П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню
Шрифт:
— Я зможу прикинутися ким завгодно, можу навіть зробити вигляд, що мені власне ім'я важко згадати.
47
— Ох, як люб'язно з вашого боку! — Вигукнув з удаваним захопленням Зедд, коли жінка поставила перед ним на столі грубезний том. — Тепер я повністю впевнений, що це саме те, що потрібно. Ніяких сумнівів! Ви не інакше як добрий дух, посланий мені в допомогу, пані Фіркин.
Жінка раптово
— Це моя робота, майстер Рибнік. Нахилившись ближче, він грайливо прошепотів:
— Волію, щоб красиві жінки кликали мене Рубеном.
Зедд, коли обставини вимагали діяти інкогніто, зазвичай називався Рубен Рибнік. На його думку, це було просто карколомне ім'я. Більшу частину часу Великий Чарівник вів вельми скромне життя, а тому вважав невинні розваги необхідними — для збереження рівноваги. Ім'я Рубен Рибнік цілком задовольняло цю необхідність.
Жінка закліпала — не зрозуміла, що з нею фліртують. «Дивно, — подумав Зедд, — адже вона досить мила, і за довге життя у неї неодмінно було чимало залицяльників». Довелося пояснити комплімент:
— Так що, пані Фіркин, я б вважав за краще, щоб ви звали мене Рубеном.
Жінка здивовано втупилася на Зедда, потім в темних очах блиснуло розуміння, і раптовий сміх луною рознісся по довгому залу. Рідко сидячі за іншими столами відвідувачі підняли голови. Зедд помітив, що очі одного з стражників теж повернулися в їхній бік. Пані Фіркин притиснула долоню до губ і стала зовсім пунцовою.
— Рубен. — Вона знову хихикнула, із задоволенням вимовивши його ім'я і оглянувшись, трохи нахилилася до нього. — Ведетта.
— Ведетта! — Промуркотів Зедд. — Дивне ім'я! — Хихикаючи, Ведетта віддалилася, її легкі кроки приглушено звучали у величезному приміщенні — нижньому з двох поверхів, зайнятих бібліотекою Андера. Сонце вже давно зайшло, довгий ряд ламп м'яко висвітлював медового кольору дубові панелі та давав цілком достатньо світла тим, хто був більше зацікавлений в поглинанні слів, ніж вечері. Зедд підтяг важенний том ближче, відкрив і зробив вигляд, що читає з істинним інтересом.
Насправді все було зовсім не так. Книга, яка найбільше цікавила Зедда, лежала трохи правіше і вище. Навіть опустивши голову, він міг спокійно читати її, однак ніхто, проходячи мимо, цього б не запідозрив. А цікаві тут вешталися.
Зедд вже і так влаштував сенсацію своєю урочистою появою. Увійшовши в бібліотеку, він гучно виголосив, що у нього є гіпотеза про існування закону, що стосується скасування відповідальності постачальників продовольства при форсмажорних обставинах у вигляді діянь Творця, які не застерігаються спеціально в текстах угоди, але використовуються в цивільному праві на підставі стародавніх торговельних принципів.
І що він повністю впевнений, що знайде підтвердження цьому на прикладах історичного розвитку законів Андера.
Ні в кого не вистачило сміливості оскаржувати подібну заяву. Всі в бібліотеці були щасливі надати йому можливість вести пошуки. Те, що з Зеддом прийшла Франка, також чимало тому сприяло, бо її в бібліотеці добре знали.
Було вже пізно, співробітники бібліотеки були б не проти піти по домівках, але боялися викликати гнів такого блискучого законознавця. А оскільки Зедд йти не поспішав, дехто з відвідувачів затримався теж. Чи то тому, що підвернулася можливість подовше посидіти в бібліотеці, чи то щоб простежити за приїжджим.
Франка сиділа за тим же столом, що і він, але трохи оддалік, і теж гортала книжки, іноді звертаючи увагу Зедда на ті рядки, які, за її думку, могли йому знадобитися. Франка була розумницею і вказувала те, що інші напевно пропустили б, але нічого корисного Зедд поки не виявив. Втім, він і сам не дуже добре собі уявляв, що шукає, але точно знав: це все не те.
Заглиблений в читання чарівник здригнувся, коли хтось торкнув його за плече.
— Пробачте, — прошепотіла бібліотекарка. Зедд посміхнувся.
— Все нормально, мила Ведетта! — Він запитально звів брови.
— Ой! — Вона полізла в кишеню фартуха і зашарілася. — Знайшла.
— Що знайшла? — Пошепки поцікавився Зедд. Нахилившись, Ведетта зашепотіла ще тихіше. Франка, не піднімаючи голови, спостерігала за ними.
— Взагалі-то ми нікому не повинні це показувати. Вона дуже цінна і рідкісна. — Ведетта почервоніла ще дужче. — Але ви така особлива людина, Рубен! Такий блискучий оратор… Ось я і витягла її з сховища, щоб ви могли швиденько на неї поглянути.
— Правда, Ведетта? Надзвичайно люб'язно з вашого боку! І що ж це?
— Точно не знаю. Але це належало самому Йозефу Андеру.
— Ну! — Здивувався Зедд.
— Горі, — закивала вона.
— Що?
— Горі. Так його називали в ті часи. Коли мені нічим зайнятися, я читаю стародавні тексти, щоб побільше дізнатися про нашого глибоко шанованого предка Йозефа Андера. І наскільки Я зрозуміла, тоді його прозивали Горою.
Зедд дуже уважно дивився, як вона витягує з кишені щось… щось невелике… щось дуже маленьке для книжки. Серце завмерло — і тут же забилось з подвоєною силою. Маленький чорний щоденник. Дорожній щоденник! Навіть стилос до корінця прикріплений.
Ведетта простягнула книжечку обома руками. Зедд облизнув враз пересохлі губи, запитально подивився на бібліотекарку, але та явно не мала наміру випускати книжечку з рук. Стоячі біля дверей сховища стражники оглядали приміщення, але особливої уваги Зедду не приділяли.
— Можу я заглянути всередину, Ведетта? — Стриманим пошепки запитав Зедд.
— Ну… Ну, шкоди від цього, напевно, не буде.
Вона обережно перевернула обкладинку. Щоденник виявився у відмінному стані. Втім, щоденник, що тягала з собою Енн, був таким же давнім і теж виглядав як новенький. Дорожні щоденники чарівні. Мабуть, тому й не розсипаються за багато тисяч років.