якщо ти скажеш, що в тому, що нас побили у В’єтнамі, була рука Бога – таким чином Бог попереджав нас, що Америка втрачає свою духовність, – я з тобою погоджуся. Якщо скажеш, що одинадцяте вересня було відповіддю Всевишнього на рішення Верховного суду, який повідомив малим дітям, що вони можуть більше не розпочинати свій день з молитви до Бога, Котрий їх сотворив, я тебе підтримаю. Але щоб Бог покарав Честер Мілл за те, що ми не прибудували чергову обгінну смугу до якоїсь напівзабутої дороги, на кшталт Сиворакші або Дрібнорубанки? – Він помотав головою. – Це ні. Викинь це з голови.
– Ми також клали непоганий бариш собі до кишень, – несміливо зауважив Енді.
Це було правдою. Вони нагромаджували більше, ніж ішло на підживлення своїх бізнесів чи простягання руки допомоги своїм меншим чорним братам. Енді мав власний рахунок на Кайманових островах. І проти кожного його долара – або долара Бові, до речі – він міг би закластися, Великий Джим брав собі три. А то й чотири долари.
– «Бо вартий робітник своєї поживи», – процитував Великий Джим повчальним, проте лагідним тоном. – Матвія, десятий розділ, вірш десятий.
Початок фрази євангеліста він пропустив: «Не беріть ані золота, ані срібла, ані мідяків до своїх гаманів…»
Великий Джим кинув погляд на годинник у себе на зап’ясті.
– Якщо вже згадали про роботу, друже, то треба нам рухатись. Багацького чого мусимо вирішити.
І він ступив уперед. Енді рушив за ним, не відриваючи очей від вечірньої зорі, котра все ще залишалася достатньо яскравою, щоб бути схожою на запалену плоть. Та тут Великий Джим знов зупинився.