Під куполом
Шрифт:
Гаскелл клацнув вимикачем. Рорі Дінсмор самостійно зробив один важкий вдих, здавалося, ніби зробить ще й другий, але ні, хлопчик затих.
– Я зробив це… – Гаскелл поглянув на великий настінний годинник. – О сімнадцятій п’ятнадцять. Джинні, запишете час у свідоцтво про смерть?
– Так, докторе.
Гаскелл стягнув з себе маску, і Расті відзначив собі, що губи в старого геть сині.
– Давайте підемо звідси, – сказав він. – Ця спека мене вб’є.
Проте не в спеці була справа, а в його серці. Він упав, не подолавши й половини коридору, коли йшов повідомити Алдену й Шеллі Дінсморам печальну новину. Тепер вже Расті вколов йому адреналін, але користі з цього не було. Не допоміг і закритий масаж грудини. І дефібриляція теж.
Час смерті – сімнадцята сорок дев’ять. Рон Гаскелл пережив свого останнього пацієнта рівно на тридцять чотири хвилини. Расті сидів на підлозі, спершись спиною об стіну. Джинні сама все повідомила батькам Рорі; Расті, сидячи долі з затуленим долонями лицем, почув сповнене жалю й розпуки голосіння матері. У майже порожній лікарні звук розносився добре. Вона ридала так розпачливо, що, здавалося, не перестане ніколи.
Барбі подумав, що шефова вдова напевне була колись надзвичайно вродливою жінкою. Навіть зараз, із чорними смугами під очима та абияк вбрана (сині джинси та, він був цього певен, піжамна сорочка), Бренда Перкінс залишалася вражаюче привабливою. Він подумав, що, либонь, розумні люди рідко втрачають зовнішню привабливість – тобто якщо вони її колись мали, – і помітив у її очах ясний блиск інтелекту. І ще чогось. Хоча вона й перебувала в жалобі, це не знищило в ній цікавості. І зараз об’єктом її цікавості був саме він.
Вона поглянула повз нього на машину Джулії, котра здавала задом по під’їзній алеї, і махнула їй рукою.
– Куди це ви їдете?
Джулія вихилилася з вікна, гукнувши:
– Мені треба пересвідчитися, що газета виходить! І ще треба заскочити до «Троянди-Шипшини», повідомити погану новину Енсону Вілеру – сьогодні він на сендвічах! Не хвилюйтесь, Брен, Барбі цілком безпечний!
І перш ніж Бренда встигла щось відповісти або висловити незгоду, Джулія вже була на Морін-стрит і поїхала геть, цілеспрямована жінка. Барбі хотілося б зараз бути поряд з нею, хотілося, щоб єдиною його ціллю залишалося приготування сорока сендвічів з шинкою й сиром та сорока з тунцем.
Провівши поглядом Джулію, Бренда знову втупилась у нього. Їх розділяли сітчасті двері. Барбі відчував себе кимсь, хто прийшов найматися на тимчасову роботу.
– То ви правда? – спитала Бренда.
– Перепрошую, мем?
– Безпечний?
Барбі завагався. Два дні тому він відповів би «так», звісно, що так, але сьогодні він вже почувався радше солдатом у Фаллуджі, ніж кухарем у Честер Міллі. Нарешті відповів, що він добропристойний, викликавши в неї посмішку.
– Гаразд, я сама це вирішу, – промовила вона. – Хоча наразі моє судження може бути не зовсім коректним. Я зазнала тяжкої втрати.
– Я знаю, мем. Мені дуже жаль.
– Дякую. Похорон буде завтра. З того вбогого похоронного салону Бові, що якимсь чудом ще животіє, хоча ледь не всі в Честер Міллі користуються послугами Кросмена в Касл Року. Люди прозвали цей заклад Погрібним сараєм Бові. Стюарт просто ідіот, а його брат Ферналд ще гірший, але зараз лише вони доступні нам. Мені, – вона зітхнула, немов жінка, на котру очікує якась величезна робота.
«А так воно й є, – подумав Барбі. – Смерть коханої людини може обернутися будь-чим, але робота обов’язково входить до того будь-чого».
Вона здивувала його, прочинивши двері і приєднавшись до нього на веранді.
– Ходімо за мною в обхід, містере Барбара. Може, я запрошу вас потім досередини, але не раніше, як матиму щодо вас певність. Зазвичай я приймаю судження Джулії без вагань, але зараз непростий час.
Вона повела його повз будинок по акуратно підстриженій траві, з якої було повизбирано всі до одного осінні листочки. Праворуч стояв штахет, що відділяв обійстя Перкінсів від сусіднього, ліворуч містився гарно доглянутий квітник.
– Квіти належали до компетенції мого чоловіка. Гадаю, таке хобі в працівника органів правопорядку здається вам дивним.
– Насправді зовсім ні.
– Мені теж. Але ми в меншості. Маленькі міста зумовлюють малість уяви. Грейс Металіос і Шервуд Андерсон [164] мали щодо цього цілковиту рацію. А також, – продовжила Бренда, коли вони обігнули дальній ріг будинку і потрапили на задній двір, – тут не так швидко темніє. Я маю генератор, але він заглух ще вранці. Гадаю, закінчилося пальне. Є запасний балон, але я не знаю, як їх міняти. Зазвичай я дорікала Гові за цей генератор. Він хотів навчити мене з ним поратися. А я відмовилася. Просто на зло. – З її ока викотилася сльозинка і скрапнула на щоку. Вона витерла її машинально. – Аби могла, я б вибачилася перед ним тепер. Визнала б його правоту. Ох, якби ж то змога, де її взяти?
164
Грейс Металіос (1924–1964) – авторка бестселера «Пейтон плейс» (1956) про прихований від публічного ока стиль життя в маленькому місті Нової Англії; Шервуд Андерсон (1876–1941) – романіст, новеліст, чия творчість мала значний вплив на Гемінґвея, Фолкнера, Стейнбека та інших видатних американських авторів.
Барбі умів вгадувати суть риторичних запитань.
– Якщо справа лише в балоні, – запропонував він, – я можу його поміняти.
– Дякую, – відповіла вона, підводячи його до садового столика, біля якого стояв кулер фірми «Іглу» [165] . – Я збиралася попросити Генрі Моррісона, а ще хотіла купити кілька балонів про запас у Берпі, але, коли поїхала туди сьогодні вдень, там було зачинено, і Генрі також з усіма іншими перебував на полі Дінсмора. Як ви гадаєте, я зможу купити балони завтра?
165
«Igloo» – компанія, що 1947 року почала виробляти дешеві холодильники, а тепер є найбільшим виробником кулерів у США.
– Можливо, – кивнув Барбі, хоча мав щодо цього сумніви.
– Я чула про те, що там трапилося з хлопчиком, – сказала вона. – Моя сусідка, Джина Буффаліно, повернувшись звідти, мені розповіла. Це жахливо, мені так жаль. Він виживе?
– Не знаю. – Й оскільки інтуїція підказувала йому, що чесність – найпряміший шлях до отримання довіри цієї жінки (либонь, лише початок шляху), він додав: – Але мені здається, що навряд.
– Так, – зітхнула вона і знову втерла собі очі. – Так, з того, що я почула, там дуже тяжке поранення. – Вона відчинила «Іглу». – Тут є вода і дієтична кола. Освіжаючі напої, які я тільки й дозволяла пити Гові. Вибирайте, що хочете.
– Воду, мем.
Вона відкоркувала дві пляшки «Джерела Поланда» [166] , і вони випили. Бренда дивилася на нього сумними очима, але зацікавлено.
– Джулія мені сказала, що вам потрібні ключі від міської ради, і я розумію навіщо. І розумію, чому ви не бажаєте, щоб про це знав Джим Ренні…
– Йому доведеться. Ситуація змінилася. Розумієте…
Вона похитала головою, зупиняючи його піднятою рукою. Барбі замовк.
– Перш ніж ви розкажете про це, я хочу, щоб ви розповіли мені, що там за неприємності були у вас із Джуніором і його друзями.
166
Poland – засноване у XVIII ст. у штаті Мейн містечко, назву дістало від імені вбитого там індіанського вождя на ім’я Поланд; «Poland Spring» – відома з 1845 року марка мінеральної води, яку добувають з різних джерел на території Мейну.